«Коли куля пролітає мимо, серце починає битися частіше, кров тече жилами швидше»

Сім років тому в Києві відбулися переломні події в ході української Революції гідності, означені жорсткими протистояннями між силовиками та мирними протестувальниками, що призвели до загибелі людей. Втім, «гарячими» тоді були події не лише в столиці, а й у Полтаві. Для одного з учасників полтавського Майдану — Івана Полтавця із села Великі Будища  Диканського району, котрий на ту пору навчався у професійному аграрному ліцеї й мав за плечима всього 19 років, — вони закінчилися серйозним пораненням, операцією і тривалою реабілітацією. 

«Отримавши кулю в живіт, страху не відчув — швидше давила образа»

— У Полтаві сім років тому теж були серйозні баталії, у результаті яких постраждали близько двох десятків людей, — пригадує Іван Полтавець, якому нещодавно  «стукнуло» 27 років. — Знаю одну жіночку, яку під час протесту біля приміщення облдержадміністрації стражі правопорядку жорстоко побили кийками. У санаторії, куди мене відправили після операції, разом зі мною проходили реабілітацію двоє поранених: один — із Києва, а другий — із Полтави. Останнього також підстрелили на полтавському Майдані — куля залетіла йому в спину. 

— Можна сказати, пощастило, що вам дісталася гумова куля, — зауважую. 

— Так, — погоджується мій співрозмовник, — бо свинцева пронизала б наскрізь. Хоч і гумова куля завдала суттєвих ушкоджень. Річ у тому, що стрілець здійснив постріл із дуже близької відстані. Хірург, який робив мені операцію, зазначив, що порохові гази зайшли навіть у рановий канал, про що свідчили опіки по краях рани. 

— У того, хто стріляв, була на те поважна причина? — допитуюся. 

— Я намагався відштовхнути міліціонера, який бив кийком протестувальника, котрий уже лежав на землі (лежачого ж, як відомо, не б’ють), — пояснює молодий чоловік. — Тієї миті й отримав кулю в живіт. Страху не відчув (кажуть, страх смерті формується до 28 років, а мені ж тоді виповнилося лише 19), швидше давила образа. Вважаючи себе патріотом України, я так хотів зробити щось помітне, величне, але не встиг — упав, мов підкошений буквально в перші ж 5 хвилин протистояння із силовиками. Поранення було доволі серйозним. Лікарям довелося зшивати не одне порване місце в моєму животі — операція тривала майже 4 години. Після цього з півроку носив корсет, боявся напружуватися, аби не розійшлися шви. Потім була реабілітація. Коли ж вичухався, сам пішов до військкомату й попросився на фронт. А як інакше? На Сході ж України в цей час уже відбувалися повномасштабні бойові дії. У військкоматі оформили повістку й контракт — мене записали до 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, яка дислокувалася на Харківщині. 

Перебування у війську викликало розчарування

Реальність виявилася не такою героїчною й однозначною, як уявляв собі Іван. Описати непросте життя солдата в буденності армійських порядків наш земляк вирішив у «Негеройських мемуарах». Перший розділ спогадів уже побачив світ у віртуальному видавництві «БукРі». 

— Мене дуже розчарували як система в цілому, так і люди зокрема, — зазначає автор. — Нездорова обстановка в армії пов’язана з тим, що там досі панує «совкова» система, хоч і говорять про «нову генерацію». Можна подумати, що військо варто перенабрати. Але це неможливо зробити у зв’язку з тим, що в нас триває російсько-українська війна. Та й де гарантія, що нові люди будуть кращими? Про свою бригаду можу розповісти не надто приємні речі. Скажімо, у нас не особливо переймалися питанням бойової підготовки. Ми проходили навчання на Яворівському військовому полігоні, коли я вже закінчував службу, — там із нами працювали інструктори з НАТО. А під час служби на Харківщині солдатів вантажили дурною роботою, нарядами.

У спогадах Івана Полтавця, де він описав реальні події, мене особливо вразив епізод, у якому п’яний офіцер влаштував показове побиття солдата, котрий самовільно залишив службу. Найжахливіше те, що насамкінець це перетворилося на колективну розправу над ледь живою жертвою. 

— Той солдат провинився, прогулявши день служби. Причому то було не вперше, — відтворює Іван ті події. — Але за цей проступок, зрозуміло, треба карати згідно зі статутом. У військовій частині ж у таких випадках намагалися все владнати, так би мовити, по-людськи: прикрили раз, удруге. А врешті-решт усе закінчилося тим, що хлопця жорстоко побили, мало не скалічили. Я потім дізнавався про його долю: на щастя, він вижив. 

Написання непростих спогадів — свого роду терапевтичний момент

— Що вас змусило взятися за ці непрості спогади? — цікавлюся. 

— Хотілося просто описати все, що пережив. Зробив це найперше для себе самого, — стверджує учорашній солдат. — Можна сказати, це свого роду  терапевтичний момент. Коли тобі щось дуже болить, краще все це описати, інакше кажучи, виговоритися. І не просто вихлюпнути спогади, а систематизувати, впорядкувати їх. Із певних епізодів служби зараз можу просто посміятися. Або ж навпаки: пригадавши, із чого ми з хлопцями сміялися, взятися за голову. Знаєте, коли я йшов у військо, то мав ілюзію, що там зібралися патріотичні люди — такий собі цвіт нації. Насправді ж побачив далеко не кращу сторону людської істоти. Можливо, треба було йти в добробат — там люди більш свідомі.

Відверто кажучи, мені було не надто приємно читати ці «негеройські мемуари» через те, що всі дійові особи: як солдати, так і офіцери — постійно вживають добірну ненормативну лексику.  У відповідь на моє зауваження, що це може відштовхнути багатьох читачів, Іван Полтавець із посмішкою констатує, що в армії довів своє уміння формулювати думки з допомогою лихослів'я до досконалості — інакше там, за його словами, не можна. 

— В армії всі висловлюються доволі брутально, — запевняє він. — Так інформація ліпше сприймається співрозмовником. Навіть якщо в повсякденному житті ти не вживаєш матюків, там це просто необхідно. Це спосіб емоційно відтінити те, що повідомляєш. Якщо ти повідав про щось без лайки, цілком імовірно, що це до когось дійде. Але якщо приправиш своє повідомлення міцним слівцем, воно запам’ятається краще. Хтось може сприймати матюки, а хтось — ні. Але передати пряму мову солдата чи офіцера без них ніяк не вийде.

Увесь час рвався на фронт — і таки добився свого

Перша глава майбутньої книги спогадів охоплює 7-місячний період служби нашого головного героя у військовій частині на Харківщині. Увесь цей час він рвався на фронт — і нарешті таки добився свого. Тож тепер мені цікаво, що ж було далі, адже загалом Іван Полтавець прослужив аж 3 роки. 

— Після Харківщини я потрапив на глухий блок-пост під містом Щастя на Луганщині, тому отой період часу до моєї першої ротації, можна сказати, минув ніяк. Відтак у другому розділі спогадів я описую певні кумедні історії й не дуже, але якогось жорсткого бойовика знову ж таки не буде, — резюмує письменник-початківець. — І навіть у період до моєї другої ротації, коли перебував у Мар’їнці, вважай, на «передку», я не став свідком особливо «гарячої» фази війни. Мені завжди щастило. Звісно, десь поряд були бомбардування, обстріли. Бувало, що й над нами пролітали снаряди. А якось міни зі 120-мм міномета упали якраз біля двору, де перебували ми з хлопцями. Довелося сховатися до погреба, і жодна з них у нього не влучила — я ж везуча людина.  

Одного літнього дня був випадок, коли хлопець заліз на черешню, аби поласувати ягодами, чого в принципі не можна було робити. І одразу ж пошкодував про свою легковажність. 

— Буквально за секунду після того, як нахилився, за потилицею просвистіла куля — імовірно, снайперська. Після цього черешень більше не хотілося — я чимдуж зістрибнув із дерева вниз. Коли куля пролітає мимо і ти усвідомлюєш, що лишився живий, серце починає битися частіше, кров біжить жилами швидше — це надзвичайно приємне відчуття, — ділиться Іван.

На фронті Івана Полтавця вже мало що дивувало: «Я звик до того, що в армії є малоприємні люди, що всім іншим, окрім хіба що волонтерів та свідомих громадян, яких не так багато, на нас «начхати». Звісно, є гідні того, аби їх захищати, але в переважній більшості мої співвітчизники не бажають навіть чути, що десь відбувається війна. От я розповідаю про це землякам, а вони переводять тему або ж говорять, що то політики ніяк не помиряться, що по інший бік барикад — такі ж самі люди. Дехто цинічно ображає мою країну, мову. Аби не чути всіх отих нісенітниць, не виходжу без навушників із дому». 

«Інколи здається, що роблю неприємну річ — дискредитую армію»

Іван не знає, кому буде цікавою його книга не про війну та героїзм, а просто про життя. Сподівається, що той, хто її прочитає, ідучи в армію, не матиме тих ілюзій, які свого часу мав він. Тобто буде готовим до служби морально, а отже, не обпечеться.  

— Зараз часто демонізують солдатів або ветеранів. Через це інколи мені здається, що роблю дуже неприємну річ — дискредитую армію. У такі хвилини хочеться закинути свою писанину й навіть видалити те, що вже опублікував на сайті «БукРі», — зізнається автор. — І де-які товариші мені вже радили: або пиши, мовляв, більше позитивного, або не пиши зовсім. У мене й самого часто виникають сумніви, чи варто писати далі. Але я пишу, бо армія — це не щось окреме та маргінальне. Вона є зрізом, відображенням суспільства. І в цьому відображенні видно його недоліки в рази яскравіше. У ній є багато й хорошого, і поганого. Важливо показати й те, чим живе та дихає простий солдат. Щоб людям було зрозуміліше, що коїться в наших головах і чому. Окрім того, мені все ж здається, що правда, хоч і доволі гірка, потрібна: варто вказувати на проблеми, аби їх ставало менше.

 — А загалом вам сподобалося писати? — запитую насамкінець.

 — Однозначно, — ствердно киває головою Іван Полтавець. — Я збираюся ще писати, причому не тільки спогади. Скажімо, мені імпонує такий жанр, як фентезі. Мемуари — це щось простіше: ти взяв історію зі свого життя й описав її. Це для мене свого роду тренування, яке, можливо, виллється у велику книгу. Сподіваюся, далі напишу щось в іншому розрізі. 

— Без матюків? — жартую. 

— Без матюків, — після цієї Іванової відповіді ми удвох дружно сміємося. 

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора