100 років тому завершився Перший зимовий похід армії УНР: про полтавців-учасників та «онлайн»-відеопроекти Інституту національної пам’яті

6 травня виповнилося рівно 100 років з часу завершення успішної і яскравої бойової операції, яка стала однією з найяскравіших сторінок історії українського війська. У грудні 1919 року військові частини армії Української Народної Республіки почали рейд територією України в тилу російських окупантів — більшовицьких та білогвардійських військ. Рейд тривав 5 місяців — від 6 грудня 1919-го до 6 травня 1920 року — й уві-йшов у вітчизняну історію як Перший зимовий похід.

Рейдову операцію в тилу збройних сил півдня Росії та Червоної армії проводили сучасними Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською та Вінницькою областями. Було подолано 2 500 кілометрів. Очолював операцію генерал-хорунжий армії УНР Михайло Омелянович-Павленко. Бойове ядро підрозділу становили 2 тисячі багнетів, 1 тисяча шабель та 14 гармат. За час походу військо мало понад 100 дрібних сутичок і 50 серйозних успішних боїв із ворогом. Єдина бойова нагорода українського війська — орден «Залізний хрест за зимовий похід і бої» — була утверджена саме для учасників походу, з яких нагородили 1 668 чоловіків, а 5 жінок удостоєні жетона «Залізний хрест». Пам’ять про подвиг «зимопоходців» та неперервність української мілітарної традиції збережена до нашого часу: 28-ма окрема механізована бригада Збройних сил України отримала почесне найменування «імені Лицарів Зимового Походу».

Михайло Крат народився 6 серпня 1892 року в місті Гадяч. Походить із родини української старшини Гадяцького полку. Його предки були бунчуковими та значковими товаришами, а один із них — козацьким сотником. Тато — офіцер, командував 134-м піхотним феодосійським полком, який складався переважно з українців. «Я цілими днями з дозволу батька, але на журбу мамі перебував із солдатами, заприязнився з багатьма, навчився українських пісень і почав говорити українською. «Ох, какой ужас, ребйонок по-хахлацкі розгавариваєт», — бідкалася мама-росіянка... Що рід наш український, знав із малих років від батька, який був гордий тим, що «ми дворянство заслужили шаблями…», — так згадує дитинство у своїй книзі спогадів видатний гадяччанин. Природно, що він обрав шлях батька — опанував фах військового, одержавши освіту в кадетських корпусах у Полтаві, Сумах і Петербурзі. Служив у Пскові в 93-му піхотному Іркутському полку. У роки Першої світової війни на фронті командував 93-м піхотним полком, чотири рази був поранений і нагороджений бойовими орденами включно з орденом святого Юрія Переможця IV ступеня (за бій під Лодзю в 1914 році, коли був поранений трьома кулями). Тоді ж одержав сербський орден «Звізду Карагеоргія» IV ступеня. У грудні 1916 року, маючи 24 роки, вже став підполковником, а в 1917-му — полковником. Згодом одружився з дівчиною Євдокією, теж гадяччанкою.

10 грудня 1917 року полковник Крат вступив на службу до армії Української  Народної Республіки. Під час боїв у Києві був помічником начальника оперативного відділу штабу Київського військового округу. Пізніше, у 1918—1920 роках, служив на різних посадах у таких дивізіях, як 11-та піхотна, 2-га Запорозька, 3-тя Залізна і окрема кінна. Із квітня 1918 року — помічник Гадяцької земської управи. Брав участь у боях проти російських загарбників: більшовиків і так званої «добровольчої» армії генерала Денікіна. Генерал Крат на чолі 8-го Чорноморського полку розгромив на Поділлі денікінський полк і захопив у полон 

600 московських вояків. Із 16 січня 1919 року — начальник Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. Михайло Крат був начальником оперативного відділу штабу 3-ї Залізної дивізії, після цього аж до закінчення Першого зимового походу — начальником штабу запорозької дивізії. Він є автором книги спогадів про перші визвольні змагання «Козацькому роду нема переводу». У 2012 році лохвицький краєзнавець Олександр Панченко провів презентацію цієї книги в районних бібліотеках міст Гадяча та Лохвиці. Книга повертає на рідну землю її сина з такого багаторічного і незаслуженого забуття.

Дружина Михайла Крата Євдокія народилася 10 березня 1896 року в Гадячі. У 1918 році вони одружилися, і відтоді жінка ділила з чоловіком долю в походах і боях визвольних змагань аж до весни 1920 року. Із ним вирушила й у Перший зимовий похід. За участь у ньому пані Крат нагородили орденом «Залізний хрест». 

Зв’язкова армії УНР Євдокія Крат двічі потрапляла в полон 

до російсько-більшовицьких окупантів, але доля була прихильною до неї, адже кожного разу вона щасливо поверталася до своїх. 25 грудня 1919 року потрапила в містечку Животів разом з обозом 3-ї Залізної дивізії в денікінський полон, з якого їй вдалося втекти; після того підготувала звіт про силу і наміри ворога та знущання над полоненими українськими старшинами й козаками.

Під кінець січня 1920 року Євгенія Крат отримала завдання від командира армії УНР Омеляновича-Павленка поїхати до окупованого більшовиками Єлисавета (нині Кропивницький) і з’ясувати місце розташування повстанців отамана Гулого-Гуленка. Це небезпечне завдання вона виконала, адже незабаром війська УНР об’єдналися з повстанцями. 20 березня 1920 року Червона армія напала на штаб і частину запорозької дивізії. Пані Крат опинилася в захопленому ворогом селі Емілівка. Під час завзятого бою під селами Емілівка і Наливайки їй вдалося з допомогою селян обдурити червоноармійські застави, вийти із села і того ж дня потрапити до своїх із важливою розвідувальною інформацією. 

Чоловік як начальник штабу запорозької дивізії не мав змоги піклуватися про дружину під час боїв. Тож вона вивчала напам’ять маршрут дивізії й під час небезпеки давала собі раду сама. Але чоловік не хотів наражати Євдокію на нову небезпеку, а тому залишив її в одному селі на Уманщині. У грудні 1923 року з допомогою повстанців та людей, яких послав Михайло, пані Крат і її трирічна донечка перебралися через іще не замерзлу ріку Збруч. Так вони опинилися в містечку Скала на Галичині. У 1951 році родина Кратів емігрувала в США. 

Юрій Горліс-Горський (Горо-дянин-Лісовський) без перебільшення — людина-легенда. Навіть його поява на світ була незвичайною. Мати Юрія — Людвіга Соколовська — походила зі шляхетного польського роду. Батько Юрій Лісовський — офіцер російської імператорської армії, який, не знайшовши іншого способу одружитися з коханою жінкою, викрав майбутню дружину з батьківського аристократичного дому. Народився Юрій Горліс-Горський 14 січня 1898 року в селі Демидівка неподалік міста Решетилівка. Коли грянула Перша світова війна, додавши до свого віку ще чотири роки, юнак подався на фронт, де служив під командуванням князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея. А вже невдовзі Юрій Горліс-Горський став хорунжим 1-го гайдамацького кінного куреня імені Кармелюка, потім служив у 2-му запорозькому кінному полку запорозької дивізії армії УНР. Згодом відбулися славнозвісний зимовий похід і «трикутник смерті», коли між Любарем, Чорториєю та Мирополем українські війська опинилися в оточенні трьох ворожих армій. Саме зимовий похід і привів Юрія Горліс-Горського до Холодного Яру, де він долучився до нової боротьби вже під чорним прапором повстанців. Власне, цьому періоду присвячена його найвідоміша книга «Холодний Яр», яка вперше побачила світ 1934 року у Львові.

Петро Дяченко походив із козацього роду Миргородського повіту (нині село Березова Лука Гадяцького району). Із початком Першої світової війни вступив на військову службу добровольцем. У вересні 1914 року був поранений. За бойові заслуги дістав відзнаки Святого Георгія IV, III та II ступенів, а також медаль Святого Георгія IV ступеня. Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків. Останнє звання в російській армії — штабс-капітан. Під час Першої світової війни одержав всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та ще одну відзнаку Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. 27 березня 1918 року в Полтаві з невеликим партизанським загоном влився до кінної сотні 2-го Запорізького пішого полку армії УНР. За місяць став командиром чоти цієї сотні. У березні 1919 року очолив кінний полк «Чорні запорожці» армії УНР. З липня по листопад 

