«Золоті» пригоди

Кожна держава повинна мати свій золотий запас. Він конче потрібен для подолання наслідків якихось стихійних лих, соціальних конфліктів та інших великих потрясінь. А ще — то гарантія для кредиторів та інвесторів, що з цією країною можна вести справи без особливих ризиків. Звісно, усі ми переконані: такі цінності зберігаються в підвалах головного банку, за товстелезними стінами, за хитромудрими замками й під суворою охороною. Але й із тим особливим золотом, на жаль, трапляються карколомні пригоди, які можна вичитати хіба що в детективах. Хочеться  розповісти про деякі з них.

Золотий запас Російської імперії мав вельми солідний розмір: налічував 1 311 тонн. І в це багатство, безперечно, значну частку  внесли й наші пращури: і податками, і недоодержаною оплатою за виснажливу працю. 1915 року царська влада змушена була  перевезти ці коштовності з Петрограда подалі від лінії фронту до Казані. Згодом частину їх переправили в Англію — як гарантію за надані нею кредити. Тому після Жовтневого перевороту більшовикам дісталося вже 852,5 тонни золота. Правда, нові господарі недовго його зберігали, а невдовзі завантажили 93,5 тонни у вагони і відправили до Берліна, бо саме таку контрибуцію зобов’язалися виплатити за умовами укладеної Брест-Литовської мирної угоди. Решту коштовностей хотіли вивезти до Москви, але встигли відправити тільки 4,6 тонни, які хтозна де й поділися. 

505 тонн золота і 750 ящиків зі сріблом захопили військові частини білих, якими командував полковник Володимир Каппель. Вони налагодили їхню охорону, а згодом відправили до Омська в розпорядження штабу адмірала Олександра Колчака. Звідти частину цінностей вивезли до Владивостока, а потім переправили  до Гонконгу і передали державам Антанти як плату за надане озброєння та  військове спорядження. Деякі вагони із золотом та сріблом у Читі захопили загони отамана Григорія Семенова. Кілька тонн цінностей вони передали японцям, розплачуючись за надану тими зброю.

Потім «золотий» ешелон потрапив до військових Чехословацького корпусу. Ті дбайливо поставилися до його збереження, не розтягли по своїх ранцях. Зокрема збереглися свідчення, що на станції Тиреть (до речі, її назва символічна, дуже схожа із жаргонним словом «тирити», тобто «красти») було поцуплено 13 ящиків із золотом. І, як з’ясувалося, його охороняли не чехословацькі солдати, а російські. На початку ж 1920 року командування корпусу передало ешелон червоним з умовою, що ті пропустять чехословаків на Далекий Схід, а звідти англійці переправлять їх на батьківщину.

Аж дивно, що після всіх цих пригод, поїздок по охоплених безвладдям, збройними сутичками просторах уціліло аж 317,5 тонни золота, і у травні 1920 року вони знову повернулися до Казані. До них більшовики додали й інші забрані у багатих цінності, тому в підсумку на кінець того року в скарбниці радянської держави налічувалося  близько 423 тонн золота. Але недовго. Уже на завершення 1921 року там зберігалися тільки 56,9 тонни дорогоцінного металу. Куди ж так швидко поділося інше велике багатство? 

Можна передбачити, що ленінське керівництво Країни Рад, яке так клялося у своїй любові до народу, використало ці кошти,  щоб пом’якшити страждання людей, адже в країні панувала розруха, 1921 року лютував масовий голод. Та зовсім не так! Із допомогою  підступних схем, підкупу ці коштовності пересилали до різних західних банків. А там відкривали таємні рахунки, з яких відбувалося фінансування комуністичних та крайніх «лівих» партій, щоб вони піднімали народи на здійснення революцій, організовували різноманітні провокації. Дуже таки кортіло більшовикам захопити весь світ, а до страждань та загибелі свого населення їм було цілком байдуже. Щоправда, не тільки тоді, а й потім, упродовж усієї радянської історії. 

За дослідженням О. Г. Мосякіна «Золото Российской империи и большевики. 1917—1922 гг.» такі дані фігурують у «Вікіпедії». Але в Росії вельми розповсюджені інші відомості. Зокрема є поширеною версія, що один із поїздів із 200 тоннами золота внаслідок диверсії червоних партизанів затонув у озері Байкал на глибині понад кілометр. У пошуках його 1949 року застосували невеликий підводний човен, а 2009 року — батискаф. Однак через різноманітні аварії вони закінчилися безрезультатно. Тільки сприяли поширенню чуток, що те золото прокляте, а по залізниці курсує поїзд-привид.

