Як знайти своє місце в житті після війни: мотивуючі історії вчорашніх учасників бойових дій

35-річний житель Полтави Володимир Романенко має насичену біографію. Від початку російсько-української війни на Донбасі молодий чоловік був волонтером — за його словами, продавши дві нові квартири, усі кошти спрямував на допомогу фронту. До того ж, доправляючи її в зону бойових дій, «убив» кілька власних автівок, бо там страшні дороги. Невипадково  отримав відзнаку Президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції». А потім пішов добровольцем на фронт.

«Перед цим пройшов бойовий вишкіл — тренувався разом із Дмитром Коряком (він був моїм командиром), іменем якого нині названа вулиця в Полтаві, і пошкодив ногу — дістав травму, несумісну з військовою службою, довго лікувався, — розповідає про себе  Володимир. — А тоді таки влився до лав захисників України, бо обіцяв це Дмитру. Починав із піхоти, а закінчив службу 2019 року в окремому взводі розвідки 23-го батальйону 56-ї окремої мотопіхотної бригади. Служив на самісінькому «нулі» — у селищі Піски на Донеччині, виконував завдання з аеророзвідки, збору інформаційних  даних на відрізку від Станиці Луганської до Маріуполя. Отримавши сертифікат піхотного снайпера, був ще й марксменом, причому виграв одну з нових снайперських гвинтівок «НАТОвського» калібру, які закупила для армії корпорація «Roshen». Ми мали загиблих побратимів, та зі мною, слава Богу, усе гаразд. Були стандартні для армії травми, але це не рахується — ми ж знали, на що йшли».

Після демобілізації втілив у життя давню мрію

Як і до служби, Володимир Романенко працює керівником підрозділу в одній із полтавських ІТ-компаній, де його дуже цінують як спеціаліста.  До того ж створив своє невеличке ТОВ і займається втіленням у життя особистої розробки. За словами Володимира, ця ідея з’явилася іще років 5—6 тому. А чому взявся за її впровадження  тільки зараз, пояснення в «айтішника» просте: підштовхнула служба в зоні АТО/ООС, що розділила життя на «до» й «після», внутрішньо  змінила його до невпізнання.

«Бачте, я придумав оптимальну версію комп’ютера, який був би зручним, простим для складання, обслуговування й водночас недорогим, — пару моделей корпусів системного блока власної розробки Володимир Романенко прихопив із собою. — Проблема в чому? Програмно-керовані пристрої для обробки інформації переважно великих розмірів. Звичайно, А-бренди виготовляють комп’ютери, менші навіть за мої, але вони відчутно б’ють по кишені — їхня ціна на 50—60 відсотків вища за вартість розроблених мною пристроїв, а це, погодьтеся, доволі суттєво. До того ж вони практично не підлягають модернізації або апгрейду. Скажімо, у  більшості цих моделей процесори припаяні до материнської плати, відтак їх неможливо замінити. Я ж усе продумав так, щоб комплектуючі можна було вільно міняти на більш сучасні або потужні, через що комп’ютер стає довговічним». 

Мій співрозмовник іще раз наголошує, що прагнув створити максимально уніфіковану модель. Із цих міркувань використав  зокрема й звичайний комп’ютерний «кулер», що йде в комплекті з процесором. Замінити його також нескладно, адже, на відміну від дорогої турбінки, що встановлена в моделях А-брендів, він завжди є в наявності в будь-якому магазині комп’ютерної техніки. Варто згадати й про те, що зазвичай корпуси системних блоків виготовляють із тонкого заліза, а також пластику, що робить їх доволі ніжними. Натомість Володимир Романенко поставив  за мету зробити його надзвичайно міцним. 

Аби в мене не виникло сумнівів щодо міцності використаного металу, Володимир пропонує спробувати зігнути його. Звісно ж, усі мої зусилля виявляються марними. «Тепер вам зрозуміло, що корпус виготовлено не з якоїсь там фольги, як у більшої частини сучасних комп’ютерів, а з повноцінної сталі товщиною 0,8 міліметра й більше. Тож, коли комп’ютер зібраний, він дуже жорсткий і потужний, — констатує винахідник. — А невеликі розміри роблять його надзвичайно зручним. Такий системний блок можна повісити навіть на монітор, прикрутивши 4 болтами до задньої стінки. Один із моїх друзів розмістив його під навісною  частиною стола. Коротко кажучи, тут є простір для уяви».

До речі, розробку полтавського комп’ютерного генія вже закупила одна з компаній. Її працівники збирають унікальні комп’ютери за його інструкціями. «Конкуренції моїм моделям, як на мене, сьогодні  немає, — стверджує Володимир Романенко. — Розроблені мною системні блоки вже продаються в кількох великих торгових мережах, із якими співпрацюю. Наприклад, їх можна побачити в нашому «Епіцентрі». Та це не межа моїх амбіцій, бо взагалі планую вивести свою розробку на широкий ринок збуту». 

На відміну від начинки комп’ютера, його корпус українського виробництва (між іншим, він проєктувався під невеликі материнські плати міжнародних компаній «ASUS», «MSI»). Не думайте, що створити його було так просто: перш ніж вийшли на остаточну версію, було перероблено понад 40 варіантів корпусів. Окрім двох основних моделей, скоро запустять у виробництво третю. Усі вони різняться висотою. Та модель, що на підході, за словами Володимира, буде ультратонкою — тільки під спеціалізовану систему  охолодження, як в А-брендів. «На ринку таких узагалі немає, — запевняє мій новий знайомий. — Комп’ютер із корпусом  зі сталі й такими комплектуючими — це доволі унікальне рішення. Тож сподіваюся, що мою розробку гідно оцінять користувачі комп’ютерної техніки, а отже, нам вдасться «відкусити» частку ринку».

Звісно ж, аби запустити виробництво цих корпусів, потрібні були великі гроші. Володимир Романенко розказує, що повернувся  із фронту з боргами, тож первинного капіталу не мав. «Не дивуйтеся, реальна «войнушка» коштує дуже дорого, — посміхається він. — Якщо ти воюєш по-справжньому, отримуєш «інфу», якою не володіє ніхто, у тебе будуть шалені витрати на оптику, різні гаджети, антени, метеостанцію, інше обладнання, ремонт авто, пальне тощо. Втративши два «безпілотники» (їх збили «сепари»), я придбав  нові за власний кошт. Тож навіть двох зарплат, які виплачували мені держава й моя ІТ-компанія, не вистачало. Після повернення з армії довелося продати свій автомобіль, щоб розрахуватися з боргами. На щастя, маю справжніх друзів, котрі підтримали й морально, і матеріально, за що їм дуже вдячний. Тепер розумію: увесь оцей головний біль, пов’язаний із впровадженням моєї новації, був потрібен для того, щоб повернутися думками від війни до мирного життя».

Володимир вірить у майбутнє своєї розробки. Адже перша партія його комп’ютерів (приблизно 400 одиниць) була розпродана за якихось 2 місяці. «Звісно, потужної відеокарти в таку модель комп’ютера не вставиш. Але людям, які працюють із документами, виконують іншу просту роботу, цього й не потрібно. То навіщо їм ставити оті громіздкі «коробки» системних блоків? До слова, керівники фірм, які вже випробували ці комп’ютери, починають їх закуповувати.  А всі, хто їх бачив, неодмінно цікавляться. Вони справді й недорогі, і «прикольні». Думаю, такий системний блок добре продаватиметься, — іще раз висловлює сподівання  автор новації. — Хоча річ навіть не в цьому. Головне — займатися чимось вартим уваги. Бо це справжня проблема для вчорашніх військових — не всі з нас можуть адаптуватися до мирного життя, не у всіх є друзі, які дадуть поштовх до розвитку. Ми намагаємося об’єднуватися, от створили в Полтаві бізнес-асоціацію учасників бойових дій. Навіть стараємося робити замовлення в побратимів, аби підтримувати один одного. Приємно, що дуже багато хлопців починають створювати щось своє, а не просто перепродують готовий товар». 

Коли результат праці подобається й іншим людям, і самому

Ця російсько-українська війна внесла корективи й у життя полтавця Богдана Юрчука, який нині має за плечима 41 рік.  Свого часу чоловік працював електриком на залізниці. Іще 2014 року почав оббивати поріг військкомату й проситися на фронт, однак, оскільки не служив в армії, одразу його не мобілізували до війська. «На ту пору разом з однодумцями, чим міг, допомагав нашим бійцям — надсилав у зону бойових дій теплі речі, продукти, сприяв фінансово. А сам був призваний до армії 2015 року за 6-ю хвилею мобілізації, служив у 58-й окремій мотопіхотній бригаді. Ми стояли на самісінькому передньому краї фронту — у місті Авдіївка, спільно з ДУК «Правий сектор» та іншими військовими з’єднаннями брали участь у боях за Авдіївську промзону й відбили її в противника. Мінометні, танкові, артилерійські обстріли там були звичним фоном. Я мав осколкове поранення в черевну порожнину, та через 1,5 місяця знову повернувся у стрій. Звісно ж, і перемерзання, порушення режиму харчування, сну нікому з нас здоров’я не додали. А при легких пораненнях та контузіях не завжди навіть була можливість отримати вчасну медичну допомогу через неповний штат та певну специфіку оперативної ситуації, — ділиться далеко не радісними спогадами Богдан. — Нині маю ІІ групу інвалідності. Після демобілізації іще 2 роки пропрацював на залізниці. Однак після поранення мав дотримуватися певних вимог лікарів, а це з моєю роботою було складно. Та й зарплата не надто влаштовувала. За таких обставин і виникла думка про власну справу».

Чоловік  зізнається: довго міркував, чим би зайнятися таким, щоб результат праці й іншим людям подобався, і йому самому. А оскільки мав досвід роботи з комп’ютером, дизайнерськими програмами, вирішив придбати лазерний верстат і виготовляти декоративні вироби з фанери. «Це в основному сувенірна й рекламна продукція, дитячі іграшки, ялинкові прикраси, дрібний «хенд-мейд», — перераховує Богдан Юрчук, попутно демонструючи мені справді душевні витвори своїх рук. — А далі розв’язував проблеми в міру їхнього надходження. Звісно ж, насамперед постало питання про майстерню. Лазерне різання зазвичай супроводжується димом, тож легше організувати це виробництво у приватному секторі. Відтак облаштував майстерню за містом у батьківській хаті. Тепер, буває, якщо пару ночей протягом тижня сплю вдома, то це вже круто. На жаль, в Україні дуже важко знайти якісну фанеру для лазерного різання. У цьому чи не основна складність. Через те, що в ній багато дефектів, маю чимало відходів, а це впливає й на собівартість виробів». 

Скрупульозно вивчивши тенденції ринку сувенірної продукції, Богдан зрозумів, що може запропонувати в цій царині й щось своє. Тоді, у докоронавірусний час, вироби лазерної різки користувалися значним попитом, бо люди частіше ходили в гості, дарували подарунки. Із виробів нашого героя користувалися популярністю топери для кондитерських виробів, квітів, підставки під посуд, подарункові упаковки для спиртних напоїв тощо. Потім був спад, хоч це, за словами майстра народного промислу, теж мало свої плюси: довелося шукати нові ринки збуту своєї продукції, виходити на інші міста й навіть країни.

«А починав із того, що напрацьовував клієнтську базу: навідувався  до тих, хто займається в Полтаві кондитерським, туристичним бізнесом, «хенд-мейдом» тощо. Та й деякі торгові точки охоче брали мої вироби на реалізацію. Дуже допомогла сестра — у неї був  відділ у магазині сувенірної продукції. Загалом цей товар не залежується на полицях», — запевняє Богдан Юрчук.

Тепер уже не він шукає замовників, а вони — його. Як правило, сплеск замовлень на сувенірну продукцію припадає на передсвяткові дні, коли стає актуальною тема подарунків. Більш сезонними є побутові вироби: підставки, хлібниці, коробки тощо. «Ось такий ліхтар — не просто красива, а й прикладна річ, — звертає майстер мою увагу на ще один свій виріб, — його можна використовувати як нічний світильник. В основному їх замовляють на подарунки, при цьому просять нанести гравіювання, дарчий надпис. Коштує такий оригінальний сувенір 306 гривень — вважаю, це не так дорого, адже робота доволі складна. А оцю композицію ми розробили разом із волонтеркою з міста Охтирка Сумської області Наталею Вінник і надсилаємо в подарунок дітям учасників бойових дій. Таку композицію й під новорічну ялинку можна поставити, і використовувати як світильник, якщо прикріпити сюди світлодіодну  стрічку».

Та й на родинній новорічній ялинці поряд із традиційними висять Богданові прикраси з фанери, а увінчує верхівку український національний символ — тризуб. Усе це теж має доволі оригінальний вигляд. Правду каже Богдан Юрчук, надзвичайно милі вироби з фанери можна використовувати в багатьох сферах. Найчастіше, за словами чоловіка, він орієнтується  в своїй роботі на побажання клієнтів. Тому вся його продукція індивідуальна. Поєднує ж вироби майстра, робить їх впізнаваними, мабуть, те, що всі вони кольору дерева. Втім, на початку своєї діяльності учорашній вояк експериментував з їхнім пофарбуванням, але це здорожувало продукцію, а до того ж із кольором потрібно було вгадати. І не завжди вдавалося «влучити в десятку». Натомість колір натурального дерева задовольняв усіх, що врешті-решт і зумовило вибір майстра. Він вважає, що кожен власник його виробу може за бажання пофарбувати його самостійно.

Якщо не «піджимає» якесь термінове замовлення, Богдан Юрчук із задоволенням бере участь у ярмарках, де і свого роду статистику веде щодо того, який товар найбільш ходовий, і черпає натхнення, адже багато хто його вироби щиро хвалить. «Я бачу перспективи розвитку цього бізнесу. Сподіваюся, із часом вдасться «розкрутитися» й перенести майстерню до Полтави, наростити більш серйозні обсяги виробництва, залучити помічників. А ще у планах відкрити свій магазин. Головне ж — хочеться, щоб людям подобалося те, що я роблю, — іще раз наголошує учасник бойових дій. — Це подвійне задоволення — коли й  тобі подобається результат твоєї праці, і іншим».

Як доброволець зайнявся лимарством

Учасник російсько-української війни Дмитро Пономаренко, якому невдовзі виповниться 39 років, гартувався в акціях спротиву обох останніх українських революцій — на той час проживав у місті Бердянськ на півдні Запорізької області. 2014 року, коли тільки-но формувався  батальйон «Азов», записався до нього серед першої сотні добровольців. Побував у багатьох «гарячих» точках Донбасу. «Зок-рема брав участь у звільненні міст Маріуполь, Мар’їнка на Донеччині, під час бойових дій дістав контузію, — пригадує доброволець. — Після цього пропонували служити при штабі,  та я відмовився. Я зубний технік, маю 8 років практичної роботи у стоматологічних поліклініках. Тож, демобілізувавшись, пробував знайти роботу в Полтаві за спеціальністю, за пів року змінив 3 роботодавців і, розчарувавшись, пішов із медицини. Далі мене «занесло» до громадської діяльності — спершу очолював філію всеукраїнської ветеранської організації, потім Координаційну раду громадських організацій учасників АТО, яку й започаткував разом із Петром Вороною. Не полишаю  громадської роботи й досі, хоч тепер намагаюся поєднувати її з власною справою».

Нині Дмитро Пономаренко виготовляє якісні довговічні шкіряні вироби ручної роботи: обкладинки на документи, гаманці, пояси, сумки тощо. Ми розмовляємо з ним у майстерні, під яку він відвів одну з кімнат у своїй полтавській квартирі. «З одного боку, це класно: уранці встав — і вже на роботі. А з іншого — є певні недоліки: коли працюєш удома, постійно щось відволікає: то чай, то кава, інколи ж, як у всіх відсутнє натхнення. У кепському настрої стараюся не працювати, бо це неминуче  позначається на якості роботи», — ділиться мій співрозмовник.

Як усе починалося, і як він став майстром доволі високого гатунку? «Якось у мене порвався гаманець. Я вирішив, що не святі горшки ліплять, узяв клапоть шкіри й пошив його сам, — розповідає свою історію Дмитро. — Він став моєю першою ручною роботою, і за цей час, як бачите, із ним нічого не сталося. Цей гаманець побачила добра знайома й поцікавилася, чи зможу зробити такий самий до дня народження її хлопця. Я погодився. А далі, як це зазвичай буває, зіграло свою роль «сарафанне радіо». Рік займався цим як хобі, потихеньку збираючи необхідний інструментарій, спеціальне допоміжне обладнання — зараз у мене його десь на 1,5 тисячі євро».

Потім учорашньому учаснику бойових дій підвернулася чи не єдина на ту пору програма підтримки ветеранського бізнесу. «Загалом про ветеранський бізнес у нас чомусь забувають. Існують програми для вимушених переселенців, а для учасників російсько-української війни на рівні держави їх узагалі немає, — нарікає  Дмитро Пономаренко. — Навіть цю чи не найпершу програму в Україні з підтримки малого та середнього бізнесу ветеранів започаткувала Міжнародна організація з міграції. Програма була з навчанням, до якого залучили успішних українських бізнесменів. Склавши бізнес-план і успішно захистивши його, я став володарем гранта в розмірі тисяча євро. Правда, цих коштів не видавали на руки — на означену суму можна було лише закупити інструмент. Але то була перша реальна допомога. Наступне вливання коштів мав завдяки перемозі в обласному конкурсі учасників АТО/ООС «Мій бізнес» — здобув другу премію за напрямком «Народні промисли». І практично на всю суму закупив натуральну шкіру, бо це недешева річ».

Щодо шкіри, то майстер із Полтави пробував співпрацювати з українськими виробниками її, однак дійшов висновку: їхня продукція поступається в якості закордонній. Тож тепер віддає перевагу італійській і турецькій шкірі. Але припускає, що, можливо, і в Україні десь є справжні фахівці в цій сфері, і запевняє, що дуже хотів би з такими познайомитися. Те ж саме стосується й фурнітури: як не крути, а імпортна, за словами мого співрозмовника, краща. 

Вироби Дмитра — це оптимальне розв’язання проблеми з подарунком для близьких людей. Невипадково кількість замовлень у нього різко зростає перед святами. Майстер ділиться, що, скажімо, з місяць перед Новим роком мав надзвичайно насичений графік — працював від 8-ї години ранку до 2-ї ночі. Серед його замовників — багато таких, як і він учасників бойових дій, волонтерів, «байкерів», «рольовиків». 

Як і будь-яка ручна робота, пошиття виробів зі шкіри — дуже забарна річ. Навіть виготовлення того ж гаманця, стверджує  Дмитро, не поженеш. Спершу він кроїть шкіру (зауважує, що це матеріал, який не пробачає помилок:  якийсь один «косяк» — і все, клапоть можна викинути). Потім слідує збірка, склеювання, прошивання виробу. 

«Шию сідельним швом, що відзначається неймовірною міцністю, вручну, так само як і пробиваю за попередньою розміткою дірки — оскільки виготовляю суто «хенд-мейд», це принципово, — констатує майстер. — Хоч уже настільки набив руку, що мій ручний шов важко відрізнити від машинного. Тож іноді навіть свідомо роблю в ньому невеличку нерівність, бо, коли все надто класно, виникає підозра, що це прошито швейною машинкою. Далі черга за обробкою або й пофарбуванням торців, але це вже за бажанням клієнта».

Окрім усього, Дмитро робить ще й штамповане тиснення по шкірі (як приклад, показує мені вже готовий чоловічий шкіряний пояс із тисненням), а також художню перфорацію. Якщо ж хтось воліє мати на виробі малюнок, виконує його в кількох техніках: лазерним гравіюванням або ж вручну — і тут уже майстер не розкриває своїх секретів. 

«Як бачите, це не штамповка однакової продукції — кожен виріб є ексклюзивним, — наголошує молодий чоловік. — Найперше  обговорюємо із замовником усі деталі, від кольору шкіри аж до того, якою буде фурнітура та якою ниткою він буде прошитий. Відповідно, і цін сталих немає. Звичайно, мої вироби зі шкіри дорожчі за фабричні, але вони й слугують набагато довше. Усе відносно: якщо для закордонних замовників ці ціни цілком прийнятні (а мої вироби вже знайшли своїх власників, скажімо, і в Естонії, й у Німеччині), то, не секрет, купівельна спроможність українців бажає бути кращою. Звичайно ж, на дрібний опт (а в мене було таке, що для одного замовника виготовляв одразу 6 одиниць виробів) завжди роблю знижку. Знижка поширюється й на побратимів, волонтерів — це навіть не обговорюється. Кілька разів на рік, зокрема на День Збройних сил України, День добровольця роблю в соцмережах розіграш своїх виробів».

Дмитро Пономаренко мріє про справжню майстерню з працівниками й про вихід не тільки на український, а і європейський ринок. «Ця справа дуже перспективна, — переконаний він. — Адже поціновувачі такого зносостійкого матеріалу, як шкіра, а також якісної ручної роботи будуть завжди».

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора