Юрій Гармаш про кіно, Параджанова, Майдан і рідні Великі Будища

До Дня Незалежності України в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського відкрилася виставка відомого українського фотографа і кінооператора Юрія Гармаша. Вона складається з двох частин, які мають назву «Мій Параджанов» і «Мій Майдан». Фото з обох експозицій — це історії про вільних людей і свободу. Стосовно видатного кінорежисера Сергія Параджанова автор виставки зазначив: «Я зробив із ним три фотосесії, і коли наближалося 90-річчя з дня народження Сергія Йосиповича, то подумав, що є час розкидати каміння і час його збирати. Є час отримувати щось від людей і час віддавати. Тож я дістав старі негативи і зробив виставку про видатного кінорежисера й людину, котра відіграла дуже велику роль у моєму творчому і приватному житті — Сергія Параджанова. Вибрав 36 фото — за кількістю кадрів на фотоплівці. Це моя данина пам’яті про нього». У часи ж Революції гідності Юрій Гармаш відзняв понад 5 тисяч кадрів. «Майдан — це одна з найбільш значущих подій за останнє століття в Україні», — вважає митець. Тож у своїй експозиції передав дух Майдану через портрети його учасників.

Обидві частини експозиції — не просто красиві й сильні фото. Вони з перших хвилин занурюють у вир емоцій, спогадів, думок, переживань. Виставка однозначно варта того, аби стати присвятою Дню Незалежності. А спілкування з автором стало емоційним подарунком для всіх, хто того дня прийшов на її відкриття до краєзнавчого музею.

Відкриваючи фотовиставку, голова Полтавського обласного осередку Національної спілки фотохудожників України Сергій Назаркін кілька хвилин перераховував звання й регалії Юрія Гармаша. Дійсно, за майже 50 років творчої діяльності Юрій Тимофійович став легендою українського кіно. Він оператор-постановник майже 30 художніх фільмів, серед яких «Вавилон ХХ» та «Така пізня, така тепла осінь» Івана Миколайчука, «Серед літа» Василя Ілляшенка, «Сьомий маршрут» Михайла Іллєнка, популярні серіали початку ХХІ століття — «Адвокат», «Бальзаківський вік, або Всі чоловіки сво…», «Завжди говори завжди» тощо. Є членом професійних спілок не лише України, а й Європейської асоціації кінооператорів І.М.А.G.О., заслужений діяч мистецтв України, володар нагород престижних кінофестивалів, неодноразово визнавався кращим кінооператором України. Нині багато часу приділяє викладацькій діяльності — Юрій Гармаш є доцентом, викладачем факультета кіномистецтва КНУКіМ.

Кожного року Юрій Тимофійович приїздить на свою батьківщину — в село Великі Будища Диканського району. До нинішніх відвідин рідних країв підготував і виставку спільно з Полтавською обласною організацією НСФУ, за що подякував особисто її керівникові Сергію Назаркіну, який став ініціатором проведення виставки й багато зробив для того, аби вона відбулася. Також митець вдячний співробітникам Полтавського краєзнавчого музею й зазначив, що для нього велика честь проводити виставку в прекрасній історичній будівлі, авторства видатного Василя Кричевського.

Сьогодні Юрій Гармаш, напевне, вже звик, що його називають легендою українського кіно. Проте, як з’ясувалося, свого часу він був і шкільною легендою. Давній друг — полтавський краєзнавець Григорій Титаренко — пригадав, як у школі, де вони навчалися з різницею в кілька років, учні переповідали діалог, який відбувся між вчителем і Юрієм Гармашем. Останній закінчив школу із «золотою медаллю» і, зрозуміло, що викладачів цікавила подальша доля такого учня. «Юро, а куди ти будеш вступати?» — запитували його. На що медаліст відповідав: «Чому ви запитуєте, куди я буду вступати? Я буду вчитися! Вчитимуся у ВДІКу». 

Так і сталося. У 1967 році Юрій Гармаш став студентом Всеросійського державного інституту кінематографії в Москві, навчався на курсі знаменитого оператора Бориса Волчека. Операторську практику проходив у фільмі режисера Леоніда Осики «Захар Беркут», а дипломною роботою став фільм режисера Геральда Бежанова «Фініш».