Але цілком реальний факт, що разом з імперським російським золотом сибірськими та далекосхідними просторами подорожувало ще й румунське золото. Як воно там опинилося? Під час Першої світової війни Румунія теж воювала на боці Антанти. Але невдало. 1916 року виникла загроза, що австро-німецькі війська захоплять її столицю — Бухарест. Тому тамтешній уряд  вирішив відправити 93,4 тонни золотого запасу, дві скрині з коштовностями королеви Марії та найцінніші архівні документи на збереження своєму союзникові — Російській імперії. Усе це теж опинилося в Казані, потім  моталося безмежними холодними просторами, особливо не охоронялося й не обліковувалося. Його використовували й білі, й червоні.

Після закінчення громадянської війни румунський уряд вимагав віддати коштовності, але радянська влада рішуче відмовляла, мотивуючи тим, що той незаконно окупував Бесарабію, яка раніше належала Росії. Хоча згодом таки повернула архівні документи й деякі твори мистецтва. Коли після 1945 року Румунія теж почала будувати соціалізм, то знову порушила питання про повернення золота, однак теж марно. 2004 року була навіть створена спеціальна російсько-румунська комісія для дослідження й вирішення цього наболілого питання, але через саботаж Росії вона так і не почала працювати.

Золота скарбниця Іспанської республіки «не поневірялася» по Сибіру, а тривалий час зберігалася в надійних радянських банківських сховищах, однак теж зазнала загрозливих пригод. 1936 року після виборів до влади в країні прийшов блок «лівих» партій Єдиний Народний фронт, який розгорнув боротьбу з багатіями за побудову нового справедливого су-спільства. Це викликало спротив, призвівши до виникнення громадянської війни. Вона розпочалася із заколоту, який підняли військові на чолі з генералом Франсіско Франко. Велику допомогу їм надавали диктаторські режими Німеччини, Італії, Португалії. Тому франкісти швидко почали здобувати перемогу за перемогою, і невдовзі, у жовтні, виникла небезпека захоплення ними столиці — Мадрида. 

Потрібно було подбати про збереження найбільшої цінності — золотого запасу країни. Він тоді був досить значним — четвертим за розміром у світі. Уряд Ларго Кабальєро прийняв рішення частину його (193 тонни) відправити у Францію, де він міг стати платою за зброю, яка звідти надходила. А більшість — 510 тонн (73 відсотки) — вивезти в Радянський Союз. Той тоді почав відігравати основну роль у підтримці Іспанської республіки, бо Англія і Франція оголосили про свій нейтралітет. 

В обстановці великої секретності 7 800 ящиків із золотом були вивезені й заховані в печерах поблизу порту Картахена. Потім переодягнені в іспанську військову форму радянські танкісти перевантажили їх на чотири радянські кораблі, які взяли курс на Одесу. Спочатку їхнє плавання було вельми ризикованим, бо в іспанських водах їх могли потопити італійські підводні човни та німецькі літаки. Та все ж небезпеки вдалося уникнути, і золото успішно дісталося до московських сховищ. 

Після своєї остаточної перемоги в 1939 році франкісти почали вимагати повернення вивезених цінностей. Деяку їхню частину (40 тонн) французи віддали, а решту зарахували як плату за продану республіканцям зброю. Натомість радянський уряд рішуче відмовився це робити, запевнивши, що все передане йому золото теж стало платою за постачання зброї та іншого військового спорядження. На підтвердження навіть додав перелік проданого та різних наданих послуг. Туди були включені навіть витрати на заробітну плату направленим військовим радникам (їх у нас називали добровольцями), на перевезення золота, його зберігання, оплату праці обслуговуючого банківського персоналу й тому подібні специфічні операції. Хоча в СРСР тоді настійно запевняли, що «братському іспанському народу, який бореться за свободу, надається суто безкорислива допомога», організовувалися масові кампанії серед населення для збирання таких коштів. Суто по-сталінськи були відзначені ті, хто проводив цю операцію. Більшість її головних організаторів була розстріляна. Вдалося врятуватися тільки іспанському резиденту НКВС Олександру Орлову (він же Лейба Фельбін, також Лев Нікольський). Відчувши смертельну загрозу, він утік у Сполучені Штати Америки.

