Данило Гайдамаха: «Вперше я побачив Музей Івана Гончара в «Instagram», там були гарні фото й колажі»

Юнак став відомим блогером завдяки популяризації української мови й усього українського? Таке буває. Данило Гайдамаха («нікнейм» — «Чорнобровий») — не просто популярний «ютубер» і «тік-токер», а тепер уже лідер суспільної думки. Він рольова модель для дітей, підлітків, молоді, бо чесно розповідає, як хлопець із російськомовної родини ді-

йшов думки про перехід на українську, як вивчив рідну мову, як змінював звички, які психологічні бар’єри долав. І до того ж він милий, відкритий, усміхнений, робить свою блогерську роботу сучасно, креативно та весело.

Данило став обличчям «он-лайн»-курсу про традиційну ку-льтуру «Знай свою Україну», який створюють Музей Івана Гончара, благодійний фонд «Коло» і студія «онлайн»-освіти «EdEra». Курс складається з чотирьох модулів, зібраних навколо найбільших свят традиційного календаря — Різдва, Великодня, Івана Купала і Покрови. «Онлайн»-курс нетрадиційно подає інформацію про традиційну українську культуру: кожен із чотирьох модулів курсу складається з інформаційних відео, спеціально записаних майстер-класів, анімації, тестів, інфографіки, світлин, словника головних понять, окремих елементів у стилістиці гри «Майнкрафт», сценаріїв інтерактивних занять (для вчителів), ігор тощо. Курс познайомить дітей і підлітків з обрядами, народним мистецтвом, ремеслами, музичними інструментами, танцями, іграми, піснями, вбранням, традиційною кухнею тощо.

Цими днями команда «EdEra» записала відеуроки до першого блоку курсу — різдвяного — у професійній студії з відповідним світлом, звуком, суфлером, редакторкою за кадром, яка одразу виправляла наголоси або інтонаційні неточності, з методисткою, науковицею з Музею Івана Гончара. В кадрі під софітами і перехресними поглядами кількох пар прискіпливих очей «профі» сидів Данило Гайдамаха і творив «magic wow». 

Після запису ми розпитали «Чорнобрового» про цей досвід, традиції в його житті, «фоловерів» і «хейтерів» у соцмережах.

— Даниле, що було найважчим та найцікавішим у роботі над цим курсом?

— Найважчим, напевне, бу-ло узгоджувати всі наголоси зі словниками, тому що насправді дуже багато слів вимовляються по-різному в літературній і розмовній мовах у різних регіонах. Є якісь наголоси, яких я просто  досі не знав. А ще було багато нових слів, які почув уперше і які в нас сьогодні не використовуються. Тому з точки зору мови це було надзвичайно цікаво. Та й зміст самого курсу відкрив для мене багато нового: різні традиції святкування від хати до хати кожен пам’ятає по-різному, а як то з точки зору Музею Івана Гончара й професіоналів, які це досліджують по-науковому, — оце було важливо дізнатися.

— Може, прочитавши матеріали першого — різдвяного — курсу «Знай свою Україну», ви цього року інакше Різдво святкуватимете?

— Це Різдво точно святкуватиму інакше, як мінімум, тому, що це буде перше Різдво у Львові, адже я вступив до Українського католицького університету на магістерську програму з історії. 

От насправді дідухів і традиції їхнього встановлення в хаті ми ніколи не практикували. Але мені дуже подобається їхній мінімалістичний «інстаграмний» вигляд, це як блогер кажу. Тому я б щось таке у своє життя запозичив.

— Ви й раніше бували в Музеї Івана Гончара?

— Я дуже багато разів його відвідував, це один із моїх улюблених музеїв у Києві та й в Україні загалом. Уперше почув про цей музей в 11 класі, коли випадково натрапив на його сторінку в «Instagram», просто шукаючи, які є музеї в Києві, — у них були гарні «інстаграмні» картинки, фото, колажі. І тоді я самостійно прийшов у стіни музею і якраз натрапив на святкування: там люди в автентичному вбранні грали на народних інструментах. І коли я побачив, що насправді українське — це круто і що Музей Івана Гончара надає цілий простір, де українське має такий стильний, класний, дорогий вигляд, то зрозумів, що відвідую його не востаннє. Так і сталося: є різні події, різні заходи, які ми творимо разом.

— Яка аудиторія вашого блогу?

— Моя аудиторія — це абітурієнти, які перебувають ще в невизначеному стані, вони зросійщені, слухають російських реперів. Їм некомфортно у такій «тусовці», і вони чекають, коли вступлять до університету, щоб потрапити до більш свідомого академічного українськомовного простору. Я почуваюся провідником із цього світу несвідомого до свідомого і надаю підтримку на цьому шляху. 

— Ого, ви настільки точно знаєте свою аудиторію?!

— Окрім того, що я знаю свою аудиторію, я ще знаю аудиторію свого «хейтера». Мої «хейтери» — це ті, хто, може, і погоджувався б із моїми думками, але не може реалізувати себе. Коли вони бачать, що у мене це виходить, їх це пригнічує, бо це як іще один доказ їхньої неспроможності. На аудиторію своїх «хейтерів» теж працюю, бо мені цікаво і їм допомогти.

— Як ви думаєте, ваша аудиторія і ваші «хейтери» могли б бути слухачами курсу «Знай свою Україну»?

— Я більш ніж упевнений, що так. Бо моя 

аудиторія характеризується рівнем своєї свідомості. Дуже часто мої читачі надсилають проєкти, які мене просвіщають. Тому, звісно, коли я бачу щось подібне, то ділюся. Упевнений, що цей проєкт знайде в їхньому серці якийсь відгомін. 

— Це було б чудово, якби курс «Знай свою Україну» був інтегрований в освітню програму, таким чином ви для учнів станете учителем і наставником…

— Я, до речі, часто їжджу по всій Україні на запрошення учителів, батьків, дітей, проводжу зустрічі на абсолютно різні теми. Львів’ян я вчу більш шанобливо ставитися до мови, бо для них це не якась сакральна річ, яку треба вивчати, для них це вроджене, і часто вони не розуміють цієї цінності. А «східнякам» я кажу, щоб вони не відчували себе меншовартісними й вторинними порівняно із тими таки львів’янами. Бо вони і є Україною. Та ж сама козаччина — це надзвичайно потужна сила, якої в іншій країні немає. І всі мають заздрити тій величі. Дітей вчу любити свій край і робити все для розбудови суспільства. 

— Очевидно, це викликає довіру, бо ви молода людина, майже їхнього віку, ровесник.

— Часто батьки й вчителі звертаються до мене по допомогу, бо ми з дітьми перебуваємо майже в одному полі, і вони не слухатимуть дорослих так, як мене. Тому подекуди почуваюся «перекладачем» зі світу дорослих до світу юних. 

— Ви у цьому курсі розповідаєте про одяг, традиції, свята. У вас є вишита сорочка? 

— Можу сказати, що в мене є невелика колекція сорочок від сучасних брендів (деякі мені дарували як блогеру, а деякі я сам купував). Пам’ятаю, що в першій поїздці до Львова купив яскраву сорочку, на якій були всі кольори райдуги і більш старі орнаменти. А от сучасні сорочки — більш мінімалістичні, дуже стильні, лаконічні. Їх люблю одягати повсякдень. 

— А як ви інтегруєте традиційний одяг у повсякденний?

— Можу собі на пальто начепити якусь брошку чи іншу деталь. Читачі з Галичини подарували мені пташечку, яка притаманна цій території. Для мене важливо, щоб у моєму гардеробі була якась одна деталь, яка показувала б: ось іде «Чорнобровий», який популяризує все українське.

Валентина КЛИМЕНКО

для «Вечірньої Полтави»