Акварель як життя

Акварельний живопис посідає особливе місце в образо-творчому мистецтві. Досконало технікою акварелі володіють лише віртуози. До таких майстрів належить миргородський художник-аквареліст Анатолій Кривобоченко, унікальний майстер, який створив авторські техніки, що допомогли розкрити властивості акварелі, до того невідомі.  Його роботи  завжди соковиті, вишукані та різнобарвні. У творчому доробку митця — пейзажі, натюрморти, портрети. Зазвичай вони співзвучні почуттям глядача. Це й легкий смуток, і світла надія, щось рідне, домашнє, що бентежить душу.

28 червня цього року художник відзначає своє 70-річчя. Анатолій Кривобоченко — член Національної спілки художників України (2000 р.), лауреат міської премії імені Миколи Ярошенка (2012 р.), учасник багатьох міських, обласних, всеукраїнських та закордонних художніх виставок. Народився Анатолій Миколайович у Миргороді в родині корінних містян, у якій завжди шанували мистецтво. Тато, Микола Максимович (1924—2002 рр.), був не професійним, але талановитим музикантом. Працював садівником. Мама, Віра Пантелеймонівна (1932—2009 рр.),  присвятила себе сім’ї, була домогосподаркою. Одружилися вони в 1950 році, а через рік з’явився на світ первісток  Анатолій. Згодом, у 1960 році, народився брат художника Володимир. Сім’я жила скромно, але цікаво. Виховання дітей було суворим, від них вимагали дисципліни, що не заважало заняттям творчістю. Микола Максимович любив музику, співав у хорі на виробництві. Привчав і власних дітей до нот. Щодня після роботи батько брав до рук музичний інструмент і грав або акомпанував собі під час співу. Сини також мали займатися музикою — таким чином утворилося сімейне струнне тріо. Мамі діставалася роль критика або вдячного глядача. Музичних інструментів в оселі було вдосталь. Батько володів грою на скрипці, балалайці, бандурі, мандоліні, гітарі, домрі, гармошці та баяні. 

Батьківська хата була прикрашена великою кількістю картин та вишитих рушників. Сімейну живописну колекцію започаткувала Марія Соколова — бабуся художника по батьківській лінії, яка походила з роду кубанських козаків. Жінка шанувала мистецтво в різних його проявах, сама гарно співала, була активною учасницею місцевого українського хору під орудою  В. Гальченка, який славився у 1920-х роках. Удома часто грав патефон. Господиня мала велику колекцію платівок. А її брат Микола Соколов був професійним співаком, відомим у Миргороді  виконавцем. Він мав красивий ліричний тенор, виступав під псевдонімом Сокіл або «миргородський соловейко», а  з 1944 року був солістом Державного українського народного хору під керівництвом Григорія Верьовки. Після виходу на пенсію Микола Михайлович повернувся до Миргорода, де до 90 років співав у колективі «Миргородські парубки» при Будинку культури курорту.

Захоплення художньою та музичною творчістю членів родини вплинуло на формування особистості майбутнього художника. Митець згадує, як він любив розглядати сімейну картинну галерею. Усі роботи були авторськими. Пейзажі належали пензлю Олександра Стельмаха (1898—1968 рр.) — чоловіка рідної сестри бабусі Олександри (Саньки, як її називали). Сімейні портрети, яких було чотири,  виконані відомим миргородським художником-самоуком Григорієм Ксьонзом (1874—1947 рр.). Портрети замовлялися персонально у маляра,  хоча на той час уже існувала фотографія. Оплачували замовлення грошима, а в кого їх не було, розраховувалися продуктами. 

Батько Анатолія Миколайовича розповідав, як Григорій Ксьонз виконував своє замовлення: завів його до хати, де закрив усі вікна, окрім одного, шторами; посадив свою модель на стілець біля відкритого вікна й узявся на все полотно малювати лише портрет. Із цим ескізом потім пішов до своєї майстерні. Замовлений портрет приніс через декілька тижнів. На полотні був зображений чоловік в українському народному вбранні, який сидить на лаві, а на дальньому плані розмальоване в деталях усе господарство родини: будинок, гуси, кури, квіти тощо. Але портретна схожість була точною. Отак працювали народні художники того часу.

Картини приваблювали Анатолія Миколайовича, він досі згадує, з якою цікавістю й захопленням їх розглядав, уявляв, як би намалював сам. Іще в школі хлопець почав простим олівцем копіювати портрети знаменитих письменників та поетів зі шкільних хрестоматій. Потім захопився живописом. Батьки, підтримуючи творчі  нахили сина, купили йому фарби, пензлі та полотно. Натхненний юний художник зробив копію із жанрової роботи Григорія Ксьонза. Не оминув юний «копіїст» і творів «Три богатирі», «Альонушка» знаменитого художника Віктора Васнецова.

Влітку після закінчення восьмирічки в Анатолія Кривобоченка відбулася зустріч, яка вплинула на все його подальше життя. Гуляючи біля річки Хорол, хлопчина звернув увагу на молодого чоловіка, який дивно поводився: кілька разів зупинявся, роздивлявся все навкруги. А зупинившись, дістав аркуш білого паперу й закріпив його на картоні. Анатолій  здогадався, що це художник. Школяр, немов зачарований спостерігав за чудодійством — написанням пейзажу аквареллю. Цю техніку Анатолій побачив уперше. Кривобоченко підійшов ближче — так молоді люди познайомилися. Художником виявився студент Миргородського керамічного технікуму Віктор Триколенко з міста Владимира (Росія). Того дня вони вже обідали в Анатолія вдома. За обідом точилися розмови про мистецтво, і художник-початківець уперше показав свої роботи професіоналу. Віктор запевнив батьків хлопця, що у їхнього сина є хист до малювання і розвивати його потрібно обов’язково. А коли гість взяв до рук гітару, Анатолій ще більше здивувався і зрадів. Студент перебирав струни не так, як вчив батько. Такої гри хлопець іще не чув. 

Родина Кривобоченків потоваришувала з Віктором. Юнаки охоче зустрічалися і спілкувалися. Саме тоді Анатолій відкрив для себе секрети акварельної техніки. А після уроку учень ніс додому скарби, подаровані йому другом: різні пензлі, акварельний папір та фарби. Так у життя Анатолія Кривобоченка увійшла акварель.

Завдяки цій дружбі та професійній підготовці в 1968 році Анатолій  Кривобоченко вступив до Миргородського керамічного технікуму імені М. В. Гоголя на відділення «Художня кераміка». Студентські роки принесли йому відчуття свободи та розкутості. Завдяки змінам у житті та захопленню музикою з’явилися нові знайомства та прихильники. Умінням грати на гітарі Анатолій завоював серця дівчат та повагу юнаків. А захоплення акварельним живописом переросло у професію. Заняття з фаху з викладачем живопису та малюнку Сергієм Мисаком відбувалися невимушено, творчо. Студенти з наставником  часто ходили на етюди. Захоплення пейзажним живописом посилювалося. За словами Сергія Мисака, Анатолій уже тоді мав свій стиль, а його технікою захоплювалися одногрупники. Цікаво, що юнак брав на пленер уже готові акварельні розчини. Це прискорювало роботу, бо писав він «по вологому», у техніці, яка вимагає сконцентрованості та швидкості. Робота прописується за 15—20 хвилин, поки аркуш вологий. Чотири роки наполегливого навчання пролетіли дуже швидко. Анатолій Кривобоченко захистив свій дипломний проект на відмінно 27 червня 1972 року. Після закінчення технікуму працював три роки в Миргороді художником-оформлювачем, після чого отримав  право на вступ до вищого навчального закладу. 

У 1975 році свої двері перед митцем відчинив факультет «Промислова графіка» Харківського ху-дожньо-промислового інституту. Викладачі були поважними живописцями, але не графіками. Та на першому курсі до студентів в аудиторію разом із викладачем прийшов асистент, графік Володимир Мамонтов. З’ясувалося, що він  професійний аквареліст. Як згадує Анатолій Миколайович, такого розкутого письма аквареллю він ще не бачив. Молодий викладач у кишені завжди носив широкий великий пензель, яким із розмахом підправляв студентські роботи. Узявши чистий аркуш, Володимир Мамонтов зволожив його, а потім широким пензлем наніс декілька величезних мазків. Анатолій Кривобоченко закляк на місці: що це він робить? На аркуші з’явилися величезні яскраві плями. А коли студент відступив на крок назад, завмер. Натюрморт ожив. Із таким впевненим написанням акварелі студент зіткнувся вперше. Такі уроки надихали. Цілий рік він всотував все, чого навчав Мамонтов. З’явилася впевненість у рухах, він відчув соковитість кольорів. Анатолій малював кожного дня по декілька творів, робота приносила йому задоволення. На початку другого курсу з’ясувалося, що Володимир Мамонтов звільнився. Анатолій Миколайович до сих пір жалкує, що не зміг навчатися в улюбленого викладача довше.

