Стоячи біля братської могили, сказав уперше в житті: «Здрастуй, батьку…»

Щороку перед Днем Перемоги не можу не згадати імен рідних людей, полеглих на фронтах Другої світової війни. На сторінці 210 у 8-му томі «Книги Пам’яті України. Полтавська область» значиться: «Артюх Никифор Мартинович, 1897 року народження. Мобілізований у 1941 році. Загинув 2.05.1942 року. Похований у селі Петрушине Бєльського району Смоленської області». І далі: «Артюх Федір Никифорович, 1921 року народження. Молодший сержант. Загинув 16.07.1941 року. Похований у місті Київ (Байкове кладовище, 46-та дільниця, 6-й ряд». Це відомості про мого батька й рідного брата. У томі 10 цієї ж «Книги Пам’яті» на сторінці 22 йдеться про ще одну рідну людину: «Романько Петро Якович. Рядовий. Загинув у грудні 

1943 року, захищаючи Сталінград». Це мій дядько, рідний брат моєї матері. У 1-му томі на сторінці 243 написано: «Луговий Василь Прохорович, 1910 року народження. Мобілізований у 1941 році. Рядовий. Загинув у грудні 1943 року». Це чоловік тітки Марії, рідної сестри моєї матері. 

Ось ці мої рідні й десятки мільйонів радянських людей перемогли фашистську Німеччину. Недаремно в пісні на слова Юрія Рибчинського співається: «Сплять мільйони загиблих в окопах, це моєї країни сини. Де була б ти сьогодні, Європо? Де була б ти, якби не вони?».

Я народився 23 квітня 1941 року. А мого батька Никифора Мартиновича мобілізували на фронт у липні того ж року, коли мені було всього три місяці. Він загинув 2 травня 

1942 року, не доживши місяця до 45 років. У 1982 році через Центральний архів Міністерства оборони СРСР я розшукав могилу в селі Петрушине, що на Смоленщині, де знайшов останнє пристановище батько, і сказав уперше в житті: «Здрастуй, батьку…» То була братська могила — як розповів мені військовий комісар Бєльського райвійськкомату, у ній поховано 1 245 солдатів і офіцерів Червоної армії.

Якщо свого батька я не пам’ятаю, бо був надто малим, то свого рідного брата Федора ніколи в житті не бачив, оскільки він служив в армії з 1939 року. Під час війни його з’єднання захищало від нальотів німецької авіації залізничний міст біля Байкового кладовища в Києві. Брат загинув 16 липня 1941-го, а 20 вересня того ж року йому виповнилося б 20 років. Його могилу я також знайшов завдяки Центральному архіву Міноборони СРСР, а також По-лтавському обласному та Київському міському військкоматам. Витратив на це майже 10 років. 

Роки після закінчення тієї війни минали під лозунгом: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Та й хіба можна таке коли-небудь забути? Коли загинули на фронті батько і старший брат, мама лишилася сама із шістьма дітьми. Післявоєнне лихоліття, голод і холод… Як ми вижили — самому Богу відомо. Після війни не мали в чому ходити до школи. І так було в кожній українській родині. У багатьох із війни не повернулися рідні, як у нас, в інших — повернулися каліками. Нам, дітям війни, було не солодко. За це отримуємо тепер компенсацію від держави — надбавку в сумі 66 гривень до нашої мізерної пенсії. 

Ми підняли з руїн і збудували успішну державу з розвиненою економікою, а нинішні бездарні управителі, які лізуть у владу, усе зруйнували. Зате звели собі великі маєтки, нажили чималі статки, зневажаючи народ України. Особливо цинічно обдирала українців, набиваючи свої кишені, попередня влада. Їй немає прощення!

Нині ж, напередодні Дня Перемоги, згадаймо всіх, хто захистив нашу землю і врятував Європу від фашистської чуми. Вони заслужили на те, аби ми про них пам’ятали.

Михайло АРТЮХ, 

пенсіонер із Полтави