Із відомими людьми світу кіно доля зводила Юрія Тимофійовича зі студентських років. 

— Так склалося, що ще студентом мені пощастило познайомитися з Сергієм Параджановим, — розповів Юрій Гармаш. —  Ми з дружиною навіть мешкали в його квартирі й спали в його ліжку. Я тоді тільки-но одружився із землячкою з Великих Будищ, і коли дружина приїхала до мене до Києва, «зняв» кімнату в готелі «Дніпро». Але в цей час до Києва приїхала велика іноземна делегація, і нас просто виселили з готелю. Була зима, і я не знав, що робити. Тоді наважився піти додому до Параджанова й попросити його допомоги влаштувати нас кудись на ночівлю. Він залишив нас із дружиною в себе. Постелив на своєму ліжку, а поруч поставив свічку та вазу із фруктами й розломленим гранатом. А коли я вийшов вночі в коридор, побачив, як він спав. У коридорі на «розкладачці», вкрившись своїм пальтом, бо більше нічого не мав.

На перших порах нашого знайомства майже не фотографував Сергія Йосиповича. Так склалося, що незабаром його засудили. Радянська влада не витримала Параджанова як проповідника вільних ідей. Коли він тільки зняв «Тіні забутих предків», картину вирішили послати в Аргентину на кінофестиваль, а його викликали в ЦК компартії і сказали: можете взяти із собою в поїздку одного з акторів — або Івана Миколайчука, або Ларису Кадочникову. На що Параджанов відповів, що не може обрати когось одного з двох рівноцінних головних героїв картини. І якщо, мовляв, ЦК не має достатньо грошей, то може взяти йому квиток в один бік. Звичайно, що після таких слів та ще й у ЦК, йому закрили виїзд за кордон. А пізніше взагалі засудили за надуманими звинуваченнями.

Коли Параджанова звільнили із «зони», йому було заборонено приїжджати до Києва, жити можна було тільки в Тбілісі. Але 15 січня 1978 року він інкогніто приїхав до Києва, і ми з дружиною пішли допомагати йому пакувати речі. Того дня я зробив перші фотографії Сергія Йосиповича. Другу фотосесію провели у Тбілісі, коли приїжджав із задумом зняти фільм про Параджанова. На жаль, цьому не судилося відбутися. Третій раз знімав у 1988 році. Тоді  помер Іван Миколайчук, і ми поминали його в селі Чортория на Буковині, де народився Іван.

Напевне, Параджанов має найбільшу кількість фотографій серед усіх режисерів, акторів і визначних людей загалом. Він дуже любив фотографуватися, завжди займався режисурою свого кадру. Більшість була постановочною, але мені хотілося зняти його документально, за роботою. Це було дуже важко, бо, здається, у нього кут зору був не 180 градусів, а всі 360. Він зажди відчував, коли його фотографують, тому репортажних знімків мало.

Пам’ятаю, якось ми були в гостях у друга Параджанова в Тбілісі, і вони вирішили сфотографуватися разом. Друг вдягнув берет, і Сергій Йосипович захотів також сфотографуватися в береті. Але другого в господаря не знайшлося. Тоді Параджанов запитав друга, чи є в його дружини чорні трусики. Попросивши принести йому їх, швидко зробив собі імпровізований берет. Чому я про це розповідаю? Щоб ви зрозуміли, що це була неймовірно талановита людина. Усе в його руках перетворювалося на твори мистецтва. Згадайте хоча б його знамениті колажі. Щоб зробити колаж, він навіть міг розбити старовинний дорогий сервіз, хоча як син антиквара знав ціну таким речам. 

— Юрію Тимофійовичу, ви показуєте виставку «Мій Параджанов» уже вісім років. Як люди реагують на неї? Чи можете сказати, що в якісь моменти інтерес до цього майстра затихає, а колись, навпаки, зростає? 

— У мене була ідея показати цю виставку в усіх обласних центрах України. Але не судилося, проте тішуся з того, що зміг показати її в Єревані на фестивалі «Золотий абрикос», де ці фотографії викликали великий інтерес. Частина моїх фото зберігається в музеї Параджанова в Єревані. А щодо України, то я б не сказав, що інтерес до цього видатного режисера затихає. Приємно чути, що навіть молоді люди знають його фільм «Тіні забутих предків», тож розповідати, хто такий Сергій Параджанов, не доводиться.

