Виготовляють олію тим способом, як це робили наші пращури

Інтерактивний музей історії олії в селі Мачухи Полтавського району вже став своєрідною «родзинкою» нашої області. Його створили місцеві жителі — батько й син Віталій та Олександр Білоконі.

— Ідея створення олійниці-музею виникла у 2013 році. Після розпаювання колгоспного майна мудріші односельці порозбирали техніку, ангари тощо, — іронізує 61-річний Віталій Петрович. — А мені дісталася убита олійниця. Бачили б ви ту жалюгідну картину: приміщення стояло напіврозвалене, практично без даху. Коротко кажучи, було нікому непотрібним. 

«Ми тут відпочиваємо душею»

Після того, як після війни згоріла будівля, яку займала колгоспна олійня, останню перемістили до цієї споруди, де вона й працювала аж до розпаду колгоспу. Потім років 15 приміщення стояло пусткою. Обладнання почали потроху розтягати. А не винесли його тільки тому, що воно надто важке. Батьку й сину довелося не тільки відновлювати будівлю, а й перебирати та чистити механізми, замінювати двигуни. 

— Мало-помалу ця справа стала нашим хобі, — приєднується до розмови 37-річний Олександр. — Хоч виробництва олії із самого початку ми навіть не планували. Бо якби олійниця працювала на постійній основі, вона була б нерентабельною: старе обладнання дає малий вихід олії. До того ж застосовуємо лише традиційний, перевірений століттями спосіб вичавлювання олії пресуванням, кращого за який людство поки що не придумало. Таким чином, ми хотіли просто відновити той процес виготовлення олії, до якого вдавалися наші діди й прадіди, аби ознайомити з ним дітей. Але, як показала практика, дорослим це іще цікавіше, ніж дітям. Бо з олією всі мають справу чи не щодня, а от як її виготовляють, як виявилося, ніхто не знає. 

Отак виникла задумка створити інтерактивний музей історії олії. Олександр Білокінь, інженер-будівельник за фахом, написав проект і виграв грант. Завдяки цьому вдалося залучити європейські кошти,  щоправда, не так багато — усього 900 євро. У підсумку вийшло так, що ця сума становила десь 20 відсотків від тих коштів, які вклали у відновлення олійниці  старший і молодший Білоконі. Однак усе було недаремно. Батько й син стверджують, що їхнє дітище стало другим інтерактивним музеєм історії олії в Європі. За роки його існування тут побували гості чи не з усіх куточків України, про що свідчать надписи яскравими фарбами на стіні. Олександр, котрий проводить екскурсії без будь-якого сценарію, розповідає, що залучає відвідувачів до всіх процесів виготовлення олії, аби кожен мав можливість відчути себе олійником. А насамкінець як нагороду за не таку вже й легку працю всі мають змогу дегустувати запашну олію з окрайцем свіжого хліба, спеченого в місцевій пекарні. Плата за екскурсію чисто символічна. А для дітей із Мачухівської ОТГ та й із полтавських шкіл узагалі проводять їх безкоштовно. 

— Знаєте, ми тут відпочиваємо душею, — зізнається Віталій Петрович. — Для нас це можливість спілкуватися з різними людьми, причому не тільки з України. Скажімо, у нас була делегація з Німеччини — німців дуже зацікавив наш чистий натуральний продукт. А якось завітала навіть на ту пору віце-прем’єр-міністр Казахстану Дарига Назарбаєва.

Через карантинні обмеження олійниця певний час не працювала. І от до нашого приїзду Віталій і Олександр Білоконі вирішили її запустити. 

— Це вам пощастило, що в нас удома закінчилася олія, — посміхаючись, пояснює Віталій Петрович. — Так-так, і в моїй, і в синовій сім’ї полюбляють свою олійку, виготовлену за дідівською технологією. А ще треба було прогнати обладнання, оскільки 1,5 року ми до нього не підходили.

Про обладнання варто розповісти окремо. Цікавим є той факт, що йому понад сто літ — виготовлене воно в 1880-ті роки на приватному підприємстві, заснованому вихідцями з Британії — братами Робертом і Томасом Ельворті — в тодішньому місті Єлисаветград (нині Кропивницький).

— Після війни було зроблено багато копій такого обладнання — олійницю, подібну до нашої, мав чи не кожен заможний колгосп. Проте нам дістався справжній скарб — рідкісне оригінальне обладнання, що засвідчує клеймо того часу, — зазначає Олександр. — Як воно опинилося в Мачухах? Наскільки мені відомо, між Єлисаветградом і Полтавою вже на ту пору існувало пряме залізничне сполучення. 