1919 року за сумісництвом також виконував обов’язки командира 3-ї окремої кінної бригади Запорізької групи армії УНР, яка складалася з «гордієнківців» та «Чорних запорожців». На чолі кінного полку «Чорних запорожців» брав участь у Першому зимовому поході та кампанії 1920 року. Українські «вікіпедисти» так описали участь «Чорних запорожців» у поході: «Полк напередодні зимового походу мав 212 шабель, 11 важких кулеметів «Максим», 9 легких кулеметів «Люїс», одну гармату, а також налічував 417 козаків і старшин. 6 грудня 1919 року з району Любар — Чортория — Миропіль рештки української армії вирушили в запілля денікінців. Українське військо йшло по страшенному болоту назустріч сильному вітру зі снігом. 11 грудня того ж року підійшли до станції Голендри, яку захопила 4-та сотня полку майже без жодного пострілу. Тих денікінців, які піддалися, полонили, інших, котрі намагалися тікати, — порубали. Зруйнувавши залізницю й телеграф, українські вояки рушили на Самгородок. А 17 грудня Дяченко з півсотнею козаків наскочив на білогвардійців у містечку Юрківці. Добровольці не встигли розгорнутися в лаву, почали спішно відстрілюватися з кулеметів. В атаці забили одного з найкращих козаків полку — бунчужного Івана Дубину з Лохвицького повіту. Серед трофеїв — 3 тяжкі кулемети, 30 возів із майном, 40 офіцерів, їхні жінки та 20 рядових. У селі Капітанівка, що за 20 верст від Голованівська, сотня «Чорних запорожців» наскочила на ворожий роз’їзд, атакувала його, змусивши тікати. Увечері 1 лютого 1920 року полк «чорношличників» увійшов у село Вільшану, і вже 2 лютого Дяченко оголосив днем спочинку. 8 лютого полк наскочив на Смілу, після чого спільно з мазепинцями Дяченко зайняв станцію Бобринську, на якій захопили 11 ешелонів із майном. Це виявилася інтендатура фронту.

13 лютого 1920 року в сильний мороз полк «Чорні запорожці» довгою колоною рушив через село Худяки до Дніпра. Дяченко разом із козаками перейшов на лівий берег та розпочав наступ на повітове місто Золотоношу. Лютувала дика хуртовина. О 7-й годині ранку 15 лютого козаки побачили сірі будівлі Золотоноші. Станцію зайняла 2-га сотня, а її охорону і коменданта захопили в полон. Полонені сповістили, що в місті стоять два відділи особливого призначення — близько 500 чоловік із кулеметами. То були інтернаціональні частини. 3-тя і 4-та сотні рушили до міста — без жодного пострілу долетіли аж до середини. Та «червоні» почали чинити жорсткий опір. Довелося спішно відійти, залишивши навіть забитих козаків. Щоб відбити загиблих, полковник Петро Дяченко кинув на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню імені Павла Сагайдачного. Іншим наказав наступати в пішій лаві. Ворога відкинули за річку Золотоношку, але там він укріпився. Через брак набоїв піші козаки далі наступати не могли, а кінні не наважувалися перейти річку, бо лід був надзвичайно слизький. Протримавши половину міста до вечора, запорожці відійшли до села Деньги, по дорозі розбили комуністичний відділ. Згодом армія УНР повернулася на Правобережжя. Запорожці перетнули Дніпро 18 лютого 1920 року, а 1 березня того ж року полк «Чорні запорожці» наскочив на Голованівськ. У результаті було вбито 50 комуністів, у полон захоплено — ще 60. 4 березня 1920 року полк пішов на село Хощевате, однак там комуністів підтримало місцеве населення. Внаслідок несподіваного наскоку запорожців загинули 40 «червоних». 5 березня «чорношличники» вже були в Гайвроні. У Бершаді вони захопили 4 гармати та набої до них, 2 важких кулемети і понад 120 коней. 14 квітня 1920 року армія УНР підступила до міста Вознесенська, у якому «червоні» зосере-дили великі запаси зброї і спорядження. Не останню роль у визволенні Вознесенська відіграли частини «чорних запорожців». 

6 травня 1920 року в районі Ямполя роз’їзд «чорношличників» зустрівся з роз’їздом 3-ї Залізної дивізії, яка наступала із заходу. «Дух армії піднявся, настрій неописуємий. Незважаючи на страшну втому, армія знову готова йти на ворога…» — згадував політичний референт УНР Василь Совенко. Усі учасники походу були нагороджені орденом «Залізний хрест». Нагородили й Петра Дяченка. А 23 червня 1920 року його підвищили до звання полковника армії УНР.

8 липня 2012 року в селі Березова Лука Гадяцького району урочисто відкрили й освятили громадську кімнату-музей визвольної боротьби українців за державність 1917—1921 років у відновленій батьківській садибі видатного українського воєначальника Петра Дяченка. Відкриття громадського музею стало підсумком робіт, які проводив фонд «Чорні запорожці» в садибі Дяченка з 2009 року. У 2014 році за фінансової підтримки Полтавської 

облдержадміністрації та обласної ради про Петра Дяченка і Юрія Горліс-Горського створили короткометражні документальні фільми із серії «Поборники незалежності. Полтавщина».

Зимовий похід у листах і спогадах учасників-уродженців Полтавщини 

Із листів уродженця Полтавщини Андрія Лівицького: «Обіжник по Міністерству закордонних справ за підписами Андрія Лівицького та виконуючого обов’язки директора департаменту чужоземних зносин Миколи Багринівського. Варшава, 22 грудня 1919 року: «Друге питання, що постало перед українським правительством, полягало у сфері нашої внутрішньої політики. Повстання, які широкою хвилею розлялися на Правобережній Україні, відбувалися в досить неорганізований спосіб. Повстанським групам бракувало як відповідної організації, так і твердо вироблених національних гасел. Представники цих груп не раз зверталися до українського правительства з проханням по відповідну допомогу. Виходячи з того, що для інтересів української державної справи необхідно було, щоб ці повстання відбувалися під гаслом Української Народної Республіки, щоб всі повстанські групи тісно були зв’язані єдиною командною волею, щоб вони в такий спосіб могли здобути якнайбільше співчуття з боку українського населення, головне командування разом з правительством частину своїх військ направило на об’єднання з різними повстанськими групами. У зв’язку з цим тимчасовим осередком для уряду і його технічних засобів намічається поки що, до змінення стану на півночі, місто Кам’янець-Подільський, для чого передбачаються нові призначення для поповнення складу Ради міністрів з метою осягнення консолідації всіх українських громадських сил і збудування єдиного національного фронту». «Телеграма до послів і дипломатичних місій УНР за підписами Андрія Лівицького та виконуючого обов’язки директора департаменту чужоземних зносин Миколи Багринівського. У. Н. Р. Міністерство закордонних справ. Департамент, загальний відділ дипломатичний Ч. 1033. Березня 

10 дня 1920 року: «Всім послам і місіям Української Народної Республіки. Звістки про непевне становище більшовицької влади в Україні підтверджуються з більшовицьких джерел. Член Київського більшовицького уряду Затонський стверджує, що селянські повстання на Чернігівщині та Полтавщині справді мають місце. Проти них більшовики послали артилерію і кавалерію. Затонський має надію, що серйозними гарнізонами в городах з допомогою місцевого кулака більшовицький уряд задушить повстання. Фактичний стан речей не дає місця такому оптимізму. Селянські повстання керуються не анархістами, як запевняє Затонський, а офіцерами української армії. Вибухають вони несподівано для більшовиків, які на селах не мають сил і бояться туди показатися без більших військових відділів. Українські повстанці неочікувано нападають на більшовиків і нищать їх. Залізниця між Києвом та Полтавою попсована. Так само між Києвом і Бахмачем. Нині особливо сильні бунти селян у Кролевецькому, Ніжинському, Остерському, Сосницькому повітах Чернігівщини та Переяславському, Прилуцькому і Пирятинському повітах Полтавщини. Більшовицькі потяги можуть ходити тільки під ескортом панцерників через те, що на них часто чекають несподівані обстріли і катастрофи. Селяни більшовицьким реквізиційним комісіям хліба не дають і пояснення комісара більшовиків Гуковського, голови торгівельної комісії більшовицької, мовляв, хліба московський уряд не може доставити Європі через лихий транспорт у Росії треба розуміти так: цей транспорт лихий не тільки через технічне безладдя, а й через те, що хліба в Росії нема, адже він є в Україні, а українські селяни його не дають більшовикам, чекаючи приходу свого правительства, якому одному тільки і вірить. Більшовицьких грошей українські селяни не приймають, вимагаючи українських гривень. Дезертирство у великоруських дивізіях збільшується. В Україні неспокійно, і весна, як і торік може принести більшовикам великі утруднення та несподіванки, які в силі захитати досить серйозно їхній стан в Україні, тим паче, що більшовики, як і торік творять насильства над українськими політичними, громадськими діячами, розстрілюють їх, а спробою реквізиції селянського хліба викликають велике озлоблення в українських селян, яке може виявитися в новому стихійному повстанні проти узурпаторів і насильників».