— Я так розумію, Сергій Параджанов відіграв дуже велику роль у вашому житті. А хто ще особливо вплинув на формування вашої особистості? І чому ви взагалі вирішили стати кінооператором?

— Можливо, це прозвучить дуже патріотично, але найперше — батьки, які ніколи не перешкоджали мені в моєму виборі. Завдячую і своєму братові, який працював оператором на харківському телебаченні, а також вчителеві Борису Волчеку. У кінематографі — це Параджанов, Іллєнко, Миколайчук.

А вперше роботу кінооператора наживо я побачив у себе на батьківщині, коли в Чернечому Яру на Диканщині знімали радянсько-італійський фільм «Вони йшли на Схід». Дев’ятикласником тікав з уроків і пропадав на знімальному майданчику, слідкуючи за кожним рухом італійського кінооператора Антоніо Секкі, навіть не підозрюючи, що вже через одинадцять років я сам зніматиму тут кіно як оператор. Скажу чесно, мені важко забити гвіздок, але зробити вдалу фотографію чи обрати кадр — легко. Думаю, і гени, і виховання, і певні зустрічі зробили свою справу…

— Зараз знімаєте?

— На жаль, ні, хоча зйомок мені дуже не вистачає. Наприкінці 90-х, коли в Україні зовсім не знімали кіно, змушений був поїхати в Росію, бо дуже хотілося працювати. Там плідно працював у багатьох проектах. Але під час роботи над останньою картиною «Русский шоколад» відчув до себе ставлення, як до другосортної людини. Мовляв, приїхав «хохол» і намагається нас тут вчити знімати кіно. Хоча я з найкращими намірами прагнув чітко організувати знімальний процес, адже від оператора дуже багато залежить.

— Ви намагалися якось з’ясувати стосунки?

— Навіщо? Я робив інакше. На знімальний майданчик нам привозили обіди і також залишали мішки для сміття. Помітив, що мішки привозять або жовтого, або блакитного кольору. Тож якось заховав два до кишені і потім, коли знімали надворі й починався дощ, то я одну камеру накривав жовтим мішком, а іншу — блакитним. І спостерігав за реакцією. Іноді на людей можна подіяти й таким чином. Хоча я й не мовчав. Відтак один із російських режисерів добився того, що за деякі свої висловлювання я з 2014 року став нев’їзним у Росію.

— Не спілкуєтеся з росіянами зовсім?

— У мене завжди були хороші стосунки з режисерами і знімальними групами. З деякими людьми, особливо не російської національності досі дружу. З кимось із росіян періодично листуюся, не акцентуючи уваги на політичних моментах, аби не завадити їхній кар’єрі.

Так от, після одинадцяти років роботи в Росії, тут, в Україні, як кажуть, випав з обойми. Відбулася зміна поколінь. Багато з людей старшого покоління пішли з життя…

— І тому ви почали викладати?

— Так. І дещо написав. Свого часу ми зняли два фільми з Іваном Миколайчуком. Збиралися знімати третій — Іван багато про нього говорив і вважав, що, коли зніме його, залишить кінематограф. Але не судилося. Після його смерті минуло тридцять років, та колись я прокинувся серед ночі і чітко згадав історії, які він розповідав. Сівши, записував їх до ранку. Потім допрацював ці оповідки, назвавши «Дорога до Вавилону». Потім написав по них сценарій і отримав грант від Українського культурного фонду. Пізніше разом із молодим, але вже відомим драматургом Павлом Ар’є ми створили кіносценарій по цьому матеріалу. Тепер шукаємо режисера.

— І тоді нарешті ви знову зніматимете?

— Ні, не хочу бути оператором, хіба що співрежисером. Бо я занадто в цьому матеріалі, й треба, щоб додалося ще чиєсь бачення. Насправді перед нами стоїть дуже важке завдання, бо за жанром це фільм-кентавр. Там змішані комедія, трагедія, драма, лірика. Все це дуже складно поєднати в одній картині, тому як режисер нам потрібен такий собі молодий Кустуріца. 

— Ну що ж, бажаю вам такого знайти якнайшвидше!

Оксана КЛОЧКО

«Вечірня Полтава»

Фото Сергія НАЗАРКІНА