Олена Худякова («Мауглі») з розвідгрупи «Рись»: «Нам сказали, що у Травневому нікого немає. Заходимо — а там корови, гуси, люди, село вже прокидається. І ми йдемо центром села, причому один із нас у «пікселі» з прапором. Якийсь місцевий чоловік нам навіт

Фотокореспондент, яка пішла воювати, — про «ген непримиримих», про затримання в Криму, про колони росіян на луганському напрямку, а також про те, «як докладати, що все керівництво в першому бою загинуло», про те, що війна вбиває не тільки кулями, та про покинутих старих у прифронтових селах.

«Не хвилюйтеся: 

якщо мене вб’ють, 

то вночі»

«Частина мого дитинства минула в Росії — батько родом звідти. У Києві він працював у департаменті захисту інформації, який був тоді під егідою СБУ. Іще у 2006 році батька намагалися завербувати, кликали у РФ: «Тут скоро танки на клумбах розвертатимуться». Однак він відмовився. До війни на Донбасі батько не дожив.

У Росії залишився мій дідусь. Єдиний з усієї родини він розумів мене без зайвих слів. Після початку війни він сам запитав маму про мене: «Вона на Донбасі?» А потім я сказала йому, що більше не зможу до нього приїхати... Два роки тому він помер.

Колись у мене не було відчуття Батьківщини й самоідентифікації. Восени 2013 року я прилетіла в Ізраїль із думкою залишитися там, мені навіть пропонували допомогти з цим... Але я повернулася. А далі був Майдан — і... все. Щось усередині спрацювало. Я називаю це «геном непримиримих». Це коли ти без виховання та роз’яснень розумієш, що відбувається і що маєш робити.

Тоді я працювала більд-ре-дактором в агентстві «Укрінформ». Також у мене була камера, тож іноді ходила на зйомки. Тодішнє керівництво агентства було підпорядковане партії влади. Діяла цензура, зйомки ставили «заднім числом» тощо... 

19 січня ми з чоловіком підсвічували «мобілками» медикам, які допомагали пораненому на вулиці Грушевського, і мені прилетіла гумова куля між очей. На роботу прийшла з таким обличчям, що директор наказав керівнику відділу не випускати мене вдень на Майдан. Тоді я сказала: «Не хвилюйтеся: якщо мене вб’ють, то вночі». На Майдані і знімала, і допомагала — залежно від ситуації. Я мала гарну фізичну форму, тому й мішки з камінням тягала.

Із собою в мене завжди були камуфляжна курточка й маска. Я перевдягалася в конторі й ішла на Майдан, а потім переодягалася знову в цивільне. Агентство «Укрінформ» було поряд, на вулиці Театральній, у нас зазвичай працювали нічні чергові — це було доволі зручно. Але в один із найкривавіших днів у лютому (здається, був пізній вечір 18-го числа) я підбігла до дверей агентства, але ті були зачинені й підперті зсередини шваброю. Звісно, десь усередині спав дідусь-охоронець, однак усі вікна були темними. Мій цивільний одяг залишився на роботі. На всіх прилеглих вулицях були «тітушки», а я — у брудному камуфляжі... Раптом якісь люди оточили мене кільцем і таким чином довели до Володимирського собору, де на мене чекав автомобіль. Мій керівник розповідав, що йшов того дня опівночі додому пішки, і в районі станції метро «Площа Льва Толстого» його зупиняли й обнюхували, чи не пахне він димом... Додому я тоді з’їздила години на три, щоб поспати. Потім поверталася назад.

20 лютого зранку всіх розпустили по домівках. Я була на Майдані, керівник зателефонував мені і сказав: «Іди звідти». А я відповіла, що в центрі Києва стріляють бойовими кулями й що стою біля десяти вбитих. Тоді він попросив знімати. Але в мене із собою був лише телеоб’єктив — не знаю, навіщо я взагалі вкинула його до сумки. Такий «треш» вийшов — знімати крупні плани... Але я зняла. Потім ми з хлопцями робили барикаду біля станції метро «Хрещатик». А коли повернулися до Жовтневого палацу, хтось побачив мій «телевик» і закричав: «Давай, виглядай, звідки стріляють!» Вище по вулиці якраз застрелили хлопця. Ми залягли й спостерігали за всіма вікнами готелю «Україна»... 

На Майдані ми впізнавали одне одного за масками чи курточками, часто навіть не називаючи імен. Уже потім, на війні, я знайомилася з людьми й дізнавалася, що під час Революції гідності ми були зовсім поряд. І з «беркутівцем» на чергування ходила на фронті... Але він поклав документи на стіл, коли під час Майдану їм почали давати бойові набої». 

«Була пауза. Був страх. Одна людина з Генштабу в істериці кричала: 

«Ви хочете почати третю світову!»

«Спочатку був Крим. Я поїхала до села Перевальне, аби попрощатися й подивитися людям у вічі. Ходила своїми улюбленими місцями в горах. То було біля військової бази, тож ходила і слухала, як унизу ті по колу крутять: «Офіцери, росіянє» і свій гімн. Вирішила спуститися, підійти ближче. Виявилося, що в них там «зелені чоловічки» з боку траси й військової частини, а з боку гір — нібито спецпризначенці. У «горках», дорослі. Видно, що вже бувалі такі. Я не збиралася лізти на територію частини, але так вийшло... Там я встигла трохи поговорити з одним нашим солдатом-строковиком. А потім набігли російські спецпри-значенці. Наш солдат боявся за мене й не хотів іти, його змусили повернутися до казарми. Їх там тримали, як «зеків» і постійно крутили свою музику й пропаганду. Протримали мене години дві. Пресували психологічно, але не били — тільки забороняли вставати із землі та рухатися, поки чекали, що вирішить старший. Вони тоді сказали мені, що вбиватимуть нас: «Написано в паспорте: «украинец»? Убивать». Я відповіла, що в нас у паспорті не вказують національності... Потім вони отримали якесь повідомлення і наказали мені йти, бо я їм заважаю.

Далі ми збирали «волонтерку», допомагали фронту, як могли. Я перевелася на посаду фотокора — то був такий собі дауншифтинг заради свободи. Я відчувала, що маю їхати на Схід... Але не по роботі.

У серпні я вперше особисто повезла бійцям допомогу. Їхала з дівчиною. Вона унікальна людина. У пеклі 2014 року, коли «Гради» працювали щодня, вона чимало всього привозила на передову й просто на місці готувала для бійців і тортики на «буржуйках», і супи з червоної риби, і якісь тайські супи, і страви, назв яких я навіть не знаю... Психологічний фактор цього був неоціненним. Тим паче, що відбувалося це в той час, коли бійці просили привезти їм «тазик, аби збирати дощову воду», щоб попити.

Того літа наші майже дійшли до Луганська. Працювали нормально. Наш кореспондент телефонував з окупованого міста: «Я вже бачу вас із вікна! Давайте, давайте...» Але було чимало зрад на місцях. Наприклад, коли під час передачі координат вони змінювалися. Або коли «начфін» однієї з бригад утік у Росію й передав дані всіх, хто служив.

Потім росіяни поперли через кордон. Я не була близько району Іловайська, адже перебувала під Луганськом. Наші відходили, уже бачили колони, російські прапори. Передавали цю інформацію офіцерам, а ті відповідали: «Ви п’яні, проспіться». Але я знаю тих офіцерів, знаю, як вони ударно працювали, як нищили інші колони, не жаліючи... Та чомусь вони боялися працювати на кордоні. Була пауза. Був страх. Одна людина з Генштабу в істериці кричала: «Ви хочете почати третю світову!»

Під час однієї з волонтерських поїздок я познайомилася з «Боцманом». Деякі зустрічі особливі, ніби вшиті в долю, їх відчуваєш по-особливому. «Боцман» та його хлопці були тоді мобільною групою артрозвідки, працювали разом з «Айдаром» та іншими підрозділами. Хлопці з «Айдару» тоді пропонували мені залишитися в них добровольцем. Проте я запитала у «Боцмана», чи візьме він мене «нелегалом» на наступне місце (їх тоді якраз виводили зі Щастя). Він спочатку казав, що треба б мені оформитися, пройти офіцерські курси... Але потім ми побачили, як усе відбувається на практиці. Без папірця ти вільний воїн, а з папірцем — можеш не поїхати далі Бахмута, навіть якщо у військовому квитку буде поважна спеціальність... Так влітку 2015 року я опинилася під Горлівкою.

Моя війна була у формі ротацій. Два—три тижні — на Донбасі, потім два тижні працюю в Києві без вихідних, а потім знову їду на Донбас на «Інтерсіті» Київ — Костянтинівка. Так було до серпня 2017 року. На роботі в мене, напевно, зберігся стос папірців, які я писала на випадок, якщо зі мною щось станеться. На них просто зазначено, що з такого-то по таке-то число я відсутня. Вдячна керівництву й колегам за те, що ставилися до мого бажання бути на фронті з розумінням. Я намагалася щось знімати на війні, якщо виходило... Але боєць із камерою — це не те, що військовий кореспондент. У нього інші завдання. До того ж до весни 2016 року я ходила зі старим «кнопковим» телефоном. Шкодую тепер, що в мене не було смартфона або «гоупро».