Після закінчення навчання в 1981 році Анатолій Кривобоченко за направленням поїхав до міста Черкаси, де до 1988 року працював художником-графіком у СКБ «Прод-маш». У Черкасах відбулася нова доленосна  зустріч. Одного разу під час виставки творів сучасного мистецтва, яка відкрилася в місцевій бібліотеці і експонентом якої був Анатолій Миколайович,  у залі художник помітив дівчину, котра уважно роздивлялася його картину. Він піді-йшов ближче, зав’язалася розмова, після якої молоді люди вже не розлучалися. Так і йшли разом по життю. Її звали Любою. Любов Анатоліївна, економіст за фахом, усією душею підтримувала чоловіка в творчості. Коли Анатолій Миколайович писав акварелі, вона зачиняла двері в кімнату, щоб ніхто йому не заважав і, залишаючись віч-на-віч із фарбою та папером, він міг творити прекрасні роботи. 

У 1989 році сім’я переїхала до Миргорода. У житті митця з’яв-ляється новий напрям діяльності. Він стає вчителем. Паралельно з викладанням художніх дисциплін у технікумі займається з дітьми у студії при Миргородському центрі дитячої творчості. Юні художники надихають творити. Анатолій Миколайович із 1992 року постійно бере участь у міських, обласних, всеукраїнських виставках, а  з 

1993 року регулярно відбуваються його персональні виставки акварельного живопису в Миргороді, Лубнах, Полтаві. Роботами Кривобоченка зацікавилися члени Національної спілки художників України та колекціонери. 

ХХІ століття закрутило вихором  знакових подій у житті миргородця. Його прийняли до Національної спілки художників України, він презентував персональні виставки в Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка до свого 50-річчя та в Миргороді — до 65-річчя, на кожній з яких експонувалися понад 100 робіт. 2012 року став лауреатом  міської премії імені Миколи Ярошенка. У той час художник мандрував селами та містами рідної України, брав участь у пленерах, які відбувалися в селищі Опішня, в селах Хатки й Василівка та інших місцях.

Багаторічна самовіддана педагогічна праця Анатолія Миколайовича принесла гарні плоди  — виросла ціла плеяда його обдарованих учнів. Це Ігор Корчмарюк, Дмитро Шокало, Ігор Городніченко, Сергій Ступка та багато інших. Молоді художники наслідують та примножують досягнення вчителя. Сергій Ступка розповідає про сумісну роботу з Анатолієм Кривобоченком на пленері, як про надзвичайно плідний час. Анатолій Миколайович ретельно обирає композицію чи панораму пейзажу. Може годинами блукати полями чи лісами, поки в очі не впаде якась цікавинка: стежка чи місточок через річку, дивовижне поєднання кольорів у природі. Із собою майстер ніколи не бере етюдника чи картону, а користується тільки папером. Змочивши його водою, береться за живопис. Дуже важливо спіймати емоцію, саме тоді можна працювати з насолодою, вважає художник. На пленері він може працювати годинами. Зміна кольору при заході сонця заворожує його. Майстер розповідає, що в молоді роки дуже любив працювати на стандартному форматі А-3 чи А-4. Зараз змінилися смаки та вимоги до своїх доробків. Якщо писати картину, вважає він, то на великому форматі А-1, де можна розвернутися з розмахом. А якщо хочеться зобразити невеликі деталі, то користується форматом А-5. Так у малому відшліфовується майстерність художника.

Роботи Анатолія Кривобоченка знаходяться у збірках багатьох вітчизняних музеїв і в приватних колекціях. Його малюнки використовують видавництва при ілюструванні книг, альбомів та журналів. У Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка зберігається акварельний пейзаж митця під назвою «Садиба Муравйових-Апостолів» 2008 ро-ку написання. В осінньому пейзажі художник емоційно передав стан природи. Усе дихає дощем. Вологе сиве небо підсилює білизну будинку, який неначе запрошує глядача увійти всередину. Дерева, кущі, трава вже у передчутті зимового сну. Художник використовує прозорі акварельні мазки, стриману гаму кольорів для відтворення стану осіннього дощового дня, на тлі якого головною домінантою композиції стає архітектурний ансамбль.

Усього у творчому доробку митця понад 500 робіт. Найбільш відомі —  «Алея до керамтехнікуму імені  М. В. Гоголя» (1997 р.), «Гоголівська калюжа в Миргороді» (1997 р.), «Весняна прелюдія» (1998 р.), «Село Байрак» (1999 р.), «Натюр-морт з рибою» (1999 р.), «Ранок на Хоролі» (2000 р.), «Дорога до храму» (2005 р.), «Василівка. Ранок на ставку» (2008 р.), «Вечірня набережна курорту» (2010 р.), «Тиша на Хоролі» (2014 р.).

Колектив музею вітає Анатолія Миколайовича з поважною датою, зичить міцного здоров’я та прихильності долі, натхненної праці й нових яскравих робіт!

Вікторія ГУРЖІЙ, 

співробітниця Полтавського художнього музею 

(Галереї мистецтв) 

імені Миколи Ярошенка