Юрисконсульт із Київського району Полтави на місці смітників та зарослів очерету насаджує парки

Там, де буяли старі чагарі та зарості очерету, під покровом яких таїлися смітники, тепер радують око молоді берізки, вільха, горобина, ліщина, калина, верба кучерява, сумах оцтовий тощо. 

Новий парк поряд із власним обійстям у колишньому селі Івонченці, що 32 роки тому було включене до меж Київського району Полтави, насадила Людмила Теймуразян, котра працює юрисконсультом в юридичній службі НГВУ «Полтаванафтогаз». 14 років тому Людмила разом із чоловіком Серафімом придбали на цій окраїні обласного центру будинок. Ідея ж закладення парку виникла практично відтоді, як оселилися тут. За цей час висадили понад 200 дерев та кущів.

У захаращеній території побачила прекрасне місце, де можна посадити дерева

— На оцьому місці був пустир із майже непрохідними хащами старих верболозів та вищого за зріст людини очерету. Попередня власниця садиби говорила, що очерет заповзав навіть у город. Спершу я почала саджати берізки прямо посеред нього. Із часом зрозуміла, що потрібно позбутися отих непрохідних зарослів, — розповідає Людмила Теймуразян. — Звідки в мене оце непереборне бажання саджати дерева? Бо це все життя робив мій батько — Федір Васильович Ясько. І в селі Велика Обухівка Миргородського району, де я народилася, і в селі Нижня Будаківка Лохвицького району, куди 1988 року перебралася наша сім’я, батько облаштовував гаї, парки: спершу звільняв місце від того, що його захаращувало, засмічувало, а потім засаджував вільхами, березами, калиною, ліщиною тощо. Відтак і я в захаращеній сміттям, зарослій хащами старих кущів та очеретів території побачила прекрасне місце, де можна посадити дерева. Узимку, коли вдома було не так багато роботи, почала вирубувати очерет сокирою. Навесні ж, коли він знову почав відростати, стало зрозуміло, що побороти його можна лише з допомогою «хімії». Придбавши гербіциди, акуратно побризкала ними лише очерет. Проте разом із ним загинули й 20 посаджених мною молодих берізок.

Перша невдача не зупинила ентузіастки. Разом із батьком, котрий, за його словами, любить приїжджати в гості тоді, коли в доньки є якась робота, вони повністю розчистили, вирівняли територію й одразу ж засадили деревами одну її частину. Посередині прорили осушувальну канаву, куди б стікала вода, бо тут були суцільні струмки. 

— Із цього боку грунт більше схожий на торфовище: коли я саджала дерева, то у викопаних ямках навіть піднімалася вода. Тому на тому боці дерева прийнялися краще, а на цьому — я постійно щось досаджую, хоча от вільха, верба кучерява й тут добре пішли в ріст, — знайомить мене зі своїм дітищем  Людмила. — За яким принципом насаджую парк? Найперше тут з’явилися дерева, що подобаються батькові. Він, скажімо, полюбляє вільхи, берези, осики. Два кущі ліщини й каштан привезла зі своєї малої батьківщини — вони ніби пов’язують мене з рідною землею. А оце дерево, що є підвидом осики, мій дідусь називав «трепетиною» (у нього від найменшого поруху повітря тремтять листочки). Посадила його в пам'ять про дідуся. Ось така красива верба кучерява виросла з маленької гілочки, яку я увіткнула в землю. Дуб пірамідальний, явір тощо, знаючи про моє захоплення, подарували друзі. А побувавши кілька років тому в Національному ботанічному саду в Києві, вирішила створити міні-ботсад побіля свого подвір’я. І от цьогоріч придбала в КП «Декоративні культури» клен червоний, клен гостролистий («Drummondii») з біло-зеленим листям, горобину фінську, глід махровий червоноквітковий, гін-кго білоба, катальпу, тобто дерева й кущі, яких не знайдеш сіянцями на узбіччях, — так у парку з’явилися багаторічні рослини, про які давно мріяла. На косогорі, як бачите, посадила ряд поширених у всьому світі оцтових дерев. Для мене важливо, щоб тут росли декоративні дерева й кущі, якими можна було б милуватися. Тому посадила й кущики спіреї японської, барбарису, дерену червоного, форзиції, що навесні мов облита рясним жовтим цвітом.

Є в парку й такі милі серцю героїні цього матеріалу речі, як, наприклад, парканчик зі змайстрованої дідусем Василем люльки, в якій її свого часу колихали, або зроблена сусідом із дошки й пеньків лавка, що теж сюди прекрасно вписалася. Перекочувала до парку й пісочниця 6-річного сина Сашка, аби влітку в ній могли погратися в тіні дерев усі дітлахи, хто має таке бажання. 

