Першотравневий «Титанік» відходить у небо

Перше травня ще голодного 1934 року видалося непривітним і холодним днем. Нечисленні жителі села Перевіз Лисівської сільради, що на Гадяччині, яких не забрав голодний мор попередніх років, зійшлися на мітинг.

Люди несвятково, зі смутком дивилися на потуги голови колгоспу Стефана зробити хоч якесь свято. І були ті зусилля такі жалюгідні та злиденні, що хотілося плакати. Та безмежне горе голодомору випило всі їхні сили і сльози.

Голова готувався до цього дня. Зібрав чоловіків, які були ще більш-менш при силі, і змайстрували вони зі старих дощок пліт. Така-от дивина вийшла!

Село Перевіз своїми городами упиралося  в самий Псел, клаптики нив по-сусідськи мирно вживалися з багатоводною річкою. Псел годував селян, поїв водою, рятував від засухи і давав високу соковиту пашу на своїх розлогих берегах. Яка там щороку дзвеніла косовиця! Свято, а не робота! Розпашілі чоловіки стелили покоси, йдучи один за одним луговими кораблями, і пахучий деревій, востаннє обіймаючись із зозулиними черевичками, слухняно падав на покіс рівним рядочком і щедро розтрушував свій духмяний ранковий усміх над мальовничим перевізьким світом.

Прудкі лини і товстобокі щуки гралися із сонцем, бідові жаб’ячі женихи кумкали до очманіння, стрекотіли коники, і оте пташине «падь-падьом» гучно котилося понад Пслом. Такою розкішною річка ставала на початку червня, а на першотравень бурхливо розливалася й хазяйновито розкидала свої водяні руки на луки й навколишні поля та городи, як давній купець, який млосно муркотів: «Усе це моє…».

Вітер пронизував до нитки. Дітвора колгоспників-бідняків, хто в чому, сонними мухами роїлася на березі біля чудернацького плоту. Як і заведено в таке свято, були портрет Леніна і кумач, хрипкі слова привітання від голови. Вітер куйовдив чоловікові волосся, голос зривався, на річці здіймалися рябі хвилі, і в них губилося оте: «Поздоровляю… з річницею…  хай живе… май!.. Цього року… план… здобудемо... ура, товариші!..»

В очах зібрання така туга і водночас надія! Бо пережили голод! З великими втратами, та все ж... Хоч частково вціліло село, он дітки які підростають. Мами підходили до своїх карапузів-дошкільнят, поправляли на голівках старі кашкетики та піджачки на виріст. Малі відмахувалися, мовляв, дорослі ми вже. Дівчатка-підлітки, вив’язані хустками, скромно опускали очі. Хлопці ж, навпаки, хвацько поправляли чуби й геройствували перед ними. 

Батьки та баби з дідами з гордістю дивилися на купку своїх кровиночок, дякували Богу, що вберіг дітей від голодної смерті, і вже подумки женили й видавали дітвору заміж, бавили онуків... Усе в думках, щоб ніхто й не знав про їхнє щастя та вдячність долі за вцілілих нащадків.

Хтось змахнув краєм хустки сльозу... Ех, гармоніста б сюди…Так немає... Забрав його лютий голод. Бідний чоловік згриз шкіряні ремені своєї гармошки, потім плакав і помалу, по шматку відриваючи, жував колись голосисті міхи. І в ньому спершу вмерла його душа гармоніста, а потім — уже й тіло пішло в полон смерті пухлими ногами, з налитим нездоровою водою животом і вишкіреними зубами, що скреготіли в тяжких муках.

…А вітер на мітингу розкошував: тільки в травні він такий бойовий і бідовий! Це його час! Ех!

У натовпі хтось несміливо затягнув пісню; тихі голоси поступово приєдналися і вперше після голодовки Перевіз... заспівав! Хай не так голосно, як умів раніше — усе ще буде! Повернуться сили! Лунатиме пісня! Головне — заспівав.

Свято ставало все урочистішим, і гурт дітлахів поважно ступив на пліт. Зашкряботіли по тих дошках старі батькові чи дідові чоботи, що ледве трималися на худих дитячих ніжках, лопотіли на вітрі латані штани й вицвілі спідниці. Ура, товариші! Ура-а-а! Мир! Труд! Май!

Лиш одна глуха бабуся похитала сивою головою, щось прошамкотіла собі під старечого носа, та ніхто в цій метушні її і не міг би почути.

