Афонський ченець: у 1948 році РПЦ визнала, що порушила угоду з Константинополем про Україну

Уже відомий нам ченець афонського монастиря Пантократор — отець Микита — опублікував черговий матеріал, що викриває Російський патріархат в українському питанні. Раніше отець Микита писав про те, що насправді стоїть за Амманським самітом під ідейною егідою РПЦ, а також нагадав їй, що її фарисейство заважає церковній місії та спасінню вірян.

Територіальні межі кожного патріархату та кожної автокефальної церкви визначені в Томосі, наданому Вселенським Патріархатом. Таким чином, межі канонічної юрисдикції Російського патріархату були визначені відповідно до територіальних меж великоросійського царства та територій на крайній півночі станом на 1589 рік. Двохтисячолітня церковна традиція чітко описує як територіальні кордони кожної автокефальної церкви, так і наслідки будь-якого свавільного чи неканонічного порушення.

Патріарх Московський Іоаким та цар Петро Великий попросили Вселенського Патріарха Діонісія IV передати нові території під юрисдикцію Російського патріархату. Вселенський Патріарх, звичайно, відхилив прохання і замість цього, з огляду на Синодальний акт 1686 року, «ікономічно» надав патріарху Московському «дозвіл» висвячувати та інтронувати митрополита Київського, обраного духовно-мирянськими зборами. За умови, що митрополит Київський поминатиме Вселенського Патріарха на кожній Божественній літургії. Поминання Вселенського Патріарха мало б забезпечити недоторканність канонічної екзархійної юрисдикції Вселенського Патріархату на всій території Київської митрополії.

Синтагматія, на яку посилається Російський патріархат, у жодному разі не може мати чинності Томосу або Синодального акта. Зрештою самі росіяни не взяли її до уваги, оскільки в своєму листі-відповіді на запрошення Вселенського Патріарха Григорія VI (1868 р.) про скликання Великого Собору в Константинополі для вирішення болгарського питання священний Синод Російської церкви відповів, що «Київ є найбільш нейтральним місцем у цьому питанні». Іншими словами, він вважав Київську митрополію не територією, що знаходиться під його юрисдикцією, згідно із синтагматією, а «нейтральною областю».

На невиконанні Російським патріархатом зобов’язань, передбачених Синодальним актом 1686 року, було наголошено в Томосі про автокефалію Польської православної церкви 1924 року. Тоді стає зрозуміло, що сталося: «Написано, що первісне відме-жування Київської митрополії від нашого престолу й залежних від неї православних церков Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Церкви Москви із самого початку були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами; також недотримано того, про що було спільно заявлено щодо повної церковної самодостатності Київського митрополита, який носив титул екзарха Вселенського Престолу». 

Проголошення Вселенським Патріархатом автокефалії Польської православної церкви підтвердило канонічний статус Патріаршого екзархату Київської митрополії та виключило будь-які правовідносини з Російським патріархатом до або після Синодального акта 1686 року. Примітно, що, хоча спочатку Російський патріархат відмовився визнати автокефалію Польської православної церкви, у 1948 році він визнав і прийняв все, що було зазначено в Томосі, як і всі інші автокефальні православні церкви, які зробили це раніше. Тому твердження про те, що, на думку всеправославної церковної совісті, Україна належала Російській православній церкві, є необгрунтованим. Якби це було так, жодна церква не визнала б автокефалії Польської православної церкви і просила б, щоб це посилання в Томосі було змінено як неправдиве. Зрозуміло, що Томос Польської православної церкви стверджував, що Вселенський Патріархат ніколи не вважав, що Синодальним актом 1686 року він поступився Україною під юрисдикцію Російського патріархату.