— Хочеться організувати тут зону відпочинку для всіх охочих, а ще — фотозону, — ділиться Людмила Теймуразян. — Бо де-хто вважає, що ми робимо це для себе, хоч і за межами свого дворища. Та я завжди наголошую: будь ласка, приходьте сюди й відпочивайте на здоров’я, а за бажання можете посадити дерево чи полити вже посаджене. До речі, оці дерева й кущі, які придбала в КП «Декоративні культури», через постійну зайнятість саджала восени пізно ввечері (вже затемна), і було дуже приємно, що дві сусідські дівчинки підсвічували мені мобільними телефонами. Вони часто приходять до парку відпочивати, сидять на лавочці й діляться дівчачими секретами. Відрадно, що не смітять, бо, поки були меншими, я весь час нагадувала їм, що не можна засмічувати територію, де живеш, і що тут є відра для сміття.

Чисте довкілля — чисте сумління

Відра для сміття — то теж Людмилина робота. Відтоді, як подружжя поселилося в Івонченцях, молода жінка постійно прибирала непотріб на прилеглих до своєї садиби територіях. Бо сміттєвих баків у мікрорайоні досі немає, і люди звикли викидати обгортки з-під ласощів, пачки з-під цигарок, пляшки з-під напоїв тощо просто під ноги, на узбіччя. 

— Я до такого не звикла, — зізнається любителька чистоти, — адже 5 років прожила в Полтаві, навчаючись у технічному університеті. І от, придбавши будинок, по суті, у тій же Полтаві, потрапила в якесь середньовіччя, де немає баків для сміття й узагалі неорганізоване вивезення побутових відходів. Неодноразово писала звернення до виконкому Київської районної ради, управління ЖКГ Полтавської міської ради із цього приводу. Лише в жовтні 2008 року до колишнього села почав курсувати сміттєвоз. Відтоді його графік та маршрут не змінився, хоч і те, й інше є незручним. Бо сміття треба виносити в той час, коли люди працездатного віку іще не встигають повернутися з роботи. А щодо баків для непотребу, то до їхнього встановлення у місцевої влади так і не дійшли руки. Тому жителі продовжують вивозити непотріб, кому куди спаде на думку. Через це ним засипані всі околиці. За домовленістю з місцевим підприємцем нам вдалося самостійно встановити 4 контейнери для пластику, і це дуже велике досягнення. Бо за тиждень—півтора такий контейнер об’ємом кубічний метр заповнюється доверху, тобто люди готові сортувати непотріб. Відтак ведемо діалог із владою щодо встановлення баків для сортування побутових відходів, аби те, що є цінною вторсировиною, здавати на переробку.

Поки ж такі баки відсутні, Людмила Теймуразян вирішила хоч якось виправити становище. Спершу закріпила біля свого двору стареньке відерце на невеликій опорі. Коли воно протрималося день—другий, спробувала повісити кращі 20-літрові відра, роздрукувала наклейки з надписами на кшталт: «Кинь сміття в урну — стань героєм!». А знайомий зварник зробив надійні кріплення. 

— І що цікаво? Десь 90 відсотків сміття жителі таки кидають до відер, — радіє Людмила. — Приємно, що навіть ті люди, котрі раніше посміювалися з того, що я збираю сміття на узбіччях та прилеглих територіях, тепер приносять скло чи пластикову тару і кладуть до контейнера та встановленого мною ящика. Отже, я   потихеньку таки достукуюся до свідомості жителів. Щоправда, іще існує проблема з недопалками — на жаль, ментальність у нас така, що вони лишаються на узбіччі. Тож із допомогою свого чоловіка Серафіма я вирішила зробити для них окремі урни у вигляді цигарки. Поки що це не надто допомогло:  періодично доводиться збирати  недопалки — для мене не є принизливим підняти чуже сміття. Та й мій син, котрий раніше лише вказував пальцем, уже збирає їх сам і залучає друзів. Усім нагадую, що наш мікрорайон є частиною міста, а отже, ми маємо право на такі ж умови проживання, як і інші полтавці. І, якщо добре постараємося, зможемо їх досягти.

Родина живе за принципом: надихати інших власним прикладом

Що ж до Людмилиної пристрасті насаджувати дерева, то одним парком вона не обмежилася й восени цього року якраз навпроти свого двору разом із небайдужими людьми, однодумцями заклала другий. Він називатиметься парк Свободи — таку назву придумав сусід подружжя  Віктор Мамченко, котрий за покликом душі у 2013 році став учасником «гарячих» подій на столичному Майдані.

