«Усе боліло, але я думала, аби тільки сховатися»

Як головному редактору «УП», мені хотілося, аби наші читачі дізнавалися якомога менше трагічних несправедливих історій, від яких підвищується тиск та бігають мурашки по шкірі. Як, наприклад, ось ця. Вона почалася місяць тому.  У ніч із 23-го на 24 травня співробітники Кагарлицького відділку поліції Сергій Сулима та Микола Кузів у своєму кабінеті катували та згвалтували жінку, яку викликали як свідка крадіжки. Їй надівали протигаз, кайданки та стріляли з табельної зброї над головою. Після цього кілька разів згвалтували. Потерпіла сама звернулася до лікарні та вказала на поліцейських. Після розголосу їх відсторонили від посад, підрозділ розформували. Декілька днів тема була у фокусі усіх національних медіа України.

Ми зустрілися з потерпілою Нелею Погребицькою через місяць після події, яка розділила її життя на «до» і «після». Стара хата на кілька кімнат у селі Стави, що поблизу Кагарлика. Город, качки та кролі, з яких і живе ціла родина. Бідність і відсутність надії. Тендітна й залякана дівчина, здається, досі не усвідомила, що з нею сталося. Нелі 26 років, і сенс її життя —  блакитноока маленька Аня, донька, яка народилася шість років тому із ДЦП. 

Неля посміхається, дуже нервує. А ще ти щосекунди відчуваєш її тваринний страх. Їй соромно розповідати свою історію мені та ще сотням, тисячам читачів. Але іншого вибору немає. Вона боїться за своє життя, життя своїх рідних. Тому її єдиний захист — це публічність. Тільки через місяць Нелі пообіцяли надати охорону. Правоохоронці, яких підозрюють у злочині, перебувають у СІЗО, і наприкінці липня має відбутися судове засідання щодо продовження запобіжного заходу.

Ця історія схожа на українськую версію скандальної стрічки Олексія Балабанова «Груз 200». Але, на жаль, вона гірша за кіно. Це реалії українського життя всього лише за 80 кілометрів від столиці.

«У селі всі про всіх усе знають»

— Нелю, як зараз почуваєтеся?

— Як почуваюся? Страшно, ми всі тут налякані. Думаю, що от вийде цей Микола чи Сергій, приїде та й уб’є — мене або членів моєї родини. Він же казав: вийду, мовляв, — тебе і твою сім’ю знищу.

— Він таке говорив вам?

— Так, якщо комусь розкажу. Погрожував мені цим у відділку під час допиту. Мама моя теж налякана постійно. Вона мені розказувала про ще одного хлопця, який теж боїться заяву писати, вони його теж били. У підвалі тримали за те, що на базі, де працював, нібито вкрав бензин.  

— Нелю, а скільки людей живе у вашому селі?

— Ой, скільки... Не знаю навіть, скільки.

— Але всі знають одне одного?

— Ну, так. Там далі, за ставком, я людей не надто знаю. Але все одно село — це завжди село, усі про всіх усе знають.

— А Сергія та Миколу ви знали до того допиту у відділку?

— Ні-ні, Миколу двічі бачила. А Сергія — узагалі вперше. 

— Коли ви тоді опинилися у відділку й побачили цих людей, то одразу відчули небезпеку?

— Ні, я думала, що дам свідчення — і повернуся назад. Піднялася на третій поверх. Микола одразу мені давай розказувати про магазин (Нелю викликали до відділку як свідка у справі пограбування сільського магазину. —  Авт.). Кажу: я ж не була в тому магазині. А він: ні, ти там була — і все. Коли Михайло (сусід) попросив дати свідчення, я думала: все це займе  хвилин 15. А потім у мене забрали телефон — і почалося. Я ж не думала, що таке може бути. Михайло, як попрошу, було, щось, ніколи не відмовляв… Завжди допомагав.

— А ви думаєте, що в нього був якийсь умисел?

— Я думаю: може, йому цей Микола наказав, хтозна. Михайло мені потім сказав: «Коля не міг такого зробити». Це що, я, виходить, придумала?

— А можете розказати, як узагалі почалася ця історія про магазин?

— Про магазин? Сиділи всі разом у Михайла цілий вечір. Ігор із сусіднього села приніс пляшку коньяку, пляшку горілки та цигарки. А потім, на другий день, почалося: обікрав хтось магазин, і цей Ігор, кажуть, приїжджав у село, мабуть, він це і зробив. Він мав репутацію дрібного крадія в селі, тож на нього всі й подумали.

Михайло прийшов до мене, говорить: треба, мовляв, поїхати свідчення дати. Чому саме до мене, я не зрозуміла. Відповіла йому: я ж була в тебе вдома, нікуди не виходила, ми всі разом сиділи. Увесь час була там. Та він наполягав: «Поїдемо, даси свідчення». 

А Микола не злюбив мене давно. Пам’ятаю, якось сиділи в Михайла, він приїхав, зайшов до хати. Наказав усім забиратися геть, тому що він тут господар. Усі вийшли, а я довго збиралася через малу. Тоді він підійшов до мене, узяв за підборіддя й говорить: «Подивися мені в очі. Якщо я тобі подзвоню і якщо ти до мене не вийдеш, то ти знаєш, де я роблю й що можу зробити, ти завжди мені «даси». Отак домагався мене. 

— Це іще задовго до того випадку у відділку, так?

— Скільки вже минуло часу, не пам’ятаю. А вдруге я його бачила, коли він Михайлу спирт привозив. Мишко розказував, що вони його розбавляли. Із Михайлом я спілкувалася, він до мене залицявся, і я йому довіряла.

— Тому ви йому повірили, коли він сказав про допит на 

15 хвилин? Скільки часу ви в підсумку провели у відділку?

— Десь із 6—7-ї вечора до 4,15 ранку.

«Я просила, як могла, на коліна ставала»

— Розкажіть, що саме вони робили. Я так розумію: спочатку допит вів Микола Кузів?

— Так, спершу Микола. Як тільки зайшов, одразу витягнув протигаз. Надів на мене, я ледь не задихнулася. Думаю: чи задушити мене хоче? Але якось усе ж вирвалася. І вже не пам’ятаю, чи він мене так ударив, що носа розбив, чи від протигазу кров пішла. Скинувши протигаз, він повів мене вниз, до туалету. Я поглянула у дзеркало — уся в крові, але болю не відчувала. Микола наказав: «Умийся водою». А води в крані не було, тож я рукавом утерлася. 

У відділку були люди, і вони все чули, а деякі й бачили, але ніхто мені не допоміг. Потім, коли я впала, Микола то за коси мене тягав, то бив ногою, кулаком, синці такі були. Тоді до себе в кабінет повів, пістолета наставив, знову штовхав. І запальничкою балувався (Неля показує опіки на шкірі).

— Залишилися досі сліди?

— Та ні, тут їх небагато. Запитував: тобі коси спалити чи що тобі зробити? Словом, що хотів, те й робив. А ще хотів застосувати отой прилад, що струмом б’є...

— Електрошокер?

— Так, електрошокер. Питає: може, ти хочеш відчути, що таке 220 вольт? А потім я так перелякалася, коли наділи цей протигаз, повітря забракло, уже помочилася в штани раз, вдруге. Курточку мою через вікно викинув, а паспорта так і не віддав. Де він міг дітися — не знаю.

— Паспорта так і не віддав?

— Ні.

— Тобто у вас досі немає паспорта?

— Нема ні паспорта, ні ідентифікаційного коду. Не можу до лікарні звернутися, хотіла МРТ зробити. Бо в мене голова часто болить. 

— Після всього цього? У вас зараз болить голова?

— Ні, і до того боліла.

— Можете пригадати, як і коли Микола передав вас Сергію?

— Уже коли познущався з мене, у мене вже сил не було. А цей Сергій потім прийшов, його не було, і почав оце: «Я тебе сьогодні розірву, будеш моєю сього-дні». 

Думаю, чи битиме, чи щось іще робитиме. А він мене о 1-й чи 2-й ночі завів до кабінету, де стояв диван, і наказав: «Роздягайся». Я йому: не буду, відпустіть, кажу, додому, мене дитина мала жде. Він давай до мене чіплятися, говорить: робитимеш усе, що я тобі скажу. Куди ж було діватися?

Микола ще посидів-посидів, а потім уже пішов. О 2-й ночі його вже не було. Він віддав мені телефон. Сергій і о 4-й годині мене не хотів відпускати, я вже просила, як могла, і на коліна ставала. Тільки відпустіть, кажу, бо прийде Микола і знов мене вбиватиме. То він врешті мене випустив.

— Що він сказав наприкінці?

— Цей Микола, думаю, аби він там був, то мене не випустив би, це точно. А Сергій, який гвалтував мене, о 4-й годині комусь там подзвонив, попросив відвезти його додому. І тут, каже, треба оцю дівчину додому теж завезти. А тоді звернувся до мене: «Ми на Мировку їхатимемо, можемо там тебе висадити, а далі підеш пішки». Я сказала: ні, з Мировки мені далеко добиратися, краще я піду сама. 

Цей Сергій вийшов, його машина поліцейська забрала, «Ланос». Він сів у неї й поїхав. А я пішла до парку. Не пішла, а швидко побігла. Усе боліло, але я думала, аби тільки сховатися: перелякана була, мене всю трусило. Дзвоню до цього Мишка — телефон мені ж Микола віддав — прошу: забери мене, бо не мала кому подзвонити. Коли ми сіли в авто, Мишко спитав: «Він тебе чіпав? Що він з тобою зробив?». Я  спочатку мовчала, бо Микола сказав: «Комусь щось скажеш, то я вб’ю всю твою сім’ю». Говорю: «Та нічого, нічого». А потім, уже як доїжджали додому, я йому розказала: «Він мене бив». 

Казала, як є, а про Сергія змовчала, що той згвалтував. Потім уже вдома мамі все розказала. Думаю: що ж я мовчатиму, так у будь-який час приїде і знов мене гвалтуватиме. Або Алю (молодшу сестру. — Авт.). Її теж обіцяв то в ліс вивезти, то на трасу поставити.

«Мені повісили тривожну кнопку. Якщо буде якась загроза — має приїхати поліція з Обухова»

— Коли ви приїхали додому й розповіли все мамі, вона одразу сказала, що треба писати заяву?

— Я поїхала до мами, бо мала ж у неї була. Неньці все розказала й поїхала назад додому. Аж тут мама мені дзвонить: повертайся назад, каже, викликати-

мемо «швидку», щось робитимемо. У мене не було сил, та я все ж пішла до неї. А ще ж лікарі не хотіли оглядати мене в Кагарлику. 

— А чому? Як вони пояснювали це?

— І в Обухові не хотіли. Кажу, в мене тут у животі ріже, болить, то вони тільки так, поторкали — і все. Сказали, що не хочуть мати проблеми з поліцією.

— Тобто у вас не було огляду?

— Ні, не оглядали мене.

— А коли вам усе ж зробили огляд?

— Я більше так і не ходила, тут не хочуть щось робити, бо немає ні документів, нічого. 

— А паспорт вам роблять зараз? 

— Ну, оце ж треба занести довідки. 

— Після лікарні ви поїхали до обласного відділення, в Обухів? 

— Так, потім в Обухові вже викликали наряд поліції, приїхав представник із ДБР, почали розслідувати це, як було. Потім поїхала додому: одяг віддали, кросівки, куртку — все. Два дні мене не було. То в Київ, то тут.

— Як вам дали адвоката?

— А він сам написав мені у «Facebook». А потім мама йому подзвонила, почала з ним спілкуватися. Але він був у Харкові, то сказав, що може й на відстані все робити.

— І експертизи він хотів по телефону робити?

— Насправді він так нічого й не робив. Усе казав: «Робляться, робляться», а насправді нічого не робилося.

— А що для вас зробило МВС, наприклад? Бо у нас складалося враження, що ви під захистом.

— Та нічого не зробило. 

— І охорони не пропонували?

— Та пропонували, але ніхто її так і не поставив. Поки Олена (Сотник — адвокат потерпілої. — Авт.) не взялася. Мені повісили тривожну кнопку. Якщо буде якась загроза — має приїхати поліція з Обухова.

— Тобто ви живете так само, як і раніше?

— Живемо перелякані. Ходжу й жахаюся людей.

— А в селі як сприймають цю історію? Вас підтримують?

— Та всякі є люди. Але більшість підтримує. 

— Зараз до вас приїжджають із ДБР чи інших органів? Розпитують?

— Ні, тільки слідчий дзвонить, коли йому щось треба. То номер телефону запитає, то ще щось.

— Після всього цього вам не було погроз?

— Поки наче ні. Але хто його зна, чого ждати. Хіба ж думалося, що оце таке буде. 

— А вам у селі не розповідали, можливо, хтось теж стикався з такими ситуаціями?

— У Кагарлику дівчата казали, що, як буде суд, приїдуть і розкажуть, як Микола теж знущався з них. 

— А хто вас підтримує?

— Та хто ж? Сім’я. Мама взагалі перелякана, боїться всього, та й родичі мої теж, зокрема сестра. 

«Хочу мати нормальну сім’ю. І більше нічого не боятися»

— Вам не пропонували кудись переселитися, сховатися?

— Та треба кудись із цього села виїжджати, це точно. Батько каже: та не бійся, нічого не буде. Але я боюся. У мене немає ані роботи, ані захисту.

— А де ви до цього працювали?

— Я в магазині робила, в «АТБ», на касі. А так я весь час із дитиною: то на масаж, то на процедури її возила. До Боярки двічі на рік їздимо, проходимо процедури. Це вже вона більш-менш ходить, раніше взагалі не ходила. Зараз кульгає тільки.

— Я бачила, у вас город є. Що ви там вирощуєте?

— Та що хочеш. Цибулю, картоплю, кабачки...

— Продаєте потім? 

— Для себе вирощуємо. Це в мами великий город, то вона на базар їздить, продає. Іще качок багато. Наче й звикла в селі, город люблю. Щоб усе було своє — пішов і вирвав. Але ж коли оце таке сталося, не знаю, що й думати, і робити далі. Добре, що в селі й дитсадок близько. Але роботи немає ніякої. Можна б розвозити печиво «Лагоду», але там важко працювати, та й платять мало, і в нічну зміну треба робити, а я вночі засинаю. 

— А чого вам зараз хочеться найбільше?

— Ой, чого хочеться… Виїхати за кордон (сміється). Жартую. Мати роботу, нормальну сім’ю. І не боятися більше.

У Нелі є дві маленькі мрії: про сукню та дерев’яну бесідку у дворі.

Севгіль МУСАЄВА

«Українська правда»