Співець латини й України

У 1925 році в Україні з подачі Миколи Хвильового розгорілася палка полеміка, якою бути новітній українській літературі. Що має бути головним для письменника: пролетарське чи «від плуга і землі» походження, бажання писати чи все ж таки передусім освіченість, заглиблення у світовий досвід і вміння поводитися зі словом, відчувати його, передавати сенси? Своє питання Хвильовий озвучив просто: хто більше потрібен українській літературі — Зеров чи Гаркун-Задунайський (останній — персонаж оповідання Володимира 

Винниченка, уособлення провінційної обмеженості і шароварництва)? Розвиваючи тему, Хвильовий пішов іще далі, намагаючись довести, що українська література може і повинна розвиватися окремо від російської, орієнтуючись передусім на Європу. До дискусії підключився і сам Зеров, який кинув клич «Ad Fontes» («До джерел»), стимулюючи літераторів до глибокого вивчення власних та світових культурних традицій. Все це так і лишилося б інтелектуальною літературною дискусією, якби у 1926 році на неї не звернув уваги сам диктатор Сталін. Ідеї якогось окремішнього, відмінного від російського, шляху української культури і нації загалом видалися для нього загрозливими, а всі апологети курсу «на Європу», «геть від Москви», були взяті «на олівець». У 1928-му літературну дискусію згортають. У 1930-му відбувається показовий суд над українськими інтелектуалами — так звана справа СВУ. У 1933-му пострілом у скроню поставив крапку у своєму житті і творчості комуніст Микола Хвильовий. Через чотири роки в урочищі Сандармох капітан держбезпеки Матвєєв таку саму крапку поставить у житті Миколи Зерова, а також десятків інших представників української наукової і культурної еліти, які мріяли про європейський шлях України, — Леся Курбаса, Миколи Куліша, Валер’яна Підмогильного, Марка Вороного, Володимира Чехівського, Сергія Грушевського, Антіна Крушельницького… Микола Зеров, як і інші інтелектуали для радянської влади посередностей становив небезпеку уже самим фактом свого існування. Хоча все життя його цікавили лише дві речі: антична культура й українська література.

Зіньківський «бібліофаг»

Народився майбутній лідер неокласиків 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові на Полтавщині. Він був старшим серед одинадцяти дітей вчителя місцевої двокласної школи. До повноліття дожили тільки семеро, але троє з них стали відомими діячами: Дмитро Зеров — ботаніком, академіком АН УРСР (про роботу з ним згадував відомий дисидент Євген Сверстюк). Микола і його молодший брат Михайло — поетами і перекладачами (останній відомий під літературним псевдонімом Михайло Орест).

Любов’ю до науки, до отого «Ad Fontes» Зерови завдячують педагогічному таланту батька. Костянтин Зеров був «из крестьянского звания», родом із Брянщини, однак закінчив Глухівський учительський інститут, викладав історію та географію у Зіньківській жіночій гімназії, згодом був призначений інспектором народних шкіл. Саме він першим прищепив Миколі інтерес до античних мов, а ще — до географії й астрономії. І до літератури, оскільки сам писав «рассказы для детей», які потім читав у родинному колі.

Цікаво, що сам батько як росіянин та чиновник Російської імперії розмовляв у родині російською мовою і того ж вимагав від своїх дітей. Українську ж хвилю в родині підтримувала мама — Марія Яківна. «Мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство», — писав пізніше Зеров в автобіографії. Мама знала багато народних пісень — як козацьких, так і весільних, жартівливих, у розмовах із прислугою та місцевими селянами завжди переходила на народну мову. А ще, за зізнанням самого Миколи Зерова, своєю «національною свідомістю» в дитинстві він зобов’язаний впливу зіньківського знайомого родини Андрія Лещенка та рідного дядька Петра Яреська.

Читати Микола навчився в 4 роки і з того часу став, як пізніше сам називав себе, «бібліофагом», так званим «пожирачем» книг. У двокласній зіньківській школі, куди його прийняли у 1898-му, його однокласником був іще один майбутній класик української літератури — Павло Губенко (Остапом Вишнею він став у 20-х роках ХХ століття). Після Зінькова було три роки навчання в Охтирській гімназії, але в 1903 році Костянтина Іраклійовича призначають інспектором Переяславського міського училища, і Микола переїжджає до Києва.

Від «абсолютной беспринципности» до «глибоко свідомого українця»

Ще цікавішим було оточення Миколи Зерова в Першій київській гімназії, куди його зарахували в жовтні 1903 року. Серед його однокласників виявилися два майбутні члени Центральної Ради — Олександр Шульгін та Олексій Гольденвейзер. У цій же гімназії навчався колега Миколи Зерова по гуртку неокласиків Освальд Бургардт (відомий під псевдонімом Юрій Клен), а також Михайло Булгаков. А ще в гімназії Микола Зеров зустрів учителя латини та давніх мов Станіслава Трабшу та викладача історії Миколу Лятошинського (батька композитора Бориса Лятошинського), які зачарували його своїми дисциплінами і багато в чому вплинули на предмет його наукового зацікавлення.

І все ж у гімназії Микола Зеров створював враження «речі в собі». На відміну від соціально активного Шульгіна, він навіть у бурхливі 1905—1907 роки здавався «байдужою до громадських справ молодою людиною» — таку характеристику йому дав сам Шульгін. На випуску в 1908-му Зеров подарував Шульгіну своє фото із жартівливим написом: «Борцу и оратору от абсолютной 

беспринципности». При тому, що зовсім пасивним він не був — у восьмому класі разом з однокласниками взявся видавати рукописний журнал «Скучающий осьмокласник», у якому публікували сатиричні пародії та епіграми на вчителів. Схоже, вони були дуже дошкульними, оскільки, попри блискучі знання Зерова, грамоти він так і не отримав — «зрізали» на математиці.

Україна по-справжньому захопила Миколу Зерова на межі 1910-х, коли він став студентом історико-філологічного факультету Київського університету імені Святого Володимира. Він відвідує засідання українського клубу «Родина», які організовують члени «Старої громади» — передусім Микола Лисенко, Косачі, Старицькі. У 1910-му саме Микола Зеров «за дорученням студентства» читає прощальне слово над могилою Бориса Грінченка — цей виступ Сергій Єфремов включить до збірника «Над могилою Б. Грінченка. Автобіографія, похорон, спомини, статті». Пише жартівливу повість «Запорожці ХХ століття» (на жаль, рукопис не зберігся — спочатку знаходився у Кролевці в столі університетського друга Миколи Зерова Петра Горецького, але в грудні 1918 року цей стіл «було реквізовано для якоїсь установи», і він безслідно зник). Темою курсової роботи обирає «Літопис Грабянки як історичне джерело і літературна пам’ятка». «Я побачився з Миколою і вже тоді ясно помітив, що «принципи» свої він таки знайшов, що він став глибоко свідомим українцем», — писав Олександр Шульгін про зустріч із Миколою Зеровим у 1910 році.

Війна, антична поезія й неокласична Баришівка

Революційна хвиля 1917-го застала Миколу Зерова викладачем історії в златопільських чоловічій та жіночій гімназіях. Саме в такому статусі він бере участь в Українському педагогічному з’їзді, який відбувся в Києві на початку квітня 1917-го, і навіть стає одним із його секретарів. Із вересня того ж року його призначають викладачем латини в щойно відкритій 2-й державній гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Серед його учнів — майбутні крутяни Ігор Лоський, Василь Гнаткевич, Євген Тернавський, Андрій Соколовський, Іван Сорокевич, Григорій Піпський, Павло Кольченко, Микола Ганкевич та інші.

Самого Зерова революційні зміни 1917—1921 років захопили мало. Його кредо — попри всі політичні пертурбації та загальне божевілля творити вічні, украй важливі для національної перспективи цінності. Його українство було не стільки бойовим, скільки «просвітницьким» — він до останнього тримається за науку, скрупульозно веде діловодство в гімназії як секретар педагогічної ради. Хоча в липні 1919-го більшовики його ледь не мобілізували до війська, але гімназії все ж вдалося його відстояти. Крім гімназії, він викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгар», займається перекладами та літературо-

знавчими розвідками, готує до друку «Антологію римської поезії» та збірник «Нова українська поезія», що побачили світ у 1920 році і стали помітним явищем у тогочасному літературному житті. В оформленні збірок йому  допоміг Георгій Нарбут, навколо котрого на той час сформувався елітарний гурток діячів української культури, в якому обговорювалися шляхи розвитку української літератури, малярства, графіки. Активним учасником цих зібрань був і Микола Зеров.

У 1920-му стається ще одна важлива подія в житті Миколи Зерова — він наважується попросити руки однієї з трьох доньок професора Федора Лободи — Софії, з якою був знайомий іще з 1912 року. Їхнє спілкування обірвала Перша світова війна, оскільки вчорашня курсистка Софія Лобода пішла на фронт «за сестру-господиню на харчувальному пункті для робітників, які копали окопи». Спілкування із Зеровим відновилося в 1918-му. У Софії, правда, була своя пасія — Сергій Назимов, який у 1919-му пішов воювати з армією Денікіна. Однак її подруга Ксенія Різниченко резонно зазначила, що «Сергій — це чоловік для вітальні, а тепер не такі часи: віталень у нас більше не буде».

Із охопленого голодом та розрухою Києва подружжя їде до Баришівки — туди Зерова запрошує його гімназійний товариш Освальд Бургардт. Там за викладацьку роботу в Баришівській соціально-економічній школі платили продуктовим пайком, що в ті часи було розкішшю. Крім Миколи Зерова і Освальда Бургардта, у Баришівці працює Павло Филипович, сюди часто навідуються Михайло Драй-Хмара та Максим Рильський. Саме в Баришівці формується те коло, яке було назване неокласиками. Їх об’єднувала любов до культури й античної класики зокрема. Оскільки книгодрукування у той час було в занепаді, неокласики свої твори часто оформляли у вигляді рукописних збірок — за влучним висловом самого Миколи Зерова, «гутенбержили».

«Микола Золотоуст» — кумир столичного студентства

З осені 1923 року Зерови повертаються до Києва. Микола Костьович отримує посаду професора української літератури Київського інституту народної освіти (тодішня назва Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Одночасно він викладав українську літературу в кооперативному технікумі, торгово-промисловій школі й інших закладах. Про лекції Зерова серед студентів ходять легенди. «У художньому інституті захоплення слухачів було таке велике, що під час лекцій Миколи Зерова лекції з інших предметів не могли відбуватися: усі викладачі йшли слухати лекції з української літератури. Щоб не «зривати» інших лекцій, вирішили перенести предмет Миколи Зерова на останні години в розкладі», — згадував один з очевидців. «Він був природженим і блискучим лектором. Його називали «золотоустом», а за вміння відгукуватися на кожну важливу подію — «живим сріблом». Часто студенти зустрічали і проводжали його оплесками, що, очевидячки, подобалося Миколі Костьовичу, і він приходив додому в гарному, піднесеному настрої», — писала його дружина Софія Федорівна.

То був «золотий» час Миколи Зерова. Він викладає, пише, перекладає, бере участь у літературних диспутах, публікує глибокі розвідки про сучасну літературу. Тоді ж на повен голос заявляють про себе неокласики. Народжується син Костянтин-Котик, який наповнює життя Зерова новим сенсом.

У грудні 1923 року Микола Зеров знайомиться з Миколою Хвильовим, який приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Обидва тяжіють до інтелектуалізму, до модерних європейських тенденцій, обидва мріють бачити українську літературу в загальноєвропейському (а то й у загальносвітовому) контексті. За два роки Зеров підтримав позицію Хвильового в межах літературної дискусії. Він декларував правило здорової літературної конкуренції в письменницькому середовищі. «Ми хочемо таку літературну обстановку, в якій цінуватимуть не маніфест, а роботу письменника; і не убогу суперечку на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, а живу й серйозну студію літературну; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художню вибагливість автора насамперед до самого себе», — писав Зеров.

Проте прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу в Україні багатьма письменниками кваліфікувалося як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, а глибокі академічні знання і проєвропейський вектор розвитку української культури — як «буржуазний націоналізм». Після закулісного втручання в дискусію Сталіна над головою Зерова починають згущуватися хмари.

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 року дав старт кампанії засудження неокласиків, звинувативши їх в «антипролетарських настроях». Для Зерова ця постанова фактично означала заборону його літературної та критичної діяльності, залишаючи (і то не надовго) лише один напрямок — історико-літературні студії.

Справа СВУ і наступ на культуру

Переломним для української культури став 1930 рік, коли відбувся інспірований «червоними жандарями» (вислів Сергія Єфремова) показовий суд у справі Спілки визволення України. За цією справою пройшли майже півтисячі представників української інтелігенції (із них понад половину засудили до таборів чи вислали за межі України, а пізніше 15 осіб було розстріляно). «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Кого не поставимо — розстріляємо», — не приховував своїх намірів слідчий у справі Соломон Брук.

(Початок. Закінчення в наступному номері.)