Народний артист України Герман ЮРЧЕНКО: «Хочу, щоб кожен артист в оновленій філармонії почувався особистістю, більше того — Всесвітом»

У пошуках натури для зйомок реклами. Костянтин Котлик (ліворуч)  та Герман Юрченко. Село Яківці. 1970-ті роки.
 
Герман Юрченко з гуртом «Краяни». У центрі стоїть Анатолій Пащенко. 1980-ті роки.
 
З учасниками пісенно-танцювального ансамблю «Полтава». 1990-ті роки.
 

Нещодавно в Полтаві урочисто відкрили оновлену філармонію. Тепер майже щодня артисти радують полтавців концертами, й останні отримують подвійну насолоду — від зустрічі з мистецтвом і красивою архітектурою. У зв’язку з цим нам було цікаво дізнатися, що відчувала під час урочистого відкриття філармонії людина, котра 33 роки очолювала цю концертну організацію й вивела її в число найуспішніших. Адже на початку 1980-х років Полтавську обласну філармонію було визнано кращою в Радянському Союзі! Тож ми попросили народного артиста України Германа Юрченка поділитися своїми враженнями.

— Радію, що ми з вами багато років працюємо в єдиному культурно-інформаційному форматі заради того, щоб велич Музики як мистецтва, визнаного єдиним у своєму роді явищем духовного життя суспільства, не відійшла убік, залишалася храмом, у якому нас ведуть до духовних вершин, розм’якшують серця і душі, підтверджують слова Гюстава Флобера: «Усе, що прекрасне, — моральне», — поділився Герман Юрійович.

На жаль, життя підносить усе більше прикладів байдужості до музики людей, котрі самозаспокоюються переконанням, що серйозна музика — тільки для тих, хто розуміється на ній. Саме слово «філармонія» відлякує багатьох — тих, кому не судилося відчути стан, коли навіть одне відвідування вміло підготовленого «живого» концерту зі своїм духовним стрижнем може залишитися в душі надовго. Відкрити дивовижної краси світ музичної культури, стати уроком «людинознавства». Саме на таких розумно й із почуттями поданих концертах встановлюється взаємозв’язок між сценою і залом, народжується бажання йти назустріч музиці заради переживання особистих емоційних потрясінь. 

Влада подарувала місту досконале приміщення філармонії, про яке можна було тільки мріяти. Прекрасний зал європейського рівня із сучасним сценічним оснащенням, світле фойє із, здавалося б, нездійсненною раніше мрією мати свій буфет, чистота і зручність усіх службових кабінетів, кімнат для репетицій — усе «дихає» красою. Із хвилюванням слідкував за виступом на сцені таких близьких мені артистів, які переносили глядачів в емоційну, наповнену яскравими ефектами атмо-

сферу. Пишався тим, що їхні талант і праця протягом 12,5 року без «свого дому» (доки ремонтували філармонію) стали іспитом на їхнє безмежне служіння мистецтву, і вони його витримали. Урочистість відкриття я сприймав як початок нового щасливого етапу в долі філармонії, якій випадає шанс ще яскравіше піднести й захистити авторитет духовності нашого міста. Упевнений, що нові фантазії в таких царських умовах заохочуватимуть увесь колектив стрімко рухатися вперед.

— Напевне, згадували й філармонію минулих років? 

— Пригадав навіть свій стан, коли тримав у руках архівні документи, в яких зазначалося, що Полтавська філармонія була створена рішенням міської влади 24 вересня 1943 року о 10-й ранку — наступного дня після звільнення Полтави від фашистських загарбників. А вже ввечері перша концертна бригада виїхала на підводі на передову. У «господарстві» новоствореної концертної організації, згідно з інвентаризацією, налічувалося 25 дерев’яних лавок, два жерстяних відра й три тонни вугілля. А першим колективом, створеним незабаром, стала академічна хорова капела. І це в ті надзвичайно важкі часи...

— А свої перші кроки у філармонії пам’ятаєте?

— Так. Як дев’ятий директор, абсолютно не навчений керівної роботи, почав шукати нові форми «доставки» музичного мистецтва слухачам, спираючись лише на власні відчуття й ентузіазм. Узяв на озброєння елементарне правило — організовувати концерт там, де він був найбільш необхідний. Таке моє дилетантство «прикривав» найавторитетніший серед метрів концертної діяльності, вічний заступник при всіх директорах, мій справжній учитель і друг Костянтин Котлик. Завдяки роботі з ним я швидко зрозумів, що «сила директора в його заступникові». Саме підтримка і досвід Костянтина Петровича дали мені змогу запрошувати до Полтави практично всіх знаменитих виконавців, створити абонементну систему в Полтаві та районних центрах по всій області, як у офіційних філіях філармонії. Такий наш спільний підхід дав можливість завоювати визнання у відомих музикантів, котрі приїжджали до нас на гастролі, а потім передавали по своєму «циганському радіо» свій висновок: «У Полтаві можна грати!»

— Але ж організація гастролей відомих артистів коштувала грошей. Чи мала тоді філармонія велику дотацію?

— Секрет був у правильному розподілі коштів, які ми отримували завдяки мирному співіснуванню філармонійної та естрадної діяльності. Тоді всі концерти організовувалися винятково через філармонію. Жодного «лівого», непоміченого концерту не було. Частина прибутку від естрадних концертів спрямовувалася на підтримку філармонійної діяльності, організацію фестивалів, гастролей своїх колективів. Наприклад, прибуток від двох концертів Софії Ротару (її особиста концертна ставка становила тоді                                          27 рублів) давав можливість замовляти дорогу рекламу, костюми для філармонійних колективів тощо.

— Як довго жила філармонія в таких «обіймах» естради і класики?

— Допоки в державі не почалися проблеми з економікою. У 80-х роках прибутки від естрадних концертів почали спрямовуватися до Києва, а дотація танула на очах. Інструкції щодо діяльності філармонії стали більш жорсткими, все частіше відчувався каральний меч перевіряючих організацій. Пам’ятаю, після аварії в Чорнобилі Йосип Кобзон приїхав до свого кума — лікаря Миколи Кас’яна — у Кобеляки і дав концерт у Полтаві. Потім за цей виступ мені довелося стояти «на витяжку» перед народним контролем. Прибуток від цього концерту на користь філармонії після мого палкого захисту, на щастя, залишили, але сувору догану з попередженням про зняття з роботи я отримав.

— А де розташовувалася філармонія, коли ви прийшли до неї працювати?

— Швидше тіснилася в приміщенні музичного училища по вулиці Комсомольській. Там були невеличкі кімнати і жодних комунальних зручностей. Коли до Полтави при-їжджали відомі артисти чи колективи, то гастрольні документи ми підписували з ними в готелях, аби не відчувати сорому за наші умови.

До речі, в ті часи ми організовували й проводили по 2,5 тисячі(!) концертів на рік і мали вимоги підвищувати якість концертів та кількість глядачів, яких ми обслужили. Країна намагалася довести світу, що ми є найбільш музично освіченою нацією.

— Із початком «перебудови» філармонії передали відремонтоване приміщення колишньої синагоги. Напевне, це стало не-абиякою подією?

— Безумовно! Це був 1987 рік.Раділи, можливо, навіть більше, ніж зараз колектив філармонії радіє поверненню до відремонтованого приміщення. Камерна зала одразу ж засяяла іменами артистів з усього світу. Але швидко настали й нові часи, а гасло «економіка має бути економною» змінилося на «дозволено все, що не заборонено». І розпочалася епоха вседозволеності з духовним мором, підміною моральних цінностей матеріальними, новоспеченими ділками, які кинулися в шоу-бізнес з єдиною метою: «довести лібідо глядачів до критичної точки». Полтавщину заповнили гастролери з необрахованими захмарними гонорарами. На цьому тлі філармонія була схожою на Попелюшку. Але це тема для окремої розмови. Ми ж залишалися вірними справжньому мистецтву, і це й сьогодні доводять артисти, котрі зберегли своє обличчя й моральні устої. І їх треба цінувати й любити.

— Дійсно, життя в останні десятиріччя занадто спрощується, скочуючись у бік примітивності. Як наслідок, одні концерти викликають ажіотаж у глядачів, готових платити солідні гроші за квиток, а на інших — глядачів можна порахувати ледь не на пальцях. Наскільки така тенденція небезпечна для майбутнього філармонії?

— Змагатися немає сенсу. Одні ідуть на концерти винятково заради розваги, наситити себе «кайфом», а інші — відчути «тінь людської величі у творчості». Мене завжди безмежно приваблювало моральне перевтілення аудиторії на філармонійних концертах, люблю спостерігати, як у глядачів змінюється вираз обличчя під впливом мистецтва, фізично відчувати, як писав Володимир Короленко, що «каждое слово, каждая фраза попадает в тон».

— Що побажаєте колективу філармонії сьогодні?

— Хочу побажати, щоб кожен артист в такій оновленій філармонії почувався особистістю, більше того — Всесвітом. Щоб кожен був по-справжньому вимогливим до себе і в творчості «не доношував» колишніх досягнень і заслуг, а прагнув реалізовувати все нові й нові ідеї.

Радий, що філармонія анонсує концерти на місяць уперед. Це солідно, по-столичному, театрально. Порадив би обережно поводитися зі звуком і акустикою в камерному залі. У таких залах музика любить тишу. Ту тишу, яка сама стає музикою. Тим звуком, за якого ми переживаємо молитву в церкві. Бажаю також піклуватися про те, аби кожен концерт стояв на трьох китах — радості, майстерності та просвітництві. Не гнатися за кількістю концертів, навіть під тиском ззовні. Тим паче не прагнути видавати «на гора» прибутки від них. Тільки якість має сенс і допоможе влюбити глядача у філармонію. Також має бути гнучка політика щодо цін на квитки — з пільгами для студентів, пенсіонерів. Як і раніше, треба боротися за дотаційний захист просвітницьких концертів, особливо для дітей. 

Пригадую поїздку до міста-побратима Полтави — польського Кошаліна — з пісенно-танцювальним ансамблем «Полтава». Ми були вражені тим фактом, що в епоху економічної кризи держава не зняла жодного злотого з мільйонної дотації симфонічного оркестру Кошалінської філармонії. Забезпечувала безкоштовні концерти для дітей, молоді, купувала музичні інструменти найвищого класу, про які ми навіть мріяти не могли. Забезпечувала артистам регулярні поїздки і виступи в Європі, запрошувала відомих диригентів. Оце і є правильне ставлення держави до мистецтва.

Бажаю, щоб боротьба за свого слухача увінчалася успіхом для наших артистів. До речі, пригадалося, що Одеська філармонія періодично влаштовує концерти для майбутніх мам, на яких вони слухають музичні шедеври Вольфганга Моцарта. Запрошують на такі концерти в суто одеському дусі, зазначаючи на афішах: «Філармонія шукає ще ненароджених своїх глядачів».

— Це ви пригадали невипадково? Адже ваша афіша анонсує 17 грудня в Галереї мистецтв концерт саме одеського артиста.

— Звичайно. Принагідно запрошую глядачів на творчу зустріч з Олександром Поповиченком. Це буде вечір, який пробудить добрі ностальгійні спогади Олександра про нашу дружбу, про часи, коли він своїм оксамитовим «магомаєвським» тембром голосу дарував радість багатьом людям по всій нашій області. Обіцяю, що аромат Південної Пальміри буде забезпечений сповна.

— І хочеться завершити нашу розмову традиційним афоризмом на тему. 

— «Річ не в тому, наскільки довго ми живемо, а в тому — як».

Оксана КЛОЧКО

«Вечірня Полтава»

Фото з особистого архіву 

Германа Юрченка

Газета "Вечірня Полтава"
Переглядів: 22 | Коментарів: 1


Додати новий коментар

Зображення користувача Xedvhc.

buy calcitriol 0.25mg sale <a href="https://rocaltrtn.com/">buy calcitriol 0.25 mg generic</a> calcitriol order online