Професія журналіста приваблива тим, що дає змогу доторкнутися до найяскравіших подій свого часу, познайомитися з людьми, які через роки стають легендами. Саме такої думки про улюблену професію і багаторічний власний кореспондент українського телеканала «УТ-1» — полтавець Микола Страшко.
Нині журналіст перебуває на заслуженому відпочинку, але він завжди залишається «в темі». Маючи величезний досвід і по-журналістському неспокійну вдачу, Микола Петрович знову і знову звертається до своїх архівів, знаходячи в них чимало цікавого для нинішніх читачів.
По-особливому він пишається знайомством із неординарною людиною — українським письменником-гумористом, нашим земляком Олександром Ковінькою, 120-ліття від дня народження якого відзначили у січні цього року. Офіційна дата минула, і подія начебто забулася («Вечірня Полтава» друкувала до його ювілею розлогий матеріал)… Але десь там, за завісою часу, лишилося особисте живе спілкування і сюжети на телебаченні, присвячені гумористу, які понад 35 років тому знімав Микола Страшко. І — тепер уже історичне — фото, що раніше не було опубліковане.
— У 1966—1968 роках, коли я працював у газеті «Комсомолець Полтавщини», Олександр Ковінька часто приходив до редакції, приносив свої твори, жартував, — розповідає Микола Петрович. — Він тоді найбільше спілкувався з молодими гумористами Тарасом Нікітіним і Віктором Семенякою. Згодом Тарас Нікітін почав вести сатиричну сторінку, де найчастіше розміщували фейлетони про безгосподарників. Довго думали, як її назвати. Сам же Нікітін запропонував рубрику «Вишнева Ковінька», в якій би пошанували обох гумористів із Полтавщини — і Остапа Вишню, й Олександра Ковіньку. Погодили це з Олександром Івановичем. Йому сподобалося, і він емоційно підтримав: «О, давайте, давайте!». Ця сатирична сторінка була дуже популярною і дала старт багатьом молодим гумористам Полтавщини. До речі, полтавська журналістика у ті часи була тісно поєднана з письменством. Чи не кожний журналіст мав хист до поезії та прози, а редакції газет, хоч видань на той час існувало і небагато, були потужними творчими осередками.
Ще тоді молодий журналіст і фотокореспондент Микола Страшко щиро захоплювався Олександром Ковінькою як колоритною особистістю з непростою долею. «Він же пройшов такі важкі випробування — понад 20 років внаслідок сталінських репресій перебував у засланні в Магадані як ворог народу, — продовжив Микола Петрович. — І замість того, аби реалізовувати свій потужний творчий талант, мусив працювати на каторжних роботах. Так його покарали за те, що кепкував з негативних проявів соціалістичної дійсності. Дивовижно, але ця мужня людина навіть у таких нелюдських умовах не втратила ні любові до життя, ні почуття гумору, ні здатності творити. Олександр Іванович до останнього продовжував висміювати тлінь, тупість і зажерливість чиновників, залишаючись глибоко народним, близьким кожному серцю письменником. Люди його справді любили й шанували. «Смішне пригинає, смішне виправляє», — ці крилаті слова письменника стали девізом у репертуарі полтавського артиста Іллі Галіна, який найбільше популяризував творчість гумориста».
— Миколо Петровичу, а яким ви запам’ятали Олександра Ковіньку?
— Високий, стрункий, статний — таким був аж до кінця життя (помер письменник 25 липня 1985 року. — Авт.). Завжди був одягнений у сорочку-вишиванку, вишиту білим по білому. Любив прогулюватися вулицями Полтави. Його найчастіше супроводжували на прогулянках поет і журналіст Федір Гарін та драматург і прозаїк Олександр Чуча. Він говорив протяжно, наголошуючи окремі слова, був дружелюбний, простий, контактний, щирий. Я в нього і вдома бував, бо ми неодноразово робили передачі за його участю — це було легко, ніби на одному подиху. Ми знімали сюжети з Олександром Ковінькою на території садиби Івана Котляревського в По-лтаві та на Сорочинському ярмарку в селі Великі Сорочинці на Миргородщині. Починаючи з 1968 року, я не пропустив жодного Сорочинського ярмарку. Олександр Ковінька там бував щороку, виступав на сцені зі своїми гуморесками. Ніколи не упускав моменту, щоб поспілкуватися з людьми. Завжди ходив по ярмарку з блокнотом і ручкою. Тільки почує що-небудь гостреньке та смішне з народного спілкування, відразу занотовував. Залюбки спілкувався з гоголівськими персонажами, а найбільше — з Миколою Гоголем. Йому цікавий був не тільки персонаж Миколи Гоголя, а й людина, котра грала видатного письменника-гумориста. Олександр Іванович вважав, що в такого актора хоч що-небудь має бути від Гоголя — і не тільки зовнішня схожість, а й відповідне почуття гумору.
Людмила ЖУК
Фото Миколи СТРАШКА
Додати новий коментар
Ynpomu
5.11 2022 - 0:10
Посилання
rocaltrol for sale <a href=