«Ми відігнали в зону АТО/ООС понад десять автомобілів, та бійці чомусь найчастіше згадують мандарини й кавуни»

Усе почалося з допомоги пораненим бійцям у Полтавському військовому шпиталі. «Я приходила туди після роботи. Із хлопцями потрібно було багато розмовляти, бо вони повернулися  з війни зовсім іншими, — пригадує Ірина Репало. — Того 2014 року допомагала пацієнтам госпіталю разом з Аліною Котенко. Відгукнулися й інші полтавці, які ділилися, чим могли. Мені запам’яталися три бабусі, котрі скидалися грішми зі своїх пенсій і купували для хлопців сало, щось пекли. Подружжя вимушених переселенців із Донецька Максим та Оксана Кожевнікови з друзями приносили картопляне пюре на всіх, іще щось придумували. А торговці з речового ринку «Полімпекс» підкинули багато речей. І вони теж були дуже доречними, адже в поранених при собі нічого не було. Тоді ж разом з Аліною Котенко ми почали передавати першу волонтерську допомогу на фронт. У мене є фотознімки того часу, на яких ми з Аліною передаємо речі військовикам 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, які їхали через Полтаву в зону АТО. 2014-го багато бійців із різних напрямків оборони, маючи перебої з харчуванням, забезпеченням військовою формою, спорядженням, просили, щоб до них приїжджали волонтери. До того ж я почала допомагати своїм новим знайомим, котрі виписалися зі шпиталю й повернулися на фронт. Було таке, що хлопці телефонували й уночі, а під час оборони Донецького аеропорту навіть прощалися. На щастя, ніхто з моїх знайомих там не загинув». 

«Якось їхала на фронт на ношах посеред кавунів»

Пані Ірина розповідає, що 2015 року почала їздити в зону АТО разом з Олександром «Диканським» (він сам із Диканьки — звідси й позивний) його «бусом» (розпочавши з волонтерської діяльності, чоловік згодом пішов служити до 24-ї окремої механізованої бригади). Потім курсувала з друзями в «гарячі» точки Луганської й Донецької областей — від міста Золоте до Донецького аеропорту.

«2014 року хлопці, які лікувалися в шпиталі після поранення під час бойових дій у районі Іловайська, а також боїв за Донецький аеропорт, виписавшись, вирушали до села Тоненьке на Донеччину. Тож я запитала, що їм потрібно. А вони у відповідь: мандарини. Дізнавшись про це, молодий азербайджанець Ельчин, який торгує овочами і фруктами на продовольчому ринку в По-лтаві, презентував 3 ящики мандаринів. Та й потім члени «Полтавського батальйону небайдужих» неодноразово відвозили його мандарини на фронт. А коли я збиралася в зону бойових дій, він часто передавав бійцям і берці, і військову форму. Якось азербайджанці, котрі є настільки українцями, що не можуть лишатися байдужими до того, яку ціну ми платимо за нашу свободу, презентували для наших військових понад 100 кілограмів кавунів. Одного разу ми збиралися везти в зону АТО (до селища Зайцеве) два автомобілі, повантаживши їх на платформу на шасі, — то було дешевше, аніж гнати їх своїм ходом. Одним із цих авто був медичний «бус», посеред якого стояли носилки. Так от, салон цього «буса» ми заповнили кавунами, які дав Армен Шахраянц з Яготина, а я їхала посеред них на ношах, — ворушить іще один спогад волонтерка. — Узагалі ж ми відігнали в зону АТО/ООС понад 10 автомобілів, та бійці чомусь найчастіше згадують саме мандарини й кавуни».

За словами Ірини Репало, тоді, 2015 року, їздити на фронт їй доводилося часто — принаймні раз на тиждень, а нерідко й частіше. Звісно, то було не завжди безпечно. Та пані Ірина не любить розказувати про те, що їй доводилося їздити й під обстрілами. «Наприклад, під Донецьким аеропортом  (у селі Водяне, селищі Опитне) автоматні черги були фоном, що став звичним, — стверджує вона. — Ми ж так влаштовані, що до всього в житті звикаємо. Там, на передовій, потрібно чітко дотримуватися вказівок військових. Інакше вдруге тебе туди не пустять. Одного разу ми із Сергієм Башкіровим ночували у бліндажі в районі селища Зайцеве — практично на «нулі». А перед цим дві доби не зімкнули очей. Прокинувшись уранці, поцікавилася  в бійців: що, навіть обстрілу не було? Ті відповіли: був о 4-й ранку, як завжди. Виявилося, я настільки міцно спала, що взагалі нічого не чула. Двічі ми з Володимиром Романенком на його автомобілі «Соболь» заїжджали прямо на шахту «Бутівка» й  розвантажували гуманітарну допомогу (це було в 2017 році, коли там стояли наші полтавські хлопці, прикомандировані до 72-ї окремої механізованої бригади). Було таке, що хтось вистрелив із ворожого боку (імовірно, снайпер) — куля зовсім поряд влучила у цегляну стіну приміщення. Але я не встигла навіть злякатися. Після цього хлопці наказали зайти до приміщення й більше виходити не дозволяли».

«Війна багатьох не відпускає»

«2015 року їздила в зону АТО навіть із гіпсом на руці — примудрилася впасти й зламати її. Оце я біля села Веселе, що на Донеччині, — жінка показує мені світлину, на якій вона стоїть поряд зі снарядом, що застряг в асфальті. — Тут знаходяться наші бойові позиції, а далі — захоплений бойовиками Донецьк. А це ми на Новий рік привезли нашим хлопцям ялинки до селища Зайцеве — вони були їм такі раді, — демонструє Ірина Репало інші фотознімки. — Ось відганяємо «бусик» медикам у 17-ту окрему танкову бригаду — разом з іншими волонтерами вдалося зібрати на автомобіль, який був у вжитку, 1,5 тисячі доларів. Це я в наших хлопців на Авдіївській промзоні. А ось шахта «Південна», я туди теж їздила. Оце бійці приготували для мене в казані суп харчо. А це я скупалася у водоймі в селищі Водяне, бо був дуже спекотний літній день, — їздили туди разом з Іриною Митрофановою з Кременчука (у 2014 році вона була ще й добро-вольцем-медиком — до речі, ця легендарна жінка отримала орден Народного героя України). Оце хлопці з 43-го окремого мотопіхотного батальйону ЗСУ — досі вітають мене з усіма святами. А це владика Федір, архієпископ Полтавський і Кременчуцький, вручає мені грамоту за волонтерьську діяльність — то найдорожча для мене відзнака».

Пані Ірина зауважує: завдяки волонтерській діяльності має таке насичене життя, що багато про що пам’ятає лише завдяки фотографіям. Оскільки з чергового знімка на нас дивиться полтавець Євген Ситько, моя співрозмовниця пригадує епізод, коли разом із ним і Русланом (прізвища, на жаль, не знає) возила гуманітарний вантаж нашим армійцям до міста Мар’їнки, що на підступах до Донецька. Якраз був ворожий артобстріл, тож їх не пропустили — у результаті вони добиралися туди полями. І, дякувати Богу, благополучно доправили волонтерську допомогу. Щоправда, коли вже виїхали з Мар’їнки, на щось напоровшись, пробили колесо в автомобілі. 

За словами волонтерки, ця російсько-українська війна звела її з багатьма достойними людьми: 

«Давно знаю Андрія Суворова з Полтави, який із 2014 року служив у 28-й окремій механізованій бригаді. У 2015-му його військове з’єднання дислокувалося в районі Мар’їнки. Ми ж у черговий раз привезли «гуманітарку» до села Карлівки, а звідти його автомобілем розвозили її до місць дислокації бійців. Так от, із Красногорівки до Мар’їнки трасою, що прострілювалася, було 

20 хвилин їзди, а в об’їзд — аж 2 години. Звісно ж, аби зекономити час, ми поїхали прямо. Андрій запевнив: «Не влучать». Він росіянин, але якось говорив мені: «Моя Батьківщина — Україна, і я захищатиму її до останнього подиху». А от Людмила Ясиненко («Бджілка») з колишнього Решетилівського району 2015 року стількох наших поранених хлопців витягла з поля бою в Авдіївці. Із Людою досі спілкуюся, нині вона служить у 72-й окремій механізованій бригаді. Війна багатьох не відпускає. А це Антон Ляхов із Кременчука — він провів дві ротації в Донецькому аеропорту, під час тих чи не найзапекліших боїв у ході війни на Сході України вивозив поранених як водій, нерідко надаючи їм і першу медичну допомогу. Коли приїжджала туди останнього разу, він їздив за кермом із гіпсом на руці, відмовившись від лікування в шпиталі. А на цьому фото ми в Майорську разом з Юлією Кузьменко. Вона мені багато допомагала, ми з нею весь час були на зв’язку. І я, як і інші волонтери ні на йоту не повірила у її причетність до вбивства журналіста Павла Шеремета».

«Ті, хто мені допомагає, — такі ж, як і я волонтери»

Нині волонтерів значно поменшало. При  цьому лишилися найстійкіші, котрі, як і героїня цього матеріалу тримаються із самого початку цієї російсько-української війни. Хоч це й нелегко суто морально, психологічно. Недаремно Ірина Репало відверто говорить, що й сама стала іншою — жорсткішою. До того ж волонтерська діяльність, за словами моєї нової знайомої, відчутно б’є по кредитній картці. «Бо зазвичай, вирушаючи в зону бойових дій, ми скидаємося на солярку, — пояснює вона. — А з огляду на те, що собівартість поїздки становить 3 тисячі гривень, останнім часом їздимо туди не так часто. Краще на ці кошти купити той же кабель чи бінокль і передати «Новою поштою», яка безоплатно доправляє на Схід волонтерські посилки для армійців, за що їй велика дяка». 

А загалом і зараз потреба у волонтерській допомозі не менша, запевняє пані Ірина. Просто вона стала іншою. Якщо раніше, скажімо, бійцям потрібні були харчі, одяг, то тепер — оптика, кабель. А от будматеріали як колись були потрібні, так і тепер. «Хлопці стараються налагодити свій побут, адже, по суті, живуть на війні, — зітхає волонтерка. — Якби під час нашої розмови був присутній учасник боїв за Іловайськ і Дебальцеве Олександр Хребко з Полтави, він показав би свій (один із кращих) бліндаж у Луганській області. Там усе зроблено ідеально. Вояки навіть виклали в ньому пічку з вогнетривкої цегли — і промоклий одяг на ній сушили, і відро гарячої води завжди мали. Проте у бліндажі затікають дощові й талі води, через постійні обстріли в них валяться перекриття, тож хлопці змушені їх періодично перебудовувати, а тому відчувають потребу в будматеріалах. Не так давно під прифронтовим луганським селом Кримське бойовики розбили дві електричні підстанції, тож військовослужбовці звернулися до нас із проханням підкинути кабель, аби протягти його від трансформатора. Завдяки «Полтавському батальйону небайдужих» вдалося закрити потребу в ньому. Ця волонтерська організація купила 1 000 метрів кабелю, а я — 500. То був найкращий подарунок нашим армійцям до Нового року». 

Окрім усього, Ірина Репало допомагає дітям загиблих військовиків, яких знала. Зізнається, що ця місія найтяжча, найболючіша. Бо ніхто не в змозі замінити їм батька. «Цього року одна дитина попросила в подарунок планшет. З одного боку, я не знала, як виконати те прохання, а з іншого — й не виконати його не могла, — ділиться жінка. — Урешті-решт усе склалося дивним чином: завдяки моїм друзям і бійцям, котрі відмовилися від кабелю (сказали, що якось викрутяться), та дитина таки стала щасливою власницею планшета. А нещодавно бійці із 72-ї окремої механізованої бригади скинули мені на банківську картку тисячу гривень на новорічні подарунки дітям загиблих вояків, тож робитиму ще і ялинки з цукерок». Окрім усього, як розповіла мені інша полтавська волонтерка — Зоя Воронянська, пані Ірина солить помідори для наших вояків: за сезон заквашує близько 50 6-літрових пластикових бутлів з-під води. І як тільки все встигає. Втім, сама вона вважає свій внесок у захист України скромним: «Як би я змогла все це зробити без інших небайдужих людей? Ті, хто мені допомагає, — такі ж, як і я волонтери. Тобто все це — велика колективна праця». 

Війна не відпускає й Ірини Репало. «Вона зовсім близько — до неї всього якихось 4 години їзди, — нагадує полтавка, яка за ці роки добре вивчила ту дорогу. — І в тому, що ворог іще не тут, велика заслуга наших захисників, які надійно утримують свої позиції на східному фронті. Я не забуваю про це ні на мить».

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото з особистого 

архіву Ірини Репало