Як напівзабута картина підштовхнула до думки про створення музею Полтави

Після нещодавнього послаблення карантину, 11 червня, у Полтавському літературно-меморіальному музеї Івана Котляревського відбулася перша «онлайн»-презентація виставки. Експозиція присвячена картині М. Рибачука «Портрет невідомого з сім’єю на тлі Хрестовоздвиженського монастиря», написаній, імовірно, близько 1914 року.

Напевно, вперше за багаторічну історію музею на виставці не було глядачів, лише організатори та автори експозиції, а також кілька журналістів. На вході — обов’язкові температурний скринінг, маска, коротке інформування про дотримання дистанції. Утім, це вже не дивує: ми звикли до карантинних заходів, і вони стосуються всіх.

Старший науковий співробітник музею Валентина Скриль  коротко розповіла про суть заходу: «Після кількамісячної перерви ми відкрили цікаву виставку однієї картини, автором якої є художник на прізвище Рибачук. Це портрет донедавна невідомого чоловіка з родиною на тлі Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. Картина належить полтавському історику мистецтва Кіму Скалацькому, який її майстерно відреставрував. А краєзнавець В’ячеслав Скрябін ідентифікував героїв картини, провівши велику дослідницьку й наукову роботу на основі архівних документів СБУ, Державного архіву Полтавської області та військових документів. Йому вдалося дізнатися, що чоловік, зображений на картині, — учасник російсько-японської війни 1904—1905 років, георгіївський кавалер Кузьма Омелянович Демченко. Поряд із ним — дружина та двоє малолітніх дітей. До виставки також долучився відомий у Полтаві краєзнавець і доброчинець Сергій Козлов, який надав оригінали відзнак, схожими на які був нагороджений цей військовий».  

Звісно ж, на «онлайн»-презентацію прийшли й самі автори виставки, які розповіли про те, як дивом та кропіткою працею вдалося підняти великий пласт історії й повернути із забуття одну з полтавських родин. Отже, що вдалося насправді зробити цим полтавським історикам і краєзнавцям?

— «Танцювати» треба від порога, тобто від самого початку, —  розповів історик мистецтва Кім Скалацький. — Майже 20 років тому до мене прийшов мій знайомий на ім’я Сергій і поскаржився, що вліз у халепу, купивши в якомусь селі «щось страшне», і що з цим робити — не знає. «Тут намальовані якісь артисти», — сказав він і показав роботу. Я подивився, що то ніякі не артисти, і монастир полтавський — уже цікаво. Та ще й підпис художника французькою мовою. Картина, звичайно, страшненька була, бо занедбана, потребувала глибокої реставрації. Я запропонував Сергієві два варіанти. Перший: залишити цю роботу мені й довго та нудно чекати, поки я її відреставрую, а він за це заплатить. Але чекати доведеться довго, бо роботи тут — «ратуйте!». Мені місяць довелося б тільки думати, що з нею робити. А друга пропозиція: повертаю всі гроші, які він уклав у цю картину і витратив на дорогу, й залишаю полотно собі. Сергій розцвів, став добрим і погодився. Портрет лишився в мене, і я його не чіпав майже 20 років. У 2004 році я вперше опублікував цю картину, ще на той час не відреставровану, у своїй книзі «Пошуки. Знахідки. Відкриття». 

Кім Григорович розповів також, що кілька років тому до нього звернувся краєзнавець В’ячеслав Скрябін, якого цікавила ця картина, бо він раніше придбав дещо схожу (те полотно також нині представлене на виставці в музеї Івана Котляревського). В’ячеслав Михайлович запропонував зробити атрибуцію картини, і Кім Скалацький погодився: «Я знайшов, а ви розбирайтеся». Пізніше, коли відкрилося чимало інформації, історик мистецтва не приховував захвату: «Я навіть здивувався, як Скрябін розкопав історію. Про портретованих на цій роботі навіть можна писати книгу!». 

А вже про тонкощі дослідницького процесу повідав сам В’ячеслав Михайлович:

— Цікавлюсь усім, що пов’язане з історією міста, людьми. Все, що потрапляє до рук, стараюся вивчити. Побачивши цю картину у Кіма Григоровича, був вражений. У чоловіка, зображеного на тлі полтавського монастиря, — три Георгіївських хрести, які могли отримати тільки справді хоробрі й героїчні люди. Я почав прискіпливо розглядати деталі — нагороди, нашивки на мундирі — й побачив, що на погоні в нього є «дев’ятка». На той час на Полтавщині квартирувала дев’ята піхотна дивізія, до складу якої входили 4 піхотних полки та дев’ята артилерійська бригада. Я звернувся до спільноти в Інтернеті, щоб допомогли відшукати тричі нагороджених у 9-й артилерійській бригаді.  Мені написали, що існує книга  учасників російсько-японської війни 1904—1905 років. Там серед нагороджених можна знайти й запис про фельдфебеля 9-ї артилерійської бригади  Кузьму Омеляновича Дім-ченка (Дімченкова). Я подумав, який на Полтавщині може бути Дімченко, й почав шукати Демченка. Відшукав видання «Книга обліку колишніх білих офіцерів в органах ГПУ України». Саме в першому томі і знайшов згадку про Кузьму Омеляновича Демченка. Через Інтернет-спільноту я отримав фото, яке на 100 відсотків підтвердило, що йшлося про одну й ту ж людину. 

Потім В’ячеслав Скрябін звернувся до архіву Управління Служби безпеки України в Полтавській області. У пошуках добре допомогла адміністраторка інформаційно-довідкової зали архіву Олена Євдокимова. Так було знайдено дві особисті справи щодо людей із прізвищем Демченко. Це були діти Кузьми Омеляновича — Віра Кузьмівна, 1906 року народ-ження, та Микола Кузьмич, 1907 року народження, яким довелося пережити сталінські репресії (саме Микола й Віра зображені на картині М. Рибачука в пору свого безтурботного дитинства). Доньку колишнього фельдфебеля царської армії було засуджено в 1938 році як члена родини «ворога народу». 

— Думаю, це може бути пов’язано з минулим їхнього батька, — констатує В’ячеслав Михайлович. — Віра Кузьмівна на  допитах розповідала, що той служив до 1915 року. Сама ж вона була дружиною начальника політвідділу дивізії. Її чоловіка в 1938 році заарештували в Черкасах і протягом тижня розстріляли як зрадника й британського та фашистського агента. Її також заарештували й засудили на 5 років. Незабаром відповідні органи зайнялися і братом Миколою. Той свого часу закінчив сільськогосподарський інститут у Полтаві і став будівельником. Потрапив у Росію, де працював начальником дільниці, що займалася будівництвом для військових частин. Миколу Кузьмича обвинуватили в тому, що будівлі, зведені під його керівництвом, мали от-от розвалитися, — щодо цього є свідчення його товаришів. Думаю, що ті будівлі й досі стоять, якщо їх не розбомбили під час війни. А Миколу Демченка від таборів або й розстрілу врятувало тільки диво.  

Краєзнавець розповів також, що знайшов адресу, за якою проживала родина Демченків у Полтаві: вул. Коцюбинського, 49. Там і зараз стоїть будинок, хоч і не такий, як був. Але  збереглася будинкова книга, в якій записано, що її власник — Кузьма Омелянович Демченко. Про нього також відомо, що народився в 1873 році в Курській губернії, а його дружина — Феодора Прокопівна — в 1875 році в  Харківській губернії. Кузьма Омелянович помер 19 грудня 1954 року в Полтаві, Віра Кузьмівна — 10 жовтня 1983 року також у Полтаві, а Микола Кузьмич — 20 червня 1990-го в Харкові. У Віри не було  дітей, а в Миколи в 1932 році народилася донька. Як склалося її життя, поки що, на жаль, не відомо.

Ось так професіонали своєї справи, взявшись за роботу, воскресили пам’ять про полтавську родину. Понад 100 років тому художник, про якого знаємо тільки те, що він М. Рибачук і що, за словами Кіма Григоровича, його мати могла бути француженкою, а батько — українцем, зобразив на полотні щасливе сімейство. Кім Скалацький припускає, що художник малював за фотографією, «щоб не мучити людей». Проте життя склалося так, що члени родини пережили зовсім інші муки.

— Працюючи над дослідженням цієї полтавської родини, я вкотре переконався, що давно назріла необхідність створити музей Полтави і полтавців, — поділився В’ячеслав Скрябін. — У краєзнавчого — дещо інші функції. А от історія нашого славетного міста повинна жити своїм життям, і її потрібно знати. 

— Випадкового нічого немає, все приходить до того місця, де повинно бути, — ці слова історика мистецтва Кіма Скалацького лише підтверджують, що рано чи пізно невідоме буде відкрито, а таємниче — розгадано. Тільки б результати цих пошуків не були розпорошені й забуті. А музей Полтави якраз був би вмістилищем для такої безцінної інформації.

Виставка в Полтавському літературно-меморіальному музеї Івана Котляревського триватиме до 11 квітня. Дуже цікавим доповненням до історії художнього полотна є низка документів із архівів СБУ та інших, які розкривають тонкощі «енкавеесівських» процесів, від яких аж морозом проймає. Надзвичайно цікава в експозиції добірка нагород, зокрема георгіївських хрестів, із колекції краєзнавця і доброчинця Сергія Козлова. Сергій Валерійович переконаний, що це унікальні речі, отримані свого часу за героїчні заслуги, і їх варто сприймати не в політичному руслі, а лише в історичному контексті.

Людмила ПЕРЕДЕРІЙ

Фото автора