«Як я доповідатиму, що все моє керівництво загинуло в першому бою?»

«Побачити довелося багато чого... Але свій досвід сміливо можу назвати ідеалістичним. Багато в чому він такий завдяки «Боцману». Де-юре нашим командиром був начальник розвідки, побратим «Плато», якого поважаю й люблю. Але, думаю, він не образиться на те, що я скажу: «Боцман» був нашим неформальним командиром, батьком, душею групи. Своїм прикладом, вчинками, ставленням до людей він пробуджував найкращі якості, дух у бійців.

Коли люди розгублені, коли кожне затишшя перетворюється на нескінченний пошук сенсів, вихід є тільки один: віднайти їх у самих собі. Усі разом ми наче прописували кодекс своєї групи, і це було яскравим контрастом із сусідами на позиції. Довіра, взаємна підтримка, терпимість до розбіжностей, відчуття зграї — це дорого вартує там, на краю... Хоча всі ми були різні за віком, реакціями, віруваннями. Армія — місце, де ти близько пізнаєш людей, з якими у мирний час не те що не спілкувався б, а й не перетнувся б, напевно.

«Важко бути Богом?» — спитав якось «Боцман». Війна — це мистецтво духу. Так написано на шевроні нашої групи. Ми створили його разом, як нагороду гідним. Бо від бригади не кожен отримав відзнаку, а про бойові хлопцям одразу веліли забути: «За документами вас тут немає, мовчіть». Вони були оформлені на відміну від мене. У мене ж у разі перевірок зазвичай було два варіанти: «боєць спить» або «боєць вискакує, біжить у бік ворога й ховається в покинутому «сепарському» бліндажі».

Під час однієї з перевірок з’явився й мій позивний — «Мауглі». Зазвичай позивний — це яскраве прізвисько або «косяк». Спочатку мене хотіли назвати «Босотою», але, коли була перевірка із сектору, я, подумавши, що приїхав хтось свій, розкачувалася на скобах, видаючи звірячі вітання. На що невідомий полковник запитав: «О, а що це у вас за Мауглі?» Тоді всі згадали, як я люблю лазити на опори лінії електропередач, дерева — ось так і народився позивний...

Так, я завжди любила десь лазити, спостерігати... Пам’ятаю, як ми заходили вчотирьох у Травневе ще до того, як туди зайшов «Айдар». «Модні» розвідники з іншого підрозділу сказали нам напередодні, що там взагалі все зруйноване й нікого немає. Заходимо — а там корови, гуси, люди! Село вже прокидається. І ми центром села ідемо, причому один із нас — у «пікселі» з прапором. Якийсь місцевий чоловік нам навіть побажав удачі... То що ж, відступати? Ми доповзли до зупинки, подивилися на «сепарів». Я на тому виході навіть пофотографувала. В «Укрінформі» потім запитали: як ці фото підписувати? А дійсно — як? Підписали розмито, як все завжди підписували: Донеччина, Луганщина... Потім уже, коли наші зайшли туди, я виклала ці фото у «Facebook».

…Якось ми зайшли до «сірої» зони й облаштували спостережний пункт на висотці. Копали спочатку лопатками уночі, а потім просто копали. Після цього прийшла піхота — і вирішила, що тут буде лінія оборони. Розпочалися інженерні роботи, і, звичайно ж, незабаром нас почали обстрілювати. Одного дня на місце приїхав начальник мобільної артилерійської групи. Разом із нашим начальником розвідки «Плато» вони стояли у відкритій ямі, і «Плато» артилеристу щось показував. Аж раптом розпочався перший сильний бій. Ми стояли в цей час у лісосмузі, і «Боцман» побіг на її край, де ми до цього зробили невеличку ямку. Дивиться в бінокль — а над висоткою такий дим...

—  Як я доповідатиму, що все моє керівництво в першому бою загинуло? — зітхнув «Боцман».

Розриви. Дим. Ми в думках «Плато» вже поховали. А він навіть не відчув нічого особливого. І наші запитання після бою його здивували: «А що таке?..» «Плато» був зосереджений на роботі, він не ховався — дивився, звідки вороги «працюють». Адже треба було всім їм дати чортів!»

«Живим ми його 

більше не побачили. 

Він встиг тільки надіслати SMS-повідомлення 

зі шпиталю: 

«Люблю вас усіх»

«Таких, як ти, кулі не беруть», — казали «Боцману». У 2014 році він пройшов найтяжчі бої під Луганськом. У 2015 році в нашій групі не було втрат, хоча поряд із нами гинули й побратими з піхоти, і розвідники з інших підрозділів.

Але в 2017 році він замість того, аби зайнятися здоров’ям, наслідками травм та контузій, і далі був із нами — боявся залишити нас на небезпечній позиції. То була висотка за Троїцьким. Навкруги сланець. Людей не вистачало. Температура — плюс 38. Удень і вночі горить степ. Два відра, одне — без дна. Кирка та дві лопати, одна з яких поламана. Іще на кілька днів нам давали перфоратор... Замість бліндажа ми звели «хатинку дядька Тома», як висловився комбат сусідів. Він у барвах та з «матами» розповідав, що нам там «хана». Але ми вперто «лупашили» сланець, вантажили його в мішки й обкладали свою «хатинку» («Плато» потім показував мені фото, яке йому надіслали хлопці, котрі жили там після нас: у «хатинку» було пряме влучання 120-мм міномету, бійців контузило, але всі залишилися цілі).

Я бачила, що «Боцману» стає гірше. Відчай. Безсилля... У нього відмовляли нирки, я розуміла, що йому потрібно хоча б крапельницю поставити, тож звернулася до медиків піхоти.

— А в нас нічого немає. Тільки «Анальгін». І ми не маємо права ставити крапельниці, — сказали мені там.

— Я крапельницю поставлю.

— Але в нас нічого немає...

Наш «джип» стояв поламаний. До лікарні «Боцмана» забрало авто зв’язківців, які заїхали прокладати дріт-«польовку» після пожежі. Живим ми його більше не побачили. Він встиг тільки надіслати SMS-повідомлення зі шпиталю в Харкові: «Люблю вас усіх».

Я бачила, як переживають втрати побратимів на фронті. Але щоб так плакали чоловіки, як за ним — уперше. Було таке відчуття, ніби від мене віддерли шматок... Але до дідька подробиці. Важко було дуже. І все. Війна вбиває не тільки кулями. Так, у 2020 році впав і помер просто в нашому медпункті побратим «Фаш» — іще одна дивовижна людина, про яку могла б говорити годинами»...

«Дивись у вікно. Ти ж побачиш, як ракета летить!»

«Після смерті «Боцмана», щоб не з’їхати з глузду, зателефонувала «Тайрі» й запитала, чи потрібні медики. Вона радо прийняла мене. Мені дуже пощастило, що на першій ротації був інструктор із «тактмеду» Влад, який займався з нами. А згодом я вже займалася з підрозділами, де були охочі.

Там на ротаціях я зустріла чимало чудових людей, які просто робили те, що вважали за потрібне, іноді приховуючи подробиці від родин. Мій напарник — водій Павло — просто приїжджав на місяць чи як вийде. На його сторінці у «Фейсбуці» немає жодної героїчної фотки в дусі «я воював».

— Дивись у вікно! Ти ж побачиш, як ракета летить, — казав він мені, коли ми повзли по жахливій дорозі з вимкненими фарами.

— Побачу — і що далі? Коротше, вмикай фари, погнали. Вони нас і так бачать!

Із поля бою нікого не витягала. Було кілька евакуацій, коли нам передавали поранених або травмованих на визначеній для цього точці. Конкретно я більше займалася цивільними чи військовими з різними скаргами на здоров’я. У мене ж, окрім 

«тактмеду», був досвід Малої академії наук — я хотіла в дитинстві стати лікарем (сміється). Ну а що? Коли на декілька селищ жодного лікаря... При цьому чимало старих, покинутих, бідних людей із великою кількістю хвороб. Ми рятували їх, як уміли. Хтось же мав брати на себе відповідальність за них. Візити «лікарів без кордонів» раз на місяць — це чудово, але фельдшер у селі потрібен щодня. Саме тоді познайомилася з Андрієм Пазушком, лікарем із Маріуполя. Він приїжджав у прифронтові села у вихідні й вів прийом людей просто так. Бо хтось же мусить...

…У мене більшало проблем зі здоров’ям. І до війни мала травми, а потім додалися контузії, які спочатку вважала незначними, — і стало справді тяжко. До того ж мама захворіла на рак. Усіх труднощів не перераховуватиму, але навесні 2019 року я написала «Тайрі», що мушу залишитися в Києві.

Я думала, що витягну маму, оговтаюся, але мені гіршало. У 2020 році я вже ледь тягнула хоча б роботу... Як би це не було смішно, дуже допоміг карантин. Майже два місяці я провела в себе в лісі з рідкими вилазками до міста. І зараз знову можу ходити чарівним лісом, щоправда, з елементами війни — доводиться знімати розтяжки браконьєрів.

Оскільки я жила в режимі ротацій, моє повернення було швидше внутрішнім питанням. Не знаю, чи відбулося воно повністю. Для мене природний стан — коли, де б я не була, частина душі ходить там, де їй важливо»...

Валерія БУРЛАКОВА

«Цензор.НЕТ»