Алмази для нащадків

У густонаселених країнах Європи, а також в Японії гостро відчувається нестача землі для поховань. Тому там поширюється кремація померлих. Попіл зсипають в особливі, красиво оформлені урни і виставляють у спеціальних приміщеннях на кладовищах, а декотрі з родичів навіть зберігають їх удома. Останнім часом щодо цього з’явилося оригінальне захоплення. Попіл особливо дорогої людини (а це в середньому 4,5 кг вуглецю) декотрі здають на завод із виготовлення штучних алмазів, і там із нього виробляють дорогоцінне каміння, адже алмази — то не що інше, як своєрідна вуглецева сполука. От і виходить, що внучка чи правнучка носить, приміром, кулон чи кольє, виготовлені з решок своїх прадіда чи прабабусі. Ясна річ, така прикраса коштує дорого. І хоч вона яскраво сяє, однак нічогісінько не розповідає правнучці про її предка. Тільки виблискує — та й усе.

Звісно, у нас така оригінальна поховальна мода навряд чи скоро приживеться, незважаючи на те, що в Полтаві з 1966 р. й виготовляють штучні алмази. Та наші пенсіонери хоч і мають вельми скромні статки, але цілком спроможні передати в спадок своїм нащадкам дуже цінні коштовності. Як саме? Усе просто: залишити для них спогади про себе та своїх родичів.

Та багато хто зразу ж палко заперечить: «Я ж проста, нічим не знаменита людина! І оті мої мемуари нікому не будуть цікаві. Та й якихось письменницьких здібностей у мене немає». Але ж спогади ті матимуть точне призначення  — будуть адресовані внукам, правнукам та іншим нащадкам. І можна з певністю сказати, що вони з неабиякою цікавістю прочитають їх. Так як кожного з нас вельми заінтригували б нотатки про своє життя, залишені, наприклад, прадідом. Щоправда, такі мемуари дуже унікальні, адже наші предки  здебільшого були неписьменними й писали хіба що плугами на нивах.

А нині ж усі знають грамоту. Та й можливості розмножувати написане неабияк зросли. Нескладно набрати свої нотатки на комп’ютері, а потім надрукувати їх із допомогою принтера в якійсь кількості примірників, за бажання вклеїти туди фото, переплести палітурками. І такий рукопис як дарунок передати своїм молодшим родичам: хай зберігають і вряди-годи читають, щоб знали свій родовід. А то ми часто про своє походження далі, ніж до дідів нічогісінько не відаємо. Коли ж не стане нас, то вже про наших дідів нащадки не знатимуть. Безперечно, друкування й оформлення такого рукопису  обійдеться в певну суму грошей. Але коштуватиме він значно дешевше, ніж, приміром, скромний пам’ятник на цвинтарі… 

Можна навести  приклади саме такої мемуарної літератури, створеної нашими земляками останнім часом. Так, в обласній бібліотеці вдалося ознайомитися з кількома подібними доробками. Тяжкі випробування в період Голодомору, радянсько-німецької війни, повоєнних бідувань випали на долю  жителя с. Набережне Глобинського району Івана Середи. Про них він повідав у своїх спогадах «Те, що в серце навіки ввійшло…» У книзі «Сповідь стомленого серця» колишній інженер Лубенського заводу «Лічмаш» Віталій Сова описав гіркі поневіряння своїх предків — корінних хліборобів із хутора Комарівка Кобеляцького повіту. Галина Кулішенко (Бородай) у своєму доробку «Дерева нашої юності шумлять» відобразила життя і своє особисте, і близьких родичів, і колег зі школи с. Байрак Диканського району, де багато років працювала вчителькою.

Автор цих рядків хоче поділитися і власним досвідом роботи над таким літературним жанром. Недавно я видав книгу «Моє тире». Вона не про особливості застосування розділових знаків. Це сповідь про пережите на 80-річній життєвій дорозі. Бо наша 

біографія, якою бурхливою вона не була б, — усього лиш, як зазначив один із дотепників,  тире між датами народження і смерті. Бо  саме цей знак міститься й у написах на пам’ятниках чи скромних хрестах, і в енциклопедіях чи якихось довідниках про ту чи іншу людину. І адресував я цей свій доробок не стільки широкому читацькому загалу, скільки своїм нащадкам. Щоб ті знали хоч деякі часточки з минувшини їхнього роду й передавали їх далі. Бо коротка родова пам’ять — одна з великих вад нашого люду. І вона значною мірою ослаблює і його любов до отчого краю, до рідної землі.

Із чого починати? Звісно ж, наперекір склерозу на повну потужність включити свою пам’ять, деякі дати, події уточнити в близьких родичів. Також варто поритися в різних «загашниках» і познаходити там давні родинні документи, що збереглися: метрики, посвідки, грамоти тощо. А особливо — листи. Вони найбільш точно та емоційно передають дух часу, в якому довелося жити нам та нашим рідним. Так, в одному з листів мій двоюрідний брат Василь із села Мачухи Полтавського району 19 жовтня 1936 р. (йому тоді було 12 років) писав своєму дядькові: «Занімаюся я не дуже гарно того, що немає зручностей. Приходжу зі школи голодний, а вдома часто немає ні борщу, ні хліба. Або борщ є, а хліба немає, хліб є — борщу немає. А коли голодний, то немає й охоти заніматися. Дуже тобі дякую за те, що ти мені набрав краму на штани. Але я, дурень, не зміг ними скористатися. Мама їх пошила, а я зібрався йти до бабусі в Полтаву й захотів їх узяти із собою, щоб похвалитися. Але мама не дозволила. Та коли вона пішла, я взяв їх під пальто й пішов. Дорога була погана, і я йшов, не дуже дослухаючись. А коли вже дійшов до останньої хати в селі, то відчув, що штанів під пальтом немає… Я їх шукав, плакав, але штани пропали. Дуже прошу: вишли мені знов на штани, бо ще три тижні буду без них». 

А 13 лютого 1940 р. моя мама Галина Марківна  з тодішнього райцентру Покровська Багачка писала братові Мусію Горобцю: «Панує голодний настрій. Хліба службовцям дають по 1 кг на трудівника. І то лише той, що по 2.70 або 4.60  крб. за кілограм. А бувають дні, що й зовсім не печуть.  У крамницях ніколи нічого не буває, а на базарі страшна дорожнеча: м’ясо — 13 крб. за кілограм, сало  — 30 крб., молоко — 3 крб. за літр, олія — 25 крб., пшоно — 3 крб. за стакан. Більше нічого на базарі не побачиш». У листі, відправленому в листопаді 1962 р. із с. Березняки Хорольського району, вона жалілася: «Дуже часто не привозять хліба. Було таке, що його не привозили днів десять, тож довелося їхати за ним аж у Лубни. Але й там хліб не завжди можна купити. У цю неділю я їздила, то не взяла». 22 роки розділяють ці два листи, а біда лишилася такою ж самою…

Інше важливе джерело — щоденники, які, можливо, збереглися в деяких сім’ях. Цінною підмогою можуть стати газети, де описуються події, в яких ви брали участь, вони допоможуть освіжити пам’ять. Більшості з людей старшого покоління довелося жити у вельми складний, але по-своєму цікавий історичний період: кінець 1980-х — 1990-ті роки. Саме тоді настало масове розчарування вірою в комунізм та багатьма іншими вигадками радянської пропаганди. А це зрештою і призвело до краху СРСР і появи на його місці незалежних держав, зокрема й України. Як відбувався цей переломний процес у свідомості окремих людей, як сприймали вони тодішні кардинальні історичні зміни? Такі спогади можуть бути вельми цікавими та цінними і для нащадків, і для істориків. Деякими фактами та почуттями з тих сповнених протиріч  і тривог років поділився і я в своїх спогадах. Зокрема  такими роздумами.

Оголошена владою гласність спричинила появу справжньої зливи фактів, які викривали злочини комуністичної диктатури, змушували задуматися над істинністю ідеологічних догм, що раніше здавалися правильними й непорушними. Так, десятиріччями нам постійно вбивали в свідомість те, що дуже жорстокими та підступними були борці за незалежність України в часи визвольних змагань 1917—1921 років, збройного спротиву сталінізму 1944—1954 років. Але ж не вони замордували сотні тисяч люду в чекістських катівнях і «ГУЛАГівських» концтаборах, не вони влаштовували голодомори й масове виселення тисяч селянських сімей до Сибіру на голодну й холодну смерть. Вони тільки протистояли тій жорстокій смертельній нарузі, прагнули захистити свій народ. 

Любов до Батьківщини, своєї нації схожа з любов’ю до матері. Тільки, на жаль, у суспільній свідомості щодо цього панують великі викривлення. Кожному зокрема можна любити свою особисту матір, але любити спільну матір, себто свою націю, дозволяється не всім. Так, у Російській імперії, а потім в СРСР можна було захоплюватися Росією, її історією, мовою, культурою. Але виявляти подібні палкі почуття щодо України, Литви, Чечні чи якоїсь іншої батьківщини суворо заборонялося. На винних відразу ж чіпляли тавро націоналістів, звинувачували у зраді, ворожих намірах. Зате царизм, а особливо влада Радянського Союзу завжди палко вітали й підтримували боротьбу якогось народу за незалежність, якщо вона розгорталася в іншій країні, сподівалися, що саме в такий спосіб там вдасться встановити своє владарювання. Радянський інтернаціоналізм — то, по суті, було маскування імперського російського шовінізму, виправдання будь-яких агресивних та загарбницьких дій для встановлення свого панування над світом.

Ці та інші подібні міркування зрештою і привели мене до зречення від попередніх поглядів оманливого радянського інтернаціоналізму й заміни їх на різко протилежні. Точнісінько, як писав поет: «И я сжег то, чему поклонялся. Поклонился тому, что сжигал». Тому й у грудні 1991 р. палко вітав крах СРСР, проголошення України та інших його республік суверенними державами, які вивільнилися з «лабет» однієї з останніх світових імперій. І вважаю, що на мені й моїх сучасниках нині лежить величезна відповідальність перед багатьма поколіннями і предків, і нащадків: зберегти і примножити мовні, культурні, історичні набутки українського народу, щоб його не спіткала сумна доля колишніх скіфів, сарматів, половців чи багатьох інших етносів, нині відомих тільки з історичних джерел.

Валентин ПОСУХОВ