Ще й донині немає чіткої ясності щодо долі того іспанського золота. Продовжують лунати попередні твердження, що все воно витрачено як розрахунок за озброєння. Але зустрічаються й резонні заперечення про велике завищення його кількості, ціни, якості. Так, у боях радянські літаки значно програвали німецьким, пілоти були слабо підготовленими. Зате начебто Йосип Сталін звелів зробити все, щоб іспанці не побачили того золота, як своїх вух. Але 1975 року після смерті Франко перемовини про ці коштовності відновилися, й Іспанії повернули якусь їхню частину. Так це чи ні, хтозна. Загальне враження від цих історій із румунським та іспанським золотом таке, що в них Радянський Союз повів себе, як типовий грабіжник-«гопник», який нахабно зневажав міжнародні правила поведінки. Щоправда, і нині його спадкоємиця — путінська Росія  — неухильно дотримується цієї традиції. 

У період  Другої світової війни сповненою небезпечних пригод була й доля польського золотого запасу. Після нападу гітлерівської Німеччини уряд цієї країни зрозумів, що поразки не минути, і заходився його рятувати. На той час у державній скарбниці налічувалося 95 тонн коштовностей. Відправляти їх було нікуди, з усіх боків тоді Польщу оточували ворожі держави. Вдалося домовитися з румунами. Ті погодилися пропустити цінності до свого чорноморського порту Констанца, де їх мало підібрати для подальшого транспортування англійське судно. Ну, а за цю послугу довелося віддати румунам 3,8 тонни золота. До речі, потім, після війни, вони його повернули.

Завантажені 1 208 дерев’яни-ми ящиками, де містилося 75 тонн коштовностей, автомашини й автобуси із жовнірами потай пробиралися різними місцевими дорогами, щоб про перевезення не дізналися німецькі агенти та злочинці, адже охорона була дуже слабкою. Таким чином вдалося  дістатися до Констанци, куди вчасно прибув англійський танкер. Він прямував до зовсім іншого порту, але змушений був розвернутися і спішно приймати незвичний для нього вантаж. А гітлерівці таки дізналися про вивезення золота й почали вимагати, щоб румуни віддали його їм. Та корабель все ж таки встиг вчасно залишити порт і дістатися до Стамбула. А вже звідти коштовності перевезли до Бейрута, а потім — до французького міста Тулон.

Велика заслуга в успішному проведенні такої складної й небезпечної операції належить міністру фінансів Польської республіки Ігнацію Матушевському. Принагідно варто також додати, що під час транспортування золота однією з вантажівок керувала його дружина — перша польська олімпійська чемпіонка, легкоатлетка Халина Конопацька. 

Однак пригоди польського державного скарбу на цьому не закінчилися. Після капітуляції Франції у війні з гітлерівцями він опинився аж у її далекій колонії — Західній Африці. Там довкола нього розгорілися тривалі судові процеси. Заволодіти ним намагалися навіть Німеччина та Радянський Союз, хоч як загарбники не мали на це жодного права. Врешті 1944 року золотий запас був літаками переправлений до банків США, Канади та Англії, а 1948 року знову став надбанням польської держави. Так патріоти всупереч дуже несприятливим і небезпечним умовам таки зуміли зберегти для свого народу велике багатство. Для оцінки значення їхнього подвигу доцільно навести інший приклад. 1940 року Франція мала 3 259 тонн золотого запасу. Але в значно сприятливішій ситуації, ніж Польща зуміла відправити на збереження в США тільки 2 000 тонн дорогоцінного металу, а 1 259 тонн — дісталися гітлерівським окупантам. Вони ж заволоділи й головними державними скарбами Чехословаччини, Бельгії, Голландії, Люксембургу, використовуючи їх для закупівлі сировини для виготовлення зброї. Вважається, начебто наприкінці 1944 року в сховищах нацистського рейху зберігалися ще близько 800 тонн золота. А після його капітуляції переможцям дісталися тільки 329 тонн дорогоцінного металу, які були повернуті законним власникам. Решта ж зникла хтозна де. Припускають, що гітлерівці розмістили ці коштовності в банках країн, з якими вони мали тісні контакти:  Швейцарії, Іспанії, Швеції, Аргентини. Так що історія з польським золотом може слугувати зразком героїчного, патріотичного ставлення до збереження багатства свого народу. А також того, як цивілізовані держави навіть у грізних обставинах здатні дотримуватися  чесних взаємин між собою, а не намагатися нажитися на нещасті інших. 

Валентин ПОСУХОВ,

журналіст