Знамена перемог заб’ють крильми!

Вечір-спогад «Від Зінькова до Мельбурна», присвячений 115-й річниці від дня народження письменника-земляка Дмитра Нитченка (22.02.1905 р., Зіньків — 15.09.1999 р., Мельбурн), відбувся 25 лютого в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського. Згадати невтомного трудівника на ниві української літератури, книговидавництва і шкільництва, чесного, мужнього, вірного сина України прийшли і люди, яким випало щастя зустрічатися і спілкуватися з ним та його родиною, і юнаки й дівчата, котрі знайомляться з творчістю Дмитра Нитченка, щоб узяти й собі на життєву дорогу його заповіт трудитися для України, не впадаючи в зневіру за будь-яких обставин.

«Його твори надихають нові покоління нашого народу»

Віктор Литус, директор Зіньківського районного історичного музею, де багато робиться для збереження спадщини Дмитра Нитченка й інших письменників-земляків, котрі змушені були жити на чужині, але й там творили довкола себе Україну, у доповіді про славного сина зіньківського краю розповів про його дитячі та юнацькі роки (він народився 22 лютого 1905 року в родині доброго господаря з хутора біля села Лютенські Будища), про переслідування, яких зазнала родина, про ті поневіряння, що випали на долю Дмитра «в странє, гдє так вольно дишит чєлавєк» через «не таке» соціальне походження, окреслив його шлях Зіньків — П’ятигорськ — Краснодар — Харків — фронтові дороги в лісах Смоленщини — Могилів — Гомель — Харків — Львів — Краків — Форст — Берлін — Мюнхен — Старий Ульм — Корнталь біля Штутгарта — Цуфенгаузен — Неаполь — Мельбурн…

— Перший вірш Дмитра Нитченка був опублікований у «Читанці» для другого класу, коли йому було лише 15 років, — розповідає Віктор Литус. — У 26 років він видав свої перші дві по-етичні збірки. А в Австралії, починаючи з 1953 року, вийшли понад два десятки книг: твори для дітей, мемуари, наукові праці, словники, підручники, епістолярії українських письменників… Усі свої заощадження Дмитро Васильович вкладав у видання книжок для українців Австралії (35-тисячної української діаспори) і роздаровував їх по всьому світу. У незалежній Україні ці видання стали перлинами музеїв і бібліотек, багато разів перевидавалися його твори для дітей, «Живий Шевченко»… Торік пані Віра Кошова ініціювала, а Зіньківська райрада профінансувала перше в Україні перевидання унікальної книги нашого земляка «Від Зінькова до Мельборну», за яку він був удостоєний премії імені Григорія Сковороди. За книги для дітей Дмитро Нитченко став лауреатом премії імені Лесі Українки. 1991 року за рекомендацією Олеся Гончара Дмитра Нитченка прийняли в Спілку письменників України. Після понад чотирьох десятиріч вигнання він і в Україну зміг приїхати, і повернутися до рідного народу своїми творами, в яких чесно, правдиво, майстерно відтворено всі ті випробування, через які пройшли українці у жорстокому ХХ столітті. Його твори надихають нові покоління нашого народу. Тож я радий, що сьогодні з нами в цій ошатній залі школярі, ліцеїсти й Полтави, і Зінькова…

«Світить, щоб у нас були ясні дні й ночі!»

Майстерною і надзвичайно зворушливою була літературно-музична композиція з поезій Дмитра Нитченка «Зоря над світом» у виконанні учнів шкіл Зіньківщини — членів молодіжної філії Літературно-мистецького об’єднання «Свічадо» (керівники — Ганна Гайдаш і Надія Олещенко). Першокласниця з Великої Павлівки Зоряна Олещенко, мила україночка у віночку, котру, як говорили присутні на вечорі, хотілося пригорнути й поцілувати, починала цю композицію словами: «Мама говорить, що зорі на небі — то людські душі. Засвітилася зірка — народилося дитя, покотилася за обрій — чиєсь серце зупинилося. Дуже яскрава зірка засвітилася колись над хутором Ниценки біля Лютенських Будищ неподалік Зінькова. Тоді народився Дмитрик — у майбутньому Дмитро Нитченко, який лишив нам у спадок ці вірші». 

Старші дівчатка, такі ж гарні в українських строях, читали вірш за віршем, і перед нашим зором вимальовувалася картина того часу, в якому випало жити письменникові. Четвертокласниця Зіньківської спеціалізованої школи № 1 Аліна Чепіга читає «Осінь» — поезію з разючим образом темряви, що оповила поневолену Україну:

«В далеч втопиш очі — 

Чорно, не пройти...

І прядуть щоночі

Темряву дроти...»

Семикласниця з Великої Павлівки Ірина Паламаренко знайомить слухачів із надзвичайно містким віршем «З полону», де радість військовополоненого від повернення в рідні краї, коли «вже Кременчук позаду і Лубни, Санжар Нових минув я теплі хати і до Полтави йду через Млини», поєднується з жахом від споглядання руїн Харкова, де «скорбне місто височіє в млі», і роздумами про всі випробування, через які довелося пройти українцям:

«Народе мій! Ти муки мав досита, 

Тебе тлив голод, нівечив Сибір.

