Наш тривожний гуртожиток

Пандемія коронавірусного захворювання зайвий раз переконливо продемонструвала, наскільки зменшилася наша планета. Ні, не своїми розмірами, а тим, що вона стала компактнішою, більш централізованою, поєднаною безліччю нових економічних, політичних, соціальних та інших зв’язків, яких не знали ще порівняно недавно, приміром, на початку минулого століття. Образно кажучи, якщо тоді населення планети жило на місцевості, де різні за розмірами поселення-країни розташовувалися на досить віддалених одне від одного відстанях, то нині воно немовби стало мешкати значно ближче — в гуртожитку. Звісно ж, це вимагає й нових особливостей поведінки, норм співжиття. Яких саме? 

Вони мають виникати, поширюватися, законодавчо утверджуватися, а їхнє виконання — забезпечуватися контрольними органами. Як правило, у гуртожитку цим займається його рада. Є така й у нашому планетарному масштабі. Це Організація Об’єднаних Націй з її різноманітними спеціалізованими структурами. У її Статуті та головних документах, таких, як «Загальна декларація прав людини», «Статут міжнародного суду» та інших, визначені основні правила поведінки держав, етносів у взаємовідносинах. Можна навести немало прикладів, коли ООН відіграла велику роль у налагодженні допомоги населенню країн, що потерпали від стихійних лих, хвороб, збройних конфліктів. Вона постійно веде боротьбу з такими загрозливими явищами, як прояви національної й расової нетерпимості, тероризму, насилля над жінками та дітьми, порушенням людських прав, недбале ставлення до навколишнього середовища. 

Цей міжнародний орган відігравав відчутну роль у ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці, у врегулюванні деяких міждержавних конфліктів. Приміром, свого часу напружена ситуація виникла між Грецією й Туреччиною, які прагнули заволодіти островом Кіпр і спричинили зростання напруженості між його грецьким та турецьким населенням, призвела до масової появи біженців. Великих жертв не сталося тому, що між супротивниками розмістилися війська ООН. На жаль, той конфлікт так і не вдалося повністю владнати. І от уже 47 років ця країна залишається розділеною на дві частини нейтральною зоною, яка займає близько 4 відсотків невеликої території цього острова.

Як і в кожному гуртожитку, у нашому планетарному є жителі, які слухняно виконують встановлені правила співжиття, однак існують і такі, котрі нехтують ними, хочуть жити так, як їм заманеться. У  країнах, де постійно зневажають елементарні людські права,  ведеться масовий терор за етнічними чи релігійними ознаками,  проявляються відверті наміри захопити території сусідів. І таких порушників чимало. Хто і як має привести їх до порядку? ООН часто це не вдається. 

Яскравий приклад — події в Руанді. Ця африканська держава виникла 1962 року. Її населення складається з двох народностей:  хуту й тутсі. Вони різняться не мовою, релігією, а здебільшого племінним походженням і способами ведення господарства —землеробства чи тваринництва. На початку 1990-х років у боротьбі за домінування там політичні сили почали нагнітати ворожнечу між цими етнічними спільнотами, яка переросла в збройні сутички. 1994 року владу захопили екстремісти з хуту. Вони організували масову різанину представників тутсі. За три місяці їх було знищено близько мільйона осіб, 250 тисяч жінок згвалтовано. Рятуючись від смерті, тутсі тікали в сусідні країни, де створили свої військові сили. А потім пішли в наступ і врешті здобули перемогу, після чого почали мстити хуту. Тих загинуло понад 100 тисяч, а близько 2 мільйонів втекли в сусідні країни. 

ООН було відомо про зростання міжетнічного протистояння в Руанді. Вона розгорнула там свою миротворчу місію. Однак та не мала засобів впливу на ситуацію. А згодом, перед початком масової різанини, контингент миротворців був аж учетверо скорочений, бо тодішнє керівництво ООН вважало, що її статут не дозволяє втручатися у внутрішні справи окремих держав. А втручатися таки довелося збройним формуванням і все-світньої організації, і провідних європейських держав. І не тільки для того, щоб припинити жорстокий геноцид, а й щоб владнати загострення обстановки в сусідніх країнах. Так, величезна кількість біженців у Конго призвела до потреби створювати для них спеціальні табори, для утримання їх не вистачало ні їжі, ні води. Там виникли масові епідемії. Протистояння між військовими формуваннями ворогуючих етносів, біженців поширилися на різні конголезькі місцевості. Через це там виникли дві криваві війни, які завдали колосальних збитків і цій, і сусіднім бідним країнам. 

У звичайному гуртожитку на відміну від демократичної ради значно більшу владу має комендант. Він пильніше слідкує за дотриманням порядку, втихомирює тих, хто його порушує, інколи навіть викликає поліцію, щоб приборкати особливо буйних. У нашому земному гуртожитку офіційно такої посади немає, її самовільно обирають для себе охочі, як правило, наймогутніші держави. Після закінчення Другої світової війни, як ви добре знаєте,  такими були США й СРСР, які шалено сперечалися за розширення свого впливу, застосовуючи і військові, і дипломатичні, і економічні засоби. «Коменданти» мали неабиякий авторитет, їх боялися, але ця роль обходилася дуже дорого. Зрештою один із суперників надірвався і сконав. То йому не бажають навіть «царства небесного», бо він у той захмарний комунізм не вірив. 

Але «святе» місце пустим не лишилося. На нього почав претендувати Китай. Хоча поки що не так настирно, як радянський попередник. У гуртожитку стало спокійніше, його жителі тепер менше бояться, що згорять в атомній пожежі. Американський «комендант» хоча й залишився без конкурента, але часто не в силі справлятися з проблемами, що виникають. З’являються жителі, які не бажають підкорятися правилам співжиття, споруджують свої бараки, куди хочуть позаганяти і своїх сусідів. Із таких найбільш одіозні Росія, Іран, Північна Корея. 

Як з такими поводитися? Не звертати уваги? Так і робили недавно ООН та американський «комендант» у Сирії, не реагуючи на жорстокості тамтешнього режиму. І це призвело до появи 7 мільйонів біженців, себто третини населення цієї країни, що викликало хвилю нестабільності не тільки в сусідніх державах, а й  у Європі. А ще спричинило посилення ісламського екстремізму, який створив навіть свою псевдодержаву ІДІЛ. Посилати свої війська в такі гарячі місця знаходиться мало охочих. Як правило, демократичні країни не хочуть втрачати своїх синів у боях десь у далеких земних закутках. То тільки Радянський Союз заради розширення володінь розсилав військових по будь-яких місцях, де тільки палахкотіли бойовища. Подібне нехтування  життям своїх громадян нині успішно застосовує Російська Федерація.

Вважається, що, попри різні негаразди, життя людей на планеті все-таки поліпшується, зростає його тривалість. Однак сподіватися на мирне й щасливе існування в недалекому майбутньому не доводиться. На наш спільний гуртожиток чекає безліч загроз і дуже складних проблем. Потепління клімату може призвести до виникнення нових пустель і затоплення прибережних земель, а отже, до появи десятків і сотень мільйонів біженців. Уже нині виникають гострі суперечки між державами щодо спорудження гребель на річках на Близькому Сході, в Африці. Росія розробляє плани захоплення української території для відновлення постачання дніпровської води в Крим. 

Безперечно, ця глобальна кліматична проблема призведе до виникнення нових міжетнічних і міжрелігійних конфліктів. Нині у світі налічується 193 держави. І в більшості з них існують територіальні претензії до сусідів. До того ж чимало нинішніх кордонів, особливо в колишніх колоніальних країнах, раніше проводилися, як кажуть, «під лінійку», без врахування етнічних особливостей населення. Навіть у таких усталених європейських державах, як Великобританія, Іспанія, Бельгія, і нині існують потужні сепаратистські рухи. А скільки їх діє та ще виникне в інших країнах! То як же до них ставитися? Виходити з правила незмінності існуючих кордонів чи з вимоги права націй на самовизначення? Прийнятної для всіх, втішної відповіді, на жаль, поки що не знайдено.

З огляду на складність ситуації, напрошується висновок, що нашому гуртожитку конче потрібна міцна влада. І хоч як нас не лякають світовим урядом, а він все ж таки вельми необхідний. І згодом обов’язково має виникнути. Як саме? Думається, на основі ООН. Правда, дуже зміненої, діловитішої. 

Своєрідним експериментом щодо її функціонування може бути Європейський Союз. Попри різні недоліки, він все ж зробив дуже багато для зближення європейських народів, встановлення серед них спільних правил співжиття. І такий досвід може бути вельми корисним у світовому масштабі. Для втихомирення збройних конфліктів світовому уряду, ясна річ, потрібні не війська якогось самозваного «коменданта», а своя силова структура — міжнародні поліцейські сили. Деякий досвід їхнього застосування  нагромаджено іншим відомим об’єднанням — НАТО. Значну роль ця організація відіграла у приборканні терористичної влади талібів в Афганістані, у встановленні миру в Боснії та Герцеговині. 

Щодо останньої, то згадаймо, що то був вельми спокійний регіон Югославії. А коли та розпалася на незалежні держави, він перетворився на пекельний котел, де впродовж 1992—1995 років запанувала жорстока різанина. Там жив єдиний за походженням і мовою слов’янський народ, який у зв’язку з історичними обставинами був розділений релігійно на католиків, православних та мусульман. І екстремістські сили використали це для виникнення гострого збройного протистояння, боротьби за підвладні території. Внаслідок розпалювання такої взаємної ненависті із 4,3 мільйона загального населення 100 тисяч осіб загинули, 900 тисяч емігрували в інші країни, 1,3 мільйона змушені були переселятися на інші місцевості цієї нової держави, були вщент зруйновані промисловість і шляхи сполучення. Довелося застосовувати збройні сили НАТО, миротворців ООН, вплив ЄС, щоб примусити супротивників припинити збройне протистояння і знайти компромісні рішення головних проблем. 

Такі події зовсім недавньої сучасної історії переконливо свідчать, що, мабуть, потрібно переглядати принцип невтручання у внутрішні справи тих держав, які загрожують безпеці і свого населення, і сусідніх країн, порушують життя великих територіальних регіонів. Звичайно, має бути прийнята демократична процедура ухвалення  рішень силового втручання, вони мають бути крайніми, рідко вживаними. І більше мають застосовуватися дипломатичні, економічні засоби впливу на держави з не-адекватною поведінкою. Але доведеться діяти саме в такому напрямку: жителі гуртожитку під назвою Земля мають бути єдиними не тільки за пропискою проживання на одній планеті, а й у виконанні правил співжиття на ній, відповідальності за їхнє неухильне дотримання. Щоб це життя не було тривожним, наповненим страхом.

Валентин ПОСУХОВ, 

журналіст