— Наша родина живе за принципом: надихати інших своїм прикладом, створювати красу не тільки у власному дворі, а й біля двору, покращувати територію, що тебе оточує, не скаржитися, як усе погано, а щось робити, аби стало добре. Отут були насипані гори будівельного сміття, — показує діяльна жінка, котра, як ви вже, мабуть, зрозуміли, вважає, що проблеми існують для того, аби їх розв’язувати. — І місцеві жителі сприймали це місце як смітник — отуди, в очерет, постійно зносили непотріб. Я ж не могла жити посеред сміття — мріяла про благоустрій і цієї території. Коли нарешті почав їздити сміттєвоз,  почала розбирати ці завали й вантажити зібрані побутові відходи на нього. Ставила й таблички з написом: «Тут вам не смітник!», «Склу і пластику тут не місце», вивішувала графік руху сміттєвоза — боролася, як могла. За ці роки з величезними труднощами таки вдалося позбутися звалища побутових відходів. Але гори будівельного сміття вперемішку із землею лишалися, і вони, чесно кажучи, так набридли. Батько давно подавав ідею їх розрівняти, але до цього все не доходили руки, бо, щоб придбати будинок, ми взяли банківський кредит, тож тривалий час мусили його погашати, до того ж були й інші важливі витрати. 

Цього ж року на день народження свого чоловіка Людмила вирішила зробити незвичний подарунок — замовила екскаватор для розчищення території. А за тиждень до іменин Серафіма сталася пожежа — хтось підпалив торішню траву. Вітер при цьому був такий сильний, що очерет та верболози вигоріли за якусь мить, внаслідок чого відкрилося багато досі прихованого сміття. 

— На початку травня ми нарешті розгорнули гори будівельного сміття та землі, — пригадує Людмила Теймуразян. — Люди тоді приїжджали подивитися на дивовижу з різних куточків Івонченців, бо думали, що це міська влада виділила техніку для благоустрою занедбаних територій. Коли ж ми сказали, що все це наша ініціатива, усі були просто вражені й собі почали долучатися. Відрадно, що мої екологічні ініціативи починають знаходити все активнішу підтримку. Після того, як оті «терикони», що височіли навпроти нашого двору, врешті-решт зрівняли із землею, частини сміття пригорнути не вдалося. Тоді на толоку зійшлися мої подруги з дітьми — загалом 20 осіб — і разом ми назбирали 4 мішки побутових відходів, а окрім цього, 

30(!) мішків битого скла. Місцевий еко-активіст Сергій Антоненко, котрий допоміг його вивезти, повідомив, що ми зібрали тонну склобою. Потім звернулися до депутата Київської райради Алли Серган, і вона допомогла привезти 2 автомобілі чорнозему. А одні люди, які будували  погріб, поділилися глиною. До речі, мій чоловік спершу скептично ставився до ідеї створення ще одного парку — вважав, що це буде нове місце, де я зможу займатися улюбленою справою — саджати дерева. Але коли побачив, що ця ідея зацікавила багатьох людей, і собі загорівся — створив проект парку.

Серафім дужче полюбляє хвойні дерева, тож цілком логічно, що на цьому клапті землі вони переважатимуть. Бордюри та цемент для клумб він придбав сам, а кошти на щебінь, гранітний відсів та їхню доставку вдалося зібрати завдяки небайдужим жителям Івонченців. Вистачило навіть на саджанці троянд, ялівцю козацького, туї колоноподібної. Їх уже посадили, заклали й дві клумби, а також частину доріжок. До слова, до Новорічних свят тую хочуть прикрасили іграшками й гірляндами — на радість усім жителям. Хоч і без листяних порід дерев у цьому парку не обійшлося — Людмила вже посадила цілий ряд своїх улюблених сумахів. 

— Усе так, як учив батько, — по шнурочку, — сміється вона. — Зокрема він наставляв: саджаєш, мовляв,  перше дерево й останнє, а тоді по них стріляєш оком. Сумах особливо красивий восени, коли листя в нього аж горить. Тепер виходжу з двору й милуюся красою навколишнього світу. Коли в мене запитують, чому саджаю дерева та прибираю прилеглі території, відповідаю, що до нестями люблю природу, до того ж мені справді небайдуже, що діється за моїм парканом, у моєму мікрорайоні, місті і країні.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора 

та зі сторінки 

Людмили Теймуразян 

у «Фейсбуці»