У корчмі почуте

«Попутниця»

Баскі коні стрімко рвалися вперед, підминаючи під себе розмоклу після дощу піщану дорогу, і Максим раз у раз натягував віжки, аби стримати гнідих. Вечоріло. «Нічого, до темряви встигну, — думалося їздовому. — А там домівка, вечеря, тепла постіль… Натомився за сьогодні — далі нікуди».

Того дня пан Лисевицький розпорядився, аби Максим змотався до Миргорода й купив в аптеці порошків від головного болю. А заодно щоб і делікатесних продуктів у тамтешніх магазинах прихопив.

— Одна нога тут, друга — там! — побажав на дорогу.

Максим розпорядження виконав і тепер повертався з покупками. Дорога пролягала лісом. Пахло хвоєю. А навкруги — ні душі. Хоча… Он хтось руку вгору тягне, підвезти проситься. «Візьму, — подумав чоловік. — Буде хоч із ким побалакати. А то нудьга безпросвітна…»

Однак попутниця, а це була жінка, виявилася небалакучою. Вона весь час заколисувала загорнуту в пелюшки дитину, а та раз-по- раз плакала. Максим зрідка повертав голову до сімейства й заспокоював малу: «Не плач. Ти ж хороша…» Аж раптом…

Повернувшись до попутників у черговий раз, Максим побачив, як жінка обережно вкладає поруч із собою дитину, котра начебто задрімала. У цей же час насунута на обличчя вовняна хустка дещо відхилилася, і звідти вихопилися назовні… чорні вуса. «Боже! — ледь не скрикнув їздовий. — Та це ж чоловік! Розбійник!»

Діяти потрібно було рішуче. І Максим зметикував. Розмашисто замахнувшись батогом, він, немовби ненавмисне, випустив його з рук. Батіг відлетів убік на кілька метрів. Довелося спинити бричку.

— Чи ви не будете так ласкаві, аби подати мені погонича? — посміхаючись до незнайомця, улесливо попрохав Максим.

Той без зайвих вагань зіскочив на землю. А Максимові саме цього й треба було. З усієї 

сили стьобнувши гнідих віжками, він кулею рвонув уперед. А позаду чулося:

— Що, здогадався, гаде?..

Так, це був розбійник. Прикинувшись жінкою, він хотів убити їздового й заволодіти породистими панськими кіньми, які на кінському базарі коштували ой-ой-ой... У цьому Максим остаточно переконався, коли примчав додому. Розгорнувши пелюшки, він замість дитини знайшов… ляльку. То була диковинна на той час іграшка — вона вміла голосно плакати.

Ну й Наталка…

— Ось ти мені, Миколо, скажи: якого гада тепер у хліб домішують ще й кукурудзяне борошно? — сидячи в «Чайній» і потягуючи пиво з кухля, запитав у приятеля дядько Василь.

— Та хай би був той хліб і з кукурудзою, але щоб вистачало, — зробивши черговий ковток, відповів дядько Микола. — Наостогидло вже в чергах стояти.

— А ти не стій. Чи тебе немає в списках?

— Та в списках я є. Однак стовбичити біля віконця ларка не хочеться.

— Оце дожилися так дожилися: хліб за списками продають. А Хрущов каже, що Америку наздоганяємо, комунізм будуємо…

— Та досить тобі вже. Краще пий пиво. Слава Богу, його, хоч і рідко привозять, але без списків продають, — зупинив товариша Микола.

Помовчали, зрідка зиркаючи на буфетницю Наталку, якій, із усього видно, надокучили постійні дядьківські розмови про політику.

— Чесне слово, ви таки дограєтеся, хлопці! — обізвалася вона до балакунів. — Примчить уночі «чорний ворон» і забере до трясці.

А дядькам хоч би що — попивають пиво та Наталку дражнять:

— Тепер «чорний ворон» уночі не шастає. Не ті часи. А ось БХСС нагрянути може. Кажуть люди, що дуже цікавиться він роботою чайних.

— Та ну вас, — махає рукою буфетниця і продовжує обслуговувати чергу.

І знову настає тиша. Лише через деякий час…

— І де він швендяє, той Тимохвій? — подає голос дядько Микола.

— А біс його знає, — знизує плечима дядько Василь. — Казав, що раненько буде…

— Ну ось. Я ж попереджала вас, що дограєтеся, — доноситься голос із-за прилавка. — А ви: тепер не забирають, тепер не забирають… Забрали. Уночі «воронок»  приїхав і…

— Ти правду кажеш? — аж підхопилися дядьки.

— Правду-правду. Забрали вашого Тимохвія.

— Ні, які ми все-таки дурні?!. — скрушно констатує дядько Василь. — Учать нас, учать, а ми все одно язиками, як віхтями, вимахуємо, не думаючи про наслідки. Давай збиратися, а то й справді…

— Давай, — підтримав товариша Микола.

І дядьки, навіть не допивши пива, стали одягатися. Не встигли й за ручку дверей узятися, як ті… відчинилися. На порозі — Тимохвій.

— І куди це ми зібралися? — запитує.

Німа сцена тривала з хвилину. Мовчанку порушив дядько Микола:

— Ну, бісова Наталко!.. Постривай же…

Ничипір

У повоєнні роки, коли в колгоспах ще не платили грошей, а люди працювали, як тоді казали, на бугая, сиріч за трудодні, в полтавських селах, щоб якось вижити, набула поширення практика утримання свиноматок у домашніх хлівах. За доброго догляду вони, як правило, регулярно народжували поросят, а при досягненні останніми місячного віку господарі продавали приплід на ярмарках. Найчастіше — в містах Донбасу.

Утримувала двох свиноматок і сім’я Горобців. А коли ті привели поросят, Мотря пішла до контори колгоспу й записалася в чергу на вантажівку, яку правління мало виділити для поїздки в Єнакієве. На ярмарок їздили в основному чоловіки, то й Мотря стала споряджати свого Ничипора.

— Дивись там мені, не продешеви! — дала наказ чоловікові. — Яку ціну інші продавці виставлятимуть, таку й ти прав.

Ничипір Горобець був людиною тихою і товариською, але  біда — не знав грамоти й не вмів рахувати. Та зізнаватися в цьому не хотів. Отож, коли хтось цікавився, скільки йому років, бадьоро відповідав: «Чи шо десять, чи шо сємдесят». А на запитання, чи бував він ще де-небудь, окрім свого села, бадьоро одказував: «Був у Полтаві, в Опішному, а в Шишаці — так разів сто—двісті». Отож Мотря, даючи настанови чоловікові, не забула й сусідові Павлові на вухо шепнути: «Придивляйся за ним. Раптом що — втручайся негайно!»

У дорогу вирушили звечора. Отож на ранок були вже в Єнакієвому. Виставили клітки з поросятами, приготували корм.

— То почім будемо продавати? — поцікавився Ничипір у сусіда.

— Думаю, що для початку треба виставляти по двадцять п’ять карбованців за порося. А далі — як поведе, — відповів Павло.

І торгівля почалася. Купували в Павла, в інших односельців, а до Ничипора хоч би хто підійшов.

— Та не стій ти мовчки, — докоряли сусіди. — Вихваляй товар!

Порада допомогла, і ось уже й біля Горобця спинився покупець.

— Вони вже щось їдять? — запитав, показуючи на поросят.

— Молоко їдять, суп, — несміливо відповів Ничипір.

— І все? — стенув плечима покупець. — Чому ж тоді просите двадцять п’ять карбованців за порося? Золота ціна йому — п’ятнадцять.

Ничипір знітився. Але виручив Павло:

— Та де ви ще знайдете на сьогоднішньому ярмарку таких поросят, як у цього чоловіка? Двадцять п’ять — і баста!

— Шістнадцять!

— Двадцять п’ять!

— Сімнадцять!

— Двадцять п’ять!

— Вісімнадцять!

— Та ви так і побитися можете, — устряв у суперечку Горобець. — Давайте, щоб ні по-вашому, ні по-нашому: гоніть червінця — і забирайте!

Від такої пропозиції покупець спочатку розгубився, але щвидко дійшов тями й став тицяти Ничипорові гроші.

— Е, ні, — відсторонив сусіду Павло. — Двадцять п’ять — і баста! Бо це мій товар…

Горобцевих поросят із горем пополам продали. Ще й за пристойною ціною. Без пригод дісталися додому. А коли односельцям стало відомо про вибрики Ничипора, то почали його діймати.

— Ну, як торгувалося? — допитувався Денис Бджілка.

— Не продешевив? — і собі підпрягався Пахом Губенко.

На це Ничипір не без жалю відповідав:

— Та я б і більше грошей уторгував, але сусіда Павло ціну збив. Віднині ніколи на ярмарок із ним не поїду!

Мжичка

«Ну коли ти вже мені свого онука покажеш? — написала в листі до Дем’яна Курочки його сестра Оришка. — Кожного дня двокілкою ганяєш, а до нас ліньки завернути?»

Дем’ян Курочка працював бригадиром у колгоспі. Роботи було багато. Отож, щоб скрізь устигав, голова правління розпорядився видати йому двоколісний візок та кобилу Лиску. Щоправда, та нещодавно народила лоша, але це нічого — буде кому й за стрибунцем подивитися.

Працював Дем’ян Гнатович сумлінно. Бо так вимагала його бригадирська посада. Отож не те, що до сестри в сусіднє село двокілкою з’їздити, йому вгору ніколи було глянути. Але цього разу листа від Оришки прочитала дружина, а заодно й Дем’яна взялася сварити.

— Через оту твою роботу, — говорить, — від нас невдовзі всі родичі повідвертаються. Невже не можеш голову попросити, щоб тебе підмінили хоча б на один день?

До сестри Дем’ян Гнатович надумав по-їхати в неділю. Однак підміни просити не став. Вирішив упоратися сам. Отож ще звечора в суботу роздав наряди, застерігши: «Дивіться мені… Завтра в обід повернуся — перевірю, як виконали».

Ще тільки ледь-ледь починало сіріти на сході, а двокілка з Дем’яном Гнатовичем і його трирічним онуком Захарком уже взяла курс на Василівку. Лиска бігла легко, періодично підіржуючи лошаті. Довгоноге й прудке, воно ніяк не хотіло тупотіти поруч із матір’ю — обганяло двокілку, обписувало довкола неї кола, а то й відбивалося далеко вбік.

Як тільки досягли Дем’янової долинки (тут колись хутір бригадирового тезки стояв), почало мжичити. Сіра пелена мокви нависла над світом, спускаючи на землю довгі коси. Віддалік правого боку візка забовваніла якась темна фігура. І що характерно, рухалася вона в унісон із двокілкою: рушить візок — і фігура рушає, зупиниться — і фігура стає.

— Дідусю, а хто ото йде? — поцікавився онук.

— Та то мжичка, Захарку, — байдуже відповів Дем’ян і підцьвохнув кобилу.

Рвонулося вперед і лоша. Спочатку обписало кілька кіл довкола візка, а потім, підплигнувши, кинулося вбік. Тут його й настиг величезний вовк. Зваливши малюка на спину, він неквапливо поплентався до ближнього ліска.

— Дідусю! Дідусю! Мжичка наше лоша забрала! — закричав Захарко.

Дем’ян Гнатович ледве зупинив кобилу, яка іржала й пручалася в упряжі, з сумом подивився вовкові вслід.

— Оце так мжичка, — промовив.

Гостювалося невесело. Весь час думалося про дурне лоша та його безглузду загибель. А повернувшись додому, Дем’ян Курочка склав із себе бригадирські повноваження. Як сам написав у заяві: «З причини невідповідності обійманій посаді».

Мара

— Собіраємся в «Чайной»! — наказала грубим, із кавказьким акцентом голосом жінка, вивалюючись із автобуса в Розсипалівці слідом за строкатою юрбою стиляг. Власне, не лише голосом, а й обличчям вона вирізнялася з-поміж інших прибульців. Воно було смугле, квадратне, з масивним гачкуватим носом, під яким ряснів пушок темних вусів. Дядько в спідниці та й годі!

Поправивши кудлату зачіску, жінка додала:

— На туалєт — двадцать мінут. Засєкаю врємя.

Після цих слів незнайомка зігнула в коліні ліву ногу й подивилася на наручного, хоча правильніше буде — наніжного, годинника.

— Це ще що за мара? — у Дениса Курилка, котрий у тісному товаристві пив пиво під навісом, аж нижня щелепа відпала.

— Якщо не помиляюся, то це Тамара Гуладзе зі Степнянська, — пояснив товаришеві Юхим Колісник. — Не чув про таку? Отож. А я чув.

…Споконвіку цей сільський край жив тихо й мирно, вирощуючи зерно й овочі, виробляючи молоко, м’ясо та яйця. Аж раптом звістка: глибоко під землею геологи виявили багатющі поклади залізної руди. Причому концентрація заліза в ній така, що можна подавати в мартени без збагачення. Ось тоді й почалося. У степову зону стали стягувати небаченої тут потужності екскаватори, бури, трактори, cамоскиди. Прибули підривники, підземні прохідники. По радіо оголосили про початок будівництва залізорудного комбінату. Щоб надати будові більшої солідності, Хрущов запропонував назвати її всесоюзною, ударною, комсомольською. Воно й нічого б…  Але добровольців приїхало мало. Місцевого населення теж не вистачало. Як вихід, вирішили залучити до роботи умовно звільнених в’язнів тюрем і дармоїдів.

Тамару Гуладзе на батьківщині теж називали тунеядкою, сиріч дармоїдкою. Незугарна зовні, вона мала впливових у Грузії батьків. Тож ніде не працювала, модничала, не вилазила з ресторанів.

Розуміючи, що перевиховати Тамару Гуладзе на Кавказі не вдасться, відповідні органи відправили її до українського Степнянська. Але… Маючи твердий характер, грузинка швидко встановила беззаперечне лідерство серед таких же, як сама стиляг і вчорашніх в’язнів. Спочатку віддубасила кількох конкурентів, потім покрила тіло мереживом тату, начепила наручний годинник на ліву ногу й у найлюдніших місцях дивилася, котра година. Одягалася в казна-що. Спочатку, коли проходила, люди озиралися, а потім звикли.

А ще Тамара продовжувала пиячити. І не лише в тутешньому кафе. Іноді її можна було бачити на балконі гуртожитку, в якому мешкала, з пляшкою горілки в руці.

— Мужчіни! — зверталася вона до перехожих. — Кто хочєт випіть і получіть удовольствіє, заходітє в двадцять шестую комнату.

А одного разу Тамара по-справжньому закохалася. В молодого, спортивної статури хлопця на ім’я Олег. Однак той не відповідав взаємністю. Та і як можна було відповідати такому монстру!.. Усе ж грузинці вдалося якось заманити хлопця до кімнати в гуртожитку. А коли зрозуміла, що й таким чином нічого не вийде, порізала на ньому лезом бритви сорочку. Коли вискочив на вулицю, то лише стрічечки розвівалися.

Олег спішно розрахувався на роботі й кудись поїхав. Навіть співмешканцям кімнати в гуртожитку не сказав, куди. А з Тамари, як з гуски вода. Немовби нічого й не сталося. Зрештою так воно, мабуть, і мало бути. Адже дільничний уповноважений міліції крізь пальці дивився на неробство й пияцтво грузинки. Бо виконувала його роботу — тримала у вуздечці весь ненадійний контингент молодого робітничого селища.

А тим часом у вищі інстанції продовжували надходити скарги людей. Згодом до рядових трудівників долучилися і керівники будови. Терпець нагорі увірвався, і було вирішено прибрати зі Степнянська дармоїдів та достроково звільнених в’язнів тюрем. Власне, й потреба в їхньому використанні на той час уже відпала: на будову ринули тисячі спеціалістів-добровольців.

— Ну а в нас оці харцизяки що роблять? — вислухавши товариша, запитав Денис Курилко.

— Видно, роз’їжджаючись по домівках, вирішили зупинитися і відсвяткувати в нашій «Чайній» закінчення терміну трудового перевиховання, — зробив припущення Юхим Колісник.

— Та яке там перевиховання, — заперечив Денис. — Бачив, як вони зодягнені?..

А дармоїди і справді святкували. Цього разу тихо, без ексцесів. І востаннє — разом. Адже звідси шляхи простилалися в різні регіони. І хто знає, як доля розпорядиться надалі…

Михайло ЛЮБИВИЙ

P. S. Цими днями заслужений журналіст України, автор двох десятків книг поезії і прози, голова Полтавської спілки літераторів Михайло Любивий відзначає чергову річницю від дня народження. Тож, публікуючи добірку  його оповідок, редакція «Вечірньої Полтави» щиро вітає іменинника і бажає йому подальших гараздів у житті та успіхів у творчості.