...Отам, ще під сусідньою Рашівкою і аж ген далі за Перевіз, Псел був іншим, ніж у Гадячі. Іншість була дивною і трохи лячною: ріка завширшки метрів п’ятдесят та понад двадцять завглибшки інколи божеволіла й подекуди збурювалася сатанинським виром. Закручені течії безжально хапали старі дерева, ніби овець за карк, і затягували в ті воронки. На Паску та Купала споконвіку були потопельники. Що таке робилося із тихою зазвичай річкою, ніхто не знав. У ці дні старалися не рибалити, не пускали дітвори плавати.

Та в травні розлитий Псел був тихий, ніби кошеня… І йому довіряли, як давньому другу.

...Вітер ухопив неголосну святкову пісню. Сільський фотограф зробив знімок малих щасливчиків на плоту перед мандрівкою. І така гордість сяяла в дитячих очах, що в батьків та дідів затепліло в душі. Он і Ванько, бешкетник, який крав яблука в сусіда й отримав дубця від батька, стоїть, як справжній герой цього дня! Хлопчик аж піднявся навшпиньках, аби здаватися поважнішим і трохи вищим.

Чоловіки на плоту з натугою попхали важку платформу з дітьми на високу воду, і дітвора заверещала від захвату, а батьки, не відриваючи очей від своїх нащадків, так пишалися, так пишалися! Спасибі тобі, Стефане, спасибі, добра душа! Таку святкову розвагу придумав для діток!

...Пливе пліт. Пливе поволі поміж високих берегів, везе своїх пасажирів у святкову подорож, що мала запам’ятатися на все життя. Ох, і краса ж! Уже й вітер не такий холодний, і ноги не мерзнуть. Широко розплющені дитячі очі чи не вперше бачать рідне село з боку води. Подія. Щастя. Захват. Аж не вистачає повітря, щоб дихати, — ото так калатають малі серця на плоту і дорослі — на березі.

Прапор перешіптується з вітром, діти — між собою. Пливуть… І раптом як сказилася річка. За одну мить. Закрутила хижий вир, крутнула пліт; дітвора заверещала від захвату, а люди, які вже були так далеко на березі, — від несподіванки. Ненадійний колгоспний корабель крутнуло раз, вдруге — так як тріснуло щось, як ударився він об перешкоду під водою, аж загуло! Закричали діти! Старші вже не геройствували, а тримали малечу, притиснувши до себе, і рвали горло:«Допоможіть!» Річка божеволіла, реготала й дуріла! Вона ніби показувала всю свою могутність і безжальність: трощила святковий пліт, мов сухий очерет і навсібіч розкидалася дошками.

Позлітали діти з ветхого плота, мов дрібний горох, у холодну чорну воду! Ой, лишенько! Ой, Боженько-о-о! Ой, що ж за біда така!!!

Псел здичавів: він жадібно хапав дитячі тіла і тягнув у свою чорну глибину, як іграшкових дерев’яних солдатиків. Кашкети і старі гумові калоші поспливали гірким горем і зловісно розгойдувалися на хвилях. Гвалт! Крик! Закоцюблі від холоду рученята хапаються за уламки дощок, одне за одного, за повітря, за мертвого вже братика чи сестричку. Тільки б урятуватися!

А з берега люди, хто в чому був, уже кидалися на поміч у розбурханий Псел; кирзові чоботи набиралися води, важкі куфайки тягли на дно, та батьки, матері, діди, де й сили брали, пливли до клятого місця! Натруджені в колгоспі руки важким плугом розрізали воду, люди задихалися, нічого не бачили попереду, але пливли. Тільки б урятувати! Ой, лишенько!..

Колошматили ту кляту річку до пізньої ночі. Врятувалася лише купка старших дітей, хто зумів випливти, та ті, кого встигли витягти старші дядьки. На берег виносили тіла потопельників. Як же це так?! Пережили голодомор, а тут… Над річкою до самого неба стояв страшний плач, баби рвали на собі волосся, каменем падали на малі бездиханні тіла, кляли життя, смерть, річку, триклятого голову Стефана і водночас обіймали вцілілих, нехай і наляканих та змерзлих, зате живих дітей.

«Ще один.., живий», — прохрипів чоловік, несучи на руках хлопченя. У Стефана серце гупало так, що, здавалося, розірве груди. Син! Синочок! Єдиний! Живий! Голова колгоспу змерз і трусився, мов осінній листок на вітрі, він урятував кількох дітей, декого виніс уже мертвим; свого ж не бачив ніде і ревів, мов віл у тій лютій ріці, та рятував, витягав тих, кого знаходив.

Не встиг голова добігти до своєї дитини, як бідна жінка, мати двох загиблих доньок, божевільна від такого горя, як поранений звір, схопила на руки Стефанового сина і кинулася з ним у річку.

Топилася сама і топила клятого Стефанового виплодка! Такою була її болюча помста за тяжку втрату власних дітей! Люди кинулися за нею, намагаючись відібрати ні в чому не повинну дитину, та вона мертвою хваткою вчепилася хлопчикові в горло і топила вже бездиханне тільце, виючи, мов якась звірина!

...Того тижня перевізький плотник зробив двадцять вісім дитячих трун. У кожній родині був похорон. У деяких — по два—три потопельники. Чорні хрести жалоби вкрили сивим інеєм батьківські і материнські скроні; усі ворота в селі були розчинені: з кожного двору несли дитячу труну. Не кричало село. Розривалося! Горлало! Скаженіло в своєму витті! Тужили і баби, і чоловіки, ще більше горювали ті, чиїх дітей вода ще не повернула, щоб передати їхні тіла святій землі.

На вже стишеній поверхні Псла киснув портрет Леніна. Річка колисала кашкетики і хустки покійників, кривавий святковий кумач зачепився за кущ під берегом і горів страшною сердечною раною убитого горем села.

...Стефана судили за всією суворістю закону. Проти нього свідчив увесь Перевіз. То були вже не люди, а тіні з проваленими від горя очима, які справедливими сокирами рубали Стефанову голову на голгофі правосуддя. Йому дадуть близько двадцяти років ув’язнення в колонії найсуворішого режиму. Він роками найтяжчою працею спокутуватиме свій несподіваний гріх перед людьми і державою, спина репатиметься від важкої роботи. Він щоночі бачитиме ті маленькі труни, на які перетворився його святковий пліт (із тих же дощок їх і зробили). І перед його вже підсліпуватими очима будуть руки тієї оскаженілої від горя селянки, яка втопила його сина. І не буде в нього прокльонів на її голову, буде лише розуміння непоправного горя, що осиротило всіх.

...Старий колишній голова після тюремного ув’язнення повернеться в село. Немилосердний Бог додасть йому до кари довгих років життя з найдовшими днями і ночами, дасть йому важку мірку зневаги людської та непрощення. Стефан проситиме у Всевишнього смерті, та й її він, мабуть, не заслужив.

Він знову й знову у снах ходитиме Пслом, мов шляхом, і відчайдушно хотітиме втопитися, щоб спокутувати страшний гріх сповна, та не буде такого «щастя» — вода не прийматиме його. А десь там, серед хмар, знову стоятимуть напівпрозорі дитячі душі, мов янголята, очікуючи його команди зійти на пліт. І безжальна вода знову топитиме їх на очах безпорадного Стефана, чоловік кричатиме, намагаючись ухопити, врятувати, та руки не слухатимуться…

«Та коли вже той ранок! — розірветься відчаєм Стефан. — Коли-и-и?!»

Ніколи. Свинцеве небо байдуже нависає над світом. Йому немає діла до вічного мученика, який горить у пеклі власного сумління, хоч і без вини винуватий.

А про лисівський «Титанік», який наткнувся на свій «айсберг», не знімуть голлівудської стрічки. Більше того, про цю страшну подію знатимуть лише її свідки.

Та рано чи пізно правда пробивається крізь камінь мовчання. Вона така ж жива й болюча навіть через 86 років після страшної події. Тож помолімося щиро за упокій  душ стражденних…

Людмила МІРОШНІЧЕНКО

Про автора: Людмила Мірошніченко родом із Гадяча, нині проживає у Гребінківському районі. Вона директор будівельної фірми, меценат і громадська діячка. Проте має неабиякий хист до написання літературних і журналістських творів. Її роботи завжди викликають емоції, а прочитане довго не відпускає. Матеріал «Першотравневий «Титанік» відходить у небо» написаний на основі реальних подій, що відбулися 86 років тому в селі Перевіз Лисівської сільради на Гадяччині. 

«Мені цю історію повідали працівники Лисівського музею побуту рідного краю, — розповіла Людмила Мірошніченко. — За офіційними даними, Голодомор у селі Перевіз забрав 26 осіб, а 1 травня 

1934 року потонули 28. Мабуть, настав  час, щоб люди помолилися за їхні невинні душі. Хай історія про «Титанік» із Полтавщини прозвучить на весь світ».