«Сповідь балерини», або Ще одна сходинка до успіху театру-студії «Like»

Вона ішла у темряві глядацької зали, кликала свого пса на ім’я Айседора й уже по голосу і тону було зрозуміло, що ця жінка не церемониться з оточенням і на думку інших їй абсолютно плювати. Коли ж героїня вистави «Сповідь балерини» з’явилася у світлі софітів, це враження лише підтвердилося. Одягнена в пальто і шляпу з претензією на богемність, але речі давно зношені, й тепер їхня власниця більше схожа на безхатченка. Зранку вона вже покопирсалася в сміттєвих баках у пошуках сніданку, потім гордо пройшла повз театр, і на цьому її щоденні ритуали закінчилися. Вона знову залишається зі своїми думками, перебираючи спогади, пригадуючи свої образи і образи (з наголосами на «о» та «а» відповідно). Саме час розповісти свою історію тим, хто готовий її слухати.

Вона говорить, що нині не в формі, хоча в її квартирі в центрі міста (так, вона її має!) є кімната з балетним станком, де колишня балерина таки намагається підтримувати фізичну форму. Проте це їй погано вдається, бо голод, хвороби й ображеність на долю перетворили жінку на старушенцію. А ще ця пані випиває… З юності вона до нестями закохана в балет. Багато років жила за принципом: талант нічого не вирішує! Аби досягти успіху, потрібні наполегливість, фанатизм і праця каторжника. Так говорила її викладачка в хореографічному училищі, і за цим принципом героїня жила все життя. Багато років недосипала, непритомніла від голоду, але працювала, як проклята, аби стати кращою балериною в своєму театрі. Ішла до мети й через скандали та епатаж, втрати в особистому житті. Вона любила балет понад усе, проте він їй взаємністю так і не відповів…

Інтриги й заздрощі завадили чи таки таланту не вистачило — питання навіть не першочергове. Головне — як героїня розпорядилася своїм подальшим життям. А вона його просто занедбала, морально знищивши себе вщент. І тепер живе тим, що раз на місяць здійснює кілька ритуалів, завдяки яким виходить на «свою сцену» і сама ж платить за свої «виступи», віддаючи за ці «вистави» усю пенсію. Дарма, що потім знову місяць голодуватиме…

Здається, досить типова історія про невиправдані сподівання, розбиті життєві ілюзії, невміння протистояти обставинам чи змиритися з неминучим. Але зіграна акторами полтавського театру-студії «Like» настільки емоційно