О, скільки крови нашої пролито!

О, скільки серць сконало в боротьбі!..»

Дев’ятикласниця Зіньківсь-кої СШ № 1 Софія Конотоп знайомить нас зі ще одним програмним віршем Нитченка — «Їдучи на чужину». Він написав його, відпливаючи в Австралію, коли, як усіх вигнанців, його мучило питання: «Чи вернемо додому звідтіля?»

«Ніхто не зна, і долі не вгадають

Ні хіромант, ні циган-воро-жбит,

Які шляхи щиріше привітають,

Де ждуть обійми щастя чи журби.

Та знає всяк, як сурма клич заграє,

Коли визвольні загримлять громи,

Тоді наш край всі мури розламає,

Знамена перемог заб’ють крильми!

З усіх кінців тоді гукне нас мати

(Той клич здригне, мов блискавка в імлі)…

Ну, хто ж тоді не схоче повертати

До в світі найсвятішої землі?!»

Семикласниця з Лютенських Будищ Інна Костинська читає «Перший лист», де Нитченко пише другові в Україну:

«Я не загруз у добрах в цій країні, 

Не став я в’язнем гомінких столиць.

Хоч евкаліпти заступили обрій, 

В завоях мрій зрина моє село...

Я пам’ятаю очі Ваші добрі

І серця Вашого тепло!»

Дев’ятикласниця Зіньківської СШ № 1 Анна Єрмоленко читає вірш, де звучить тривога Нитченка за те, щоб діти українців-емігрантів знали рідну мову. Він багато років очолював Українську шкільну раду Австралії, і в країні тоді діяли 55 українських вечірніх шкіл, де навчалися дві тисячі учнів. Своїх дітей і внуків Дмитро Васильович так навчив рідної мови, що донька Олександра, у заміжжі Ткач, стала відомою письменницею (псевдо — Леся Богуславець, у 

2001 році їй була присуджена літературна премія «Тріумф»), Галина, у заміжжі Кошарська, — філологом, викладачкою української мови й літератури в Університеті Макворі в Сіднеї, внук Юрій Ткач — перекладачем і видавцем...

Адресований молоді української діаспори заклик знати рідну мову актуальний і для юного покоління постколоніальної України, яка надто повільно зриває зі своїх уст скотч, який їй наклеюють ті, хто контролює інформаційний простір і прагне залишити його озвученим мовою окупанта:

«Не неси ж до хати знайдену підкову, 

Бо хто мову згубить — той добра не жди!»

Ця ж дівчина проникливо читає Нитченків «Заповіт» із рядками, що навіки вкарбовуються в пам’ять:

«І скажу в останню всім хвилину:

«Люди добрі й доні дорогі,

Бережіть ви волю України

І прокляттям славте ворогів,

Що гнобили люд наш працьовитий, 

Що принесли голод і Сибір, 

Що хотіли мову нашу вбити

Й душу нашу вирвати в злобі.

Рідну землю у ці дні горбаті

(А вона ж в біді тепер щораз)

Ви любіть її, як рідну матір 

Або так, як наш любив Тарас».

Хвилю поезій земляка завершує Зорянка Олещенко: «Погляньте, на небі сяють мільйони зірок! А значить, вони не гаснуть назавжди! І люди, які відійшли у вічність, ними дивляться на нас із неба! Так над колишнім хутором Ниценки, над Зіньковом, Полтавою, Харковом і Мельбурном, над усім великим світом яскраво сяє зірка Дмитра Нитченка. Світить, щоб у нас були ясні дні й ночі!»

…Коли  торік у листопаді в Музеї літератури в Києві відбувалася презентація перевиданої вперше в Україні з ініціативи Полтавського обласного відділення Товариства «Україна — Світ» книги Дмитра Нитченка «Від Зінькова до Мельборну», його донька Леся Богуславець у своєму виступі поміж іншим сказала: шкодує, що досі не видала збірки батькових поезій, які друкувалися в різних часописах. Ця композиція зіньківських школярів кличе нас, дорослих, до того, щоб збірка поезій нашого талановитого земляка вийшла в Україні, на його рідній Полтавщині. 

Поетично-музичну естафету від зіньківців прийняв співак із Полтави Юрій Трейгель, відомий виконавець пісень про борців за українську свободу. Він поклав на музику вірш Нитченка «Самота», який Дмитро Васильович написав по смерті дружини. Його настрій близький і панові Юрієві, який дуже сумує за своєю дружиною Надією, котра поділяла його патріотичні погляди й була з ним поруч на полтавському Майдані під час Революції гідності. А піснею українських повстанців «Завтра в далеку дорогу...» співак влив у наші душі еліксир мужності і віри… 

«Він є найпотужніший будитель, провідник у царство духовної праці і творчости»

Дмитро Нитченко — людина, яка дуже любила Україну, мала сміливість її захищати й невтомно працювала для неї. 17-річним юнаком він встає на зборах і говорить росіянинові — комуністичному дикунові, який надумав перейменувати Зіньківську індустріально-технічну школу імені Івана Франка на імені Карла Лібкнехта, що цього робити не можна. Мужній, лицарський вчинок! Таку ж мужність, витривалість, наполегливість виявляє Дмитро Нитченко і під час переслідувань за соціальне походження. 1926 року вступає на робітфак у Краснодарі, а вже наступного року його виганяють. Їде до Харкова, вступає до технікуму чужоземних мов, потім до Інституту народної освіти. Учителює, зазнаючи звільнень із роботи, але вперто шукає можливості працювати для рідного народу як педагог і як літератор. 

Мені, авторці цих рядків, часто думається, яким би творчо-благословенним міг бути після закінчення середньої школи той мій рік роботи в Зіньківській районній газеті, якби в нашому козацькому Зінькові могли вільно жити і творити Микола Зеров, Михайло Орест, Дмитро Нитченко… Ми, молоді, могли б навчитися від них і літературної майстерності, і мужності та віри. А так у виметеному гебістською мітлою райцентрі ми, молоді журналісти-нігілісти, задихалися від райкомівської «опіки» комуністичних самодурів. Тож вечорами ми з Нелею Швидкою, йдучи мимо аптеки в центрі міста, читали безнадійне Блоківське: «Ночь, улица, фонарь, аптека, бессмысленный и тусклый свет. Живи еще хоть четверть века — все будет так. Исхода нет».

То був 1966 рік. Додайте «четверть века», 25 літ — і ясним цвітом Незалежності спалахне для українців 1991 рік! А Дмитро Нитченко вірив у те, що Україна стане незалежною, він, ще відпливаючи в Австралію, у вірші «Їдучи на чужину» писав: «Знамена перемог заб’ють крильми!» І це великий урок для нас усіх: за будь-яких обставин не втрачати віри, працювати для України, не покладаючи рук, як ціле життя працював наш видатний земляк. 

Він завжди творив довкола себе Україну: заснував видавництво «Ластівка» й літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка, видавав альманах «Новий обрій», підтримував молоді таланти...

Професор Українського вільного університету (Мюнхен) Юрій Бойко у статті «Нитченко як творча індивідуальність» писав: «Він є найпотужніший будитель, провідник у царство духовної праці і творчости. Без нього багато нашої молоді відійшло б від українського життя, асимілювавшись серед чужинців, без нього не з’явилося б цілої серії видань українською мовою». Юрій Бойко порівнює Дмитра Нитченка з Борисом Грінченком, бо ті «однаково перейняті якимсь глибоким схилянням перед обов’язком праці для рідного народу, обидва невтомні до краю у своєму служінні українському слову й українській школі».

«Хто ж тоді, 

як не ми, брати?!»

Окрасою вечора стали й оркестрова п’єса «Ой, при лужку» у виконанні ансамблю «Чураївна» Потавської обласної філармонії, що промовляла до нашої генетичної пам’яті про часи козацькі, і пісні у супроводі цього ансамблю народної артистки України, солістки нашої філармонії Наталії Хоменко «Роде наш красний», «Синові» (на слова Василя Симоненка), «Україно моя», за що цим артистам, які ніколи не відмовляються взяти участь у патріотичних заходах, велика дяка! 

Ясна річ, маємо подякувати й усім організаторам цього вечора, а це —  департамент культури й туризму Полтавської облдержадміністрації, обласна бібліотека й обласна філармонія, Зіньківський районний історичний музей і Полтавське обласне відділення Товариства «Україна — Світ», його голова Віра Кошова. Вечір підготувала і провела завідувачка відділу соціокультурної діяльності Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського Юлія Крамарєва.

Учасникам вечора подарували збірник статей про Дмитра Нитченка, названий його словами: «Знамена перемог заб’ють крильми!» (укладач — Віра Кошова, коштом родини Антиповичів). Він надійде в обласну й районні бібліотеки Полтавщини. 

Під час заходу присутні могли познайомитися з виставкою, де були книги Дмитра Нитченка з фондів Канадсько-Українського центру ПОУНБ імені І. П. Котляревського, Товариства «Україна — Світ» та ті, які дарувала бібліотеці родина Нитченків. Тож ідіть у бібліотеки й читайте книги нашого видатного земляка — «Живий Шевченко» і «Силуети», «Слідами Миклухи-Маклая» і «На гадючому острові», «Від Зінькова до Мельборну» і «Під сонцем Австралії»... Читайте мудрі й дотепні книги його доньки Лесі Богуславець «Який Сава, така й слава», «На прощу до рідної землі. Десять подорожей в Україну та інші країни», «Від Находки до Чернівців», «Моя австралійська кума», «За рідним краєм і в раю скучно»... І тоді збагатиться ваш інтелект знаннями, а душа — вірою в Україну і жаданням самовіддано працювати для її свободи. А це дуже важливо. Бо, як співає Славко Вакарчук у саундтреку до фільму «Чорний ворон»,  «хто ж тоді, як не ми, брати?!»

Ганна АНТИПОВИЧ,

заслужена журналістка України