Незадовго до розпаду Радянського Союзу та незалежності України Російський патріархат усвідомив безпосередню небезпеку втрати контролю над православною церквою в Україні, оскільки не міг проігнорувати давню і безкомпромісну вимогу українського народу до повної незалежності. Так, у 1990 році патріарх Московський Алексій II передав Грамоту митрополиту Київському Філарету, якою він надав самоврядування церкві України з правами широкої автономії. Тоді була створена нинішня «Українська православна церква Московського патріархату». Історія цього документа налічує лише 30 років. Тоді вперше титул митрополита Київського і всієї України був незаконно присвоєний її предстоятелю (цей титул тримався до Об’єднавчого собору східно-православних церков України в грудні 2018 року, коли він був присвоєний предстоятелю нової автокефальної церкви). Російський патріархат хотів таким чином поглинути церкву України, щоб питання автокефалії не порушувалося. Однак українці цього не потерпіли. У 1992 році вся ієрархія автономної церкви України одноголосно підписала запит про автокефалію. Проте прохання було зроблено неправильно: до Російського патріархату, а не до Вселенського, оскільки українська ієрархія отримала Грамоту про самоврядування двома роками раніше саме від Російського патріархату. Російський патріархат одразу ж його відхилив і закликав Київського митрополита Філарета негайно подати у відставку, а після відмови у відставці звільнив його і замінив на митрополита Володимира. Російська церква завжди відкидала все, що стосується автокефалії Української церкви та засуджувала всіх своїх прихильників за перешкоджання її планам вимагати юрисдикції над православною церквою в Україні. Це призвело до розколу ієрархії церкви України на прихильників та противників автокефалії.

Митрополит Київський Філарет не очікував такого розвитку подій і негайно звернувся до Вселенського Патріархату. Однак Вселенський Патріарх дуже мудро не прийняв прохання, бо хотів мирного розв’язання проблеми за згодою всіх сторін. Він неодноразово просив Російський патріархат вирішити питання України, починаючи діалог з іншою стороною. То було бажання всіх помісних церков, хоча всі вони визнавали лише автономну церкву України Російського патріархату, чекаючи на рішення російської сторони. Але Російський патріархат не мав такого наміру. Навпаки, упродовж останніх 25 років було докладено методичних і систематичних зусиль, щоб нав’язати Україні лише проросійських єпископів та привести Українську православну церкву під свою юрисдикцію зсередини. Варто нагадати, що на Синоді Єпископів, де просили про автокефалію (1992 р.), були  26 єпископів, які підписалися «за» (разом із тими, хто пізніше відокремився). Сьогодні в Україні понад 80 архієпископів церкви Російського патріархату. І, як результат, було створено багато парафій та укомплектовано багато монастирів. Так що існує чималий опір будь-яким заявам про автокефалію з боку українських первосвящеників. Ось чому одним з аргументів, який ми часто чуємо від Російської церкви, є кількість парафій, монастирів і духовенства.

У 2000 році патріарх Московський незаконно включив до нового статуту церкви Росії «автономні церкви» України, Білорусі, Молдови та Естонії, віднісши їх до просто «самоврядних церков». Щоб включити їх до своєї юрисдикції та довільно вважати їх своєю звичайною територією.

Вселенський Патріарх наполягав на вирішенні цього питання. Відтак у 2008 році в Києво-Печерському монастирі він зустрівся з московським патріархом Алексієм II, щоб обговорити серйозне питання про автокефалію Української православної церкви. У зустрічі також взяв участь митрополит Смоленський Кирило, чинний патріарх Росії. Під час дискусій два патріархи погодилися, що це питання є дуже серйозним і надзвичайно актуальним, тож вони повинні діяти якомога швидше. Новий патріарх Московський Кирило, хоч і знав про згоду двох патріархів, натомість обрав ідею остаточного стримування проголошення автокефалії церкви України. Патріарх Московський на останній зустрічі прелатів перед Святим і Великим Собором православної церкви попросив Вселенського Патріарха не порушувати питання про автокефалію церкви України на Великому Соборі ані до, ані під час сесій, ані після закінчення  його роботи. Це була необхідна умова згоди Російського патріархату на скликання Собору.

Ситуація в Україні не могла тривати так, як це було. Особливо після 2014 року, коли Крим був приєднаний до Росії і почалася війна на Донбасі. Жодна країна не може прийняти свою церкву як залежну від країни, з якою ведеться війна. Метою було виправити становище, за якого понад половина православного населення вважалася схизматською. Протягом 27 років православні в Україні мали два варіанти: належати до Російського патріархату або до однієї зі схизматських груп. Якщо вони приєднувалися до першого з них, порятунок їхніх душ знаходився в небезпеці. Після початку війни вибір став важким тягарем на совісті багатьох, які, хоч і не бажали мати духовну залежність від Росії, хотіли належати до канонічно визнаної церкви. Як ієрархи Російської церкви в Україні можуть дивитися в очі стільком православним українцям, коли дозволяють їм залишатися несправедливо розділеними?