«Кожна зі світлин є частиною мого життя»

У п’ятницю в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського військовий фотокореспондент, офіцер 831-ї бригади тактичної авіації, що дислокується в місті Миргород, Анна Чапала презентувала виставку своїх світлин під назвою «Нам є що захищати, нам є що берегти», приурочену Дню Збройних сил України, акцентувавши, що експозиція є даниною вдячності й шани військовослужбовцям за мужність, героїзм та безмежну відданість воїнському обов’язку. Заступник голови Полтавської обласної організації Національної спілки журналістів України Олена Вахницька, котра ініціювала цю фотовиставку, розповіла, чому, власне, виникла така ідея: «Зараз тема російсько-української війни вже не належить до топ-тем, останні повідомлення про події на Сході нашої країни відбуваються сухою мовою цифр. Анна ж через призму журналістських фотографій об’єктивно показує, що відбувається там, у зоні збройного протистояння, її знімки викликають шанобливе ставлення до тих, хто боронить Україну. Тож мені дуже хотілося, аби ці глибокі правдиві роботи стали доступними широкому загалу».

Одна частина фотознімків, представлених на виставці, зроблена на фронті, інша — уже в авіаз’єднанні Повітряних сил ЗСУ, де трохи менше року несе службу Анна Чапала. Світлини, зроблені там, де відбуваються воєнні дії, дають нам змогу зазирнути в очі бійців, а ще — прочитати історії, пов’язані з ними. Один із фотогероїв Анни — боєць 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка ЗСУ Олександр («Дикий мічман») — працював в успішній фірмі за кордоном. Повернувшись в Україну, на початку 2016 року пішов на військову службу, того ж року в Мар’їнці отримав поранення: чоловіку пробило легені, порешетило шию, руки. Лікарі, по суті, витягнули його з того світу. Не дочекавшись, поки загояться рани, Олександр знову був на фронті. Один із його побратимів розповів, як у День Державного прапора «Дикий мічман», ризикуючи життям, встановив жовто-блакитний стяг недалеко від позицій противника: «До окупантів рукою подати, а він бере наш прапор і закріплює флагшток із ним у «сірій» зоні, щоб його яскраві кольори давали чіткий сигнал ворогу, що ми на своїй землі».

Із деяких підписів під світлинами стає зрозуміло, що Анна побувала там, де лінія фронту нерідко пролягає за якихось півкілометра: «Морські піхотинці поблизу Павлополя», «Неподалік села Водяне противник випустив 49 снарядів калібру 120—122 міліметри». Є й фотографії надзвичайно щемливі, емоційно важкі — із проводів в останню путь загиблих бійців. І на них авторці вистачає сили духу. Одне фото зовсім символічне — це зображення хреста, що висить у бліндажі, захищаючи від смертоносних обстрілів. Хлопці, котрі повернулися з російсько-української війни, розповідали, що навіть найзапекліші атеїсти, побувавши на передовій, починали вірити в Бога. Дуже зворушливою є й світлина, на якій зображений міцної статури «морпіх» із кошеням на грудях. До речі, Анна Чапала зізналася, що найбільше полюбляє фотографувати бійців із тваринами, адже останні завжди викликають у скупих на посмішку через одержаний на війні травматичний досвід чоловіків  позитивні емоції.

У відповідь на запитання, які зі своїх світлин вона сама вважає найбільш промовистими, авторка відповіла: «Я б не виділяла якихось окремих фотографій, бо кожна з них є частиною мого життя, а отже однаково для мене важлива й дорога. Усе, що ви бачите на цих світлинах, не просто пережите мною, а й пропущене крізь серце та душу». За словами Анни, військова тематика стала їй близькою іще 2014 року, коли в нашій країні розпочалися бойові дії. Вона настільки поглинула її, що переключитися на якусь іншу тему дівчина так і не змогла. Невипадково певна частина світлин, представлених на виставці, зроблена нею тоді, коли вона висвітлювала ситуацію на фронті, працюючи військовим кореспондентом у Донецькій області від інформагентства Міноборони «АрміяInform». «На під’їзді до бойових позицій нас зустрічають усміхнені військовослужбовці і просять відігнати авто у схованку, адже останнім часом активізувалися ворожі снайпери», — так розпочинається одна з розповідей, розміщена на її фотознімку того періоду. 

На жаль, Анна не надто любить розповідати про себе. «Чому вирішила піти на військову службу за контрактом? — перепитує вона. — Це мій свідомий вибір. Мені давно хотілося служити у війську, тривалий час я йшла до цього й от нарешті стала військовослужбовцем. Втім, якщо не брати до уваги певних обов’язків військового, які маю виконувати насамперед, те, що роблю зараз у службі зв’язків із громадськістю повітряного командування «Центр» Повітряних сил ЗСУ, практично нічим не відрізняється від того, що робила досі». 

Ветеран АТО, колишній заступник командира роти вогневої підтримки 16-го окремого мотопіхотного батальйону Віктор Лебедєв, котрий познайомився з Анною Чапалою на фронті глибокої осені 2015 року, зауважив: «Мушу сказати, військова форма Анні дуже личить. Пригадую, вперше вона приїхала до нас у курточці, шапочці, із рюкзаком за плечима, в якому був фотоапарат. Командир попросив мене приділити увагу молодому фотокореспонденту. Запропонував їй зняти нелегкий рюкзак, та вона відмовилася — ставилася до фотокамери так само бережно, як ми —  до автомата. Будучи приємною, чарівною людиною, Анна якось одразу стала своєю серед бійців. Хоча її фотографій, поки перебував у зоні бойових дій, я не бачив. Побачив уже після 2016 року — і був просто вражений, наскільки ця молода дівчина через їхню призму змогла передати всі тяготи нашої служби, жахіття війни».

З огляду на те, що не всі охочі зможуть відвідати фотовиставку у зв’язку з карантинними обмеженнями, презентувати її, як зазначив директор краєзнавчого музею —  заслужений працівник культури України, кандидат історичних наук Олександр Супруненко, вирішили і в «онлайн»-режимі. А Олена Вахницька додала: оскільки в Анни Чапали іще дуже багато вартих уваги світлин, то не виключено, що ця виставка через якийсь час матиме продовження.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора