Марія Башкірцева, Катерина Білокур та Олександра Путря: історія успіху художниць із Полтавщини, які відомі на весь світ

Марія Башкірцева

Художниця народилася в селі Гавронці, що на Полтавщині, а живопису навчалася у паризькій Академії Жуліана. Померла у 25-річному віці від туберкульозу. Марія Башкірцева стала відомою завдяки своєму щоденнику, в якому занотовувала спогади та бажання від 12 років і до самої смерті. Та не меншу славу здобула завдяки своїм картинам.

Дослідники вважають, що в ранніх роботах мисткині простежується її характер та прагнення до ідеалу. Своїми замальовками вона нерідко була невдоволена — через те, що намагалася самостійно опанувати живопис, однак ще не знала академічних правил. Їх вона вивчила у Парижі. Там за 7 років створила близько 150 картин та 200 малюнків.

Вона зображувала зокрема передмістя Парижа, служниць, робітниць, безпритульних дітей та школярів. Після смерті художниці деякі роботи залишилися в Луврі. Однак багато творів знищили під час Другої світової війни. І наразі картини Марії Башкірцевої є рідкістю. Її твори зберігаються в музеях Франції, Голландії, США, Росії та України. У музеї образотворчих мистецтв, що в Ніцці, є окремий зал із творами Марії Башкірцевої.

Катерина Білокур

Катерина Білокур народилася в тодішньому Пирятинському повіті Полтавської губернії. У дитинстві батьки вирішили не віддавати дівчини до школи, щоб зекономити на взутті й одязі. Малювати вона почала з раннього віку, однак родина цього не схвалювала, адже таке заняття відволікало від роботи по господарству і, на думку батьків, могло завадити заміжжю. Попри це, у сім’ї був достаток.

Про свої перші кроки в мистецтві художниця згадувала: «Украла у матері шматочок білого полотна та взяла вуглину. Намалюю спочатку з одного боку полотнини що-небудь. Надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік — і там те саме. А тоді виперу той шматочок полотна — і знов малюю. А одного разу намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць. Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! Дивилась на той малюнок і сміялася, як божевільна. От мене на цьому вчинку і спіймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч. «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку! То тебе ж тоді ніякий біс сватати не буде!» — казали батьки. Але куди не піду, що не роблю, а те, що надумала малювати, — слідом за мною».

Пензлі художниця робила сама. Вони були тонкими, подекуди нагадували голки. Для цього використовувала коров’ячу вовну, котячу шерсть, вишневі гілочки та жерсть із консервних банок. Сама ж свій живопис порівнювала з вишивкою, а в автобіографії описувала, як «тіпала, микала, пряла, ткала, шила», «білила», створювала «гарні вишивки».

Найбільше Катерині Білокур подобалося малювати квіти. Подекуди навіть зображувала весняні й осінні на одному полотні. Окрім того, створювала пейзажі і портрети. На її полотнах кожен елемент зображений «під різним освітленням», має «свою власну точку зору». Усі елементи рослинного світу художниця деталізувала та проробляла, зображувала прожилки пелюсток і листочків. А її улюбленими фарбами були ультрамарин і синій кобальт.

Творчість Катерини Білокур порівнюють зі спадком відомих художників-примітивістів Анрі Руссо, Івана і Йосипа Генераличів, Марії Примаченко, Ніко Піросманішвілі.

Саша Путря

Олександра Путря народилася в Полтаві й ще в ранньому віці захопилася культурою Індії. Померла в 11 років через захворювання на лейкемію, однак встигла створити понад 2 тисячі робіт. А це — 46 альбомів із малюнками, шаржами і чеканками, вірші, вишивка, вироби з пластиліну, м’які іграшки тощо. Окрім цього, Олександра розробляла технічні креслення, що мали, як вона вважала, допомогти дорослим досягти Місяця й зробити асфальтове покриття доріг без тріщин.

Юна полтавка захоплювалася також гороскопами, астроло-гією і особливо цікавилася НЛО. Вірила, що таким чином на Землю прилітають предки, з якими вона обов’язково колись зустрінеться.

Батько Олександри — Євген Путря — розповідав: «Зазвичай вранці після сніданку Олександра підходила й казала: «Я хочу малювати. Дай мені, будь ласка, папір!». Сідала за свій окремий столик і затихала, іноді наспівувала під ніс якусь мелодію. А через якийсь час дивишся — встає, підходить збоку, обіймає й тихо говорить: «Ти дуже зайнятий? Подивися, будь ласка, що у мене вийшло». І це завжди була несподіванка. Зрозуміло, були роботи більш вдалі й менш, вона сама це бачила і страждала, якщо не могла досягти досконалості».

Змальовувати Олександра не любила. Завжди малювала так, як побачила і запам’ятала. Людей, яких зображувала, «одягала» в казковий одяг, крім того, робила їх молодшими. Навіть в останні дні свого життя, перебуваючи у лікарні, вона не покидала малювання. Про це зокрема її просили діти із сусідніх палат. У передостанній день свого життя Олександра намалювала автопортрет. То була її остання робота.

Із 1989-го по 2005 рік в 10 країнах світу відбулися 112 виставок із її роботами. В Австрії з малюнком Саші випустили поштовий конверт, штемпель. А у Полтаві працює Дитяча художня галерея імені Саші Путрі. Там проводять конкурси дитячого малюнка, що з 2005 року стали міжнародними.

Альона СОТНИК

«Суспільне Полтава»