В її душі жевріли гуманістичні ідеї предка Григорія Сковороди

У 1972 році Україна на державному (всесоюзному) рівні відзначила 250-ліття від дня народження нашого славетного земляка Григорія Сковороди. Його філософська й літературна спадщина — яскрава сторінка в історії прогресивної науки й культури 

ХVІІІ століття. Заходи з нагоди ювілею Григорія Сковороди проводилися й по лінії ЮНЕСКО. 

А українське видавництво «Наукова думка» у 

1975 році видало збірник матеріалів про відзначення урочистостей, де вміщено чимало нових фактичних даних про життя і творчість видатного українського філософа й поета. Зокрема там надрукована цікава дослідницька стаття харківського науковця, сковородинознавця Анастасії  Ніженець «З листування 

В. Д. Бонч-Бруєвича з К. О. Сковородою».

Якось Катерина Сковорода надіслала листа Володимиру Бонч-Бруєвичу (1873—1955 рр.), партійному працівникові, журналісту, фахівцю у сфері філософії, котрий глибоко знався на працях українського просвітителя, в якому зазначила: «Ви відкрили світові Сковороду — нашого предка». Володимира Дмитровича зацікавило прізвище адресатки, і він попросив Катерину Олександрівну: «Згадайте все, що можете, запишіть якнайдокладніше. Крім того, прошу вас: вкажіть мені всіх родичів Григорія Савича й по змозі їхні адреси. Опишіть мені докладно ваші родинні зв’язки з Григорієм Савичем — від покоління до покоління».

У процесі листування вдалося встановити родовід Сковороди по лінії Степана — брата українського мислителя, серед нащадків якого з покоління в покоління передавалися погляди славетного предка. Найпослідовнішою прихильницею ідей Сковороди була Катерина Олександрівна. «Із нашої родини, — пише вона, — одна я зберегла прізвище Сковорода». Так вона була записана в гімназії. Дякуючи клопотанню Володимира Бонч-Бруєвича Катерина Олександрівна (по чоловікові — Решетова) одержувала персональну пенсію як нащадок Григорія Сковороди аж до смерті в 1939 році. 

Із листування дізнаємося про ще одного члена цієї родини — племінницю Катерини Олександрівни Любов Соболєву. Будучи лікарем-вірусологом, Любов Сергіївна здобула світову славу в боротьбі з чумою в різних країнах Сходу. Її діяльність відзначена нагородами СРСР, Афганістану, Ірану, двома орденами Народної Республіки Монголії, зокрема орденом Сухе-Батора, що є вищою державною нагородою. У згаданій статті Анастасія Ніженець подає цікаву розповідь про Любов Соболєву, у душі якої жевріли гуманістичні ідеї предка Григорія Сковороди. Варто згадати хвилюючий епізод із життя й діяльності цієї незвичайної людини. 

«У серпні 1944 року в Західній  Монголії спалахнула чума, гинули одне за одним усі члени родини старого чабана Бавуу, він першим зрозумів, що за хвороба косить його рід, і, ще тримаючись на ногах, шукав порятунку в степу подалі від стойбища. Його дочка, осідлавши коня, повідомила про нещастя в адміністративний центр.

Всю ніч їхали лікарі до далекої юрти в гірській долині. Вранці вони були на місці. Було точно встановлено: лютує чума.

Любов Соболєва, начальник експедиції, діяла рішуче і твердо. Трьох членів родини Бавуу, які на час обстеження залишилися живими, помістили до окремих палат, але це не врятувало їх. Треба було спалити стойбище. Аж тут Любов Сергіївна почула дитяче квиління і стала шукати дитину серед трупів. Вона побачила, що до померлої  дочки чабана міцно тулився хлопчик трьох років. Соболєва нахилилася до нього, взяла його за плечі, а він гірко заплакав, злякавшись протичумної маски й комбінезона лікарки.

Живий, зраділа Любов Сергіївна, але ж кругом нього чума. Учасники експедиції висловили думку залишити хлопчика, бо він не міг не заразитися, і якомога швидше ліквідувати стойбище. Забрати його із собою — значить піддати загрозі всіх учасників експедиції. У голові Любові Сергіївни блискавично майнула думка: а раптом хвороба його не зачепила… Кинути його, беззахисного, означає приректи на смерть. Але ж вона лікар…  І Соболєва залишилася з дитиною. Вона віддала наказ поставити подалі від протичумного табору дві палатки: одну — для неї, другу — для хлопчика. Їжу для них мали залишити біля валуна, що лежить по дорозі від юрт до табору, а потім щодня мали на декілька метрів відступати від місця, де залишали їжу раніше. 

Любов Сергіївна повела за руку дитя, яке кричало з переляку. У палатках уже була приготовлена тепла вода із сулемою. Усе зроблено, щоб знешкодити зараження. Але хлопець не бере від лікарки в масці їжі, і Любов Сергіївна з острахом спостерігає, як він горить у пропасниці. Соболєва ні на хвилину не відходила від хлопчика. Давала йому ліки, розпалювала вогнище, гріла воду, намагалася поїти, годувати його, але це вдавалося їй із великими труднощами, бо хлопець не хотів брати їжу. Тільки ласкавий голос мирив хлопчика з лікаркою, бо він нагадував голос матері, а коли вона підходила ближче, він кричав, плакав. Любов Сергіївна зважилася на недозволене. Одного разу вона на мить підняла маску. Хлопчик побачив добре, привітне лице жінки і став їсти. Так минуло 5 діб. І хлопець почав одужувати, але інкубаційний період тривав 9 діб.

Коли на ранок 10-го дня Любов Сергіївна зайшла до палатки Увгуна (так звали хлопчика), він радісно її зустрів, був веселим, без жодних ознак хвороби. Коли сива, знеможена жінка, тримаючи на руках хлопця, підійшла до протичумного табору, там стояв натовп чабанів. Любов Сергіївна передала їм врятованого хлопчика. 

І старі чабани стали на коліна перед радянською жінкою, яка врятувала монгольське дитя. Найстаріший із них підійшов до Соболєвої і сказав: «Ти врятувала нашого хлопчика, тепер ти для нього мати. Ми даємо йому твоє прізвище. Тепер його зватимуть Увгун Бургет Соболєв».

Відтоді минуло багато років. Увгун Бургет Соболєв закінчив ветеринарний відділ сільськогосподарського інституту. Він добре пам’ятає свою другу матір, листується з нею. У 1963 році приїжджав до Москви побачитися з жінкою, яка врятувала йому життя, прізвище якої він носить.

Газети «Известия», «Правда» за січень 1964 року широко коментують нагородження Монгольською Народною Республікою Любові Соболєвої. Відсвіт гуманістичних ідеалів Григорія Сковороди в діяльності його нащадків є ще одним свідченням невмирущості спадщини українського мислителя». 

Валентин САКУН,

краєзнавець