Із книги Петра Дяченка «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку «Чорні запорожці» армії Української Народної Республіки»: «На Київщині почалося повстання. Повстанці били, роззброювали та виганяли зі своїх повітів деморалізованих москалів, а тут ще ми почали господарювати в їхньому запіллі, як у себе вдома. У таких умовах Добрармія почала свій відступ. 

17 грудня 1919 року одержали ми відомості від наших патрулів та селян, що від Ставища вже другий день тягнуться військові відділи і табори денікінців. Наказавши виділити із сотень по 15 козаків на кращих конях та взяти 4 легких кулемети, я випровадив їх до Ставища. У містечку був ярмарок. Ворог не сподівався наскоку і зустрів кінноту тільки кулеметним вогнем, але за пару хвилин ми вже вдерлися в кінному шику. До 31 грудня того ж року українська армія пересунулася в район Умані. 2 січня 1920 року ми затрималися в селі Небелівка. Надворі відлига і болото. Зі штабу армії я отримав наказ, щоб із найближчих цукроварень взяти 500 пудів цукру та виміняти на гроші. Частину цукру — близько 100 пудів — продано в місті Торговиці, а решта лишилася при полку. З того часу полк годував коней і людей за цукор. Селяни охоче його брали, але полк вже не міг вільно рухатися, бо табір збільшився на 50 возів. Кінні сотні з дієвих перетворилися на конвой свого табору. На світанку 6 січня полк вийшов із гостинної Небелівки. Під вечір підійшли ми до Голованівська. День перед нами тут гостювала денікінська кіннота, яка пограбувала місцевих та вчинила погром жидів». 

Із книги уродженця решетилівського краю Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр. Спомини осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру»: «Запорізька група під час партизанського походу продерлася з боями через відступаючий денікінський та наступаючий большевицький фронти і перейшла з Херсонщини до Чигиринського повіту. Розлогий краєвид голих степів із рідкими селами заступили великі ліси, між якими хутори й села попадалися частіше. Перейшли, здавалося, безконечний Чорний ліс. Під час стоянки в одному селі селяни оповідають про Холодний Яр, неприступний Мотрин монастир серед лісів... Якісь таємничі загороди, навіть електричні(!)... Важкі гармати, «які стріляють на сорок верстов!»... Засів там зі своїм військом отаман Чучупака і нікого не боїться — ні большевиків, ні денікінців, нічого не могли йому зробити... Наслухавшись, обмінюємося поглядами. Звичайно, дядьки перебільшують, але цікаво побачити, що там за «січ» така в Холодному Яру... Поділилися думки: чи підемо в Холодний Яр, чи він залишиться нам збоку. На другий день із півсотнею кінноти їду в авангарді 2-го Запорізького (збірного) полку. Ідемо в напрямку Холодного Яру. Поперед нас пішли вже різними шляхами наші частини. Зустрічаю знайомого старшину з двома козаками, який їде з донесенням до «дідуся» — отамана Омеляновича-Павленка. Оповідає, що під одним селом їх зустріла велика лава добре озброєних селян із кулеметами, яка залягла на вигідній позиції та готова до бою. Він поїхав на переговори; від села теж виступила група: «Якої армії? Чого і куди йдете через наше село?» Знаючи настрої населення, старшина відповів, що запорізька група української армії. Представники «противника» питально глянули на одного зі своїх, той виступив уперед: «Які частини? Як звуть начальників? Тільки кажіть правду, бо я сам «дорошенківець»... Після того, як цей старшина назвав йому частини і командирів, особливо як сказав, що і його дорошенківський полковник Литвиненко з нерозлучними кийком та люлькою веде позаду 2-й Запорізький полк, «дорошенківець» радісно усміхнувся і звернувся до товаришів: «Наші...» Отаман віддав наказ здіймати лаву з позиції і послати зв’язки до сусідніх сіл, щоб заспокоїлися, бо йдуть свої — українці…»

Олег ПУСТОВГАР, 

регіональний представник Українського інституту національної пам’яті (за матеріалами Інтернет-джерел та офіційного сайту УІНП)