— Уся оця лінія приводилася в рух кіньми, бо подібні олійниці проектувалися як кінноприводні, — «просвітлює» нас Віталій Петрович. — А після війни, як розповідав мені мій дід, коней на них замінив автомобіль. 

Не продадуть свого дітища ні за які гроші

Зрозуміло, тепер обладнання працює від електрики. Хоч загалом тут багато й ручної праці. Що й казати, сам процес виготовлення олії просто заворожує. Спершу насіння соняшника засипають до лущилки, де від нього частково відходить лушпиння, після цього перетирають на вальцях. Аби з подрібненого насіння добути якомога більше олії, його пропускають іще й через гранітні жорна пристрою, що називається фальовкою. А далі хвилин 15—20 смажать на плиті у сковороді, де поміщається одразу 

50 кілограмів мезги (причому плиту топлять лушпинням). Аби маса не пригоріла, Віталій Петрович контролює цей процес, раз-по-раз перемішуючи її. 

— Як колись наші діди та прадіди, ми пробуємо мезгу, нюхаємо, спостерігаємо за її кольором, — коментує Олександр. — До речі, до неї можна додавати цибулю — тоді олія матиме дещо інший смак. Ми пробували це робити — теж виходить смачно. Як відомо, існує й сиродавлена олія, але мені вичавлена з підсмаженої мезги дужче подобається. Наша олія є ідеальною для заправки салатів. Якщо ж щось готувати на ній, треба враховувати те, що вона неодмінно проявлятиме у страві свій смак. Мама, наприклад, використовує її, коли пече домашній хліб.

Тим часом підсмажену мезгу пересипають у форму для преса, ставлять її безпосередньо на прес — і от уже спостерігаємо, як цівкою потекла золота олія. За словами батька й сина, вихід олії різний залежно від сорту насіння соняшника й у середньому становить близько 30 відсотків від кількості останнього. Тобто зі 100 кілограмів насіння в олійниці вичавлюють приблизно 30 кілограмів олії. Вийти на більшу кількість не в змозі — від понад столітніх механізмів уже неможливо добитися максимальної віддачі.

— Насіння вирощуємо самі — я господарюю на 50 гектарах землі. Щоправда, не можу дозволити собі засіяти соняшником,  скажімо, 30 гектарів — треба ж дотримуватися сівозміни. Відтак обмежуюся кількома гектарами. Просили в сільської ради виділити землю на обслуговування олійниці-музею, але, на жаль, так нічого й не добилися, — скаржиться Віталій Білокінь.

Іще один кінцевий продукт виробництва — макуха, в якій лишається велика кількість олії. І якщо у промислових умовах її заливають спеціальним розчином, аби вичавити залишки олії, то Білоконі до подібних маніпуляцій не вдаються. Бо високо тримають марку свого продукту. 

— Оскільки олійниця в Мачухах існувала давно, багато хто із селян звик до вишуканого смаку немагазинної олії. Тож буває так, що раз на 2—3 місяці ми кооперуємося з 3—4 односельцями, які приходять зі своїм насінням, і разом б’ємо олію. От сьогодні з нами працює Олександр Шквиря — і собі олійки трохи зіб’є, і нам допоможе. Як бачите, конкурувати ми ні з ким не в змозі, бо в нас чимало ручної праці. Тож якщо продавати нашу олію, вона буде дуже дорогою. Та ми й не «зациклюємося» на заробітку. Єдине ж, у чому можемо позмагатися, так це в якості. Ця олія говорить сама за себе, — хвалиться Віталій Петрович. 

Принагідно цікавимося, чому так суттєво подорожчала олія в магазині. Усе тому, вносить ясність Олександр, що зросла ціна на сировину —  насіння соняшника подорожчало втричі. 

— А не пробували добувати олію, скажімо, з кукурудзи? — запитую. 

— Ні, — заперечливо хитає головою Білокінь-молодший. — Там і технологія дещо інша. Натомість пробували вичавлювати з гарбузового насіння, а також із полущених волоських горіхів. Але там вихід олії зовсім малий. 

Колись нікому непотрібне приміщення олійниці з понад столітнім обладнанням, що мало не перетворилося на металобрухт, тепер багато кому стало цікавим. От і власник сучасної олійниці в Мачухах поклав око на старовинні механізми.

— Та й з Одеси телефонували вже кілька разів: продайте, мовляв, олійницю. Відповів: може, онуки колись і продадуть, а я не віддам ні за які гроші, — ділиться її власник. — Ми із сином вклали сюди так багато зусиль, тож не дивно, що все це стало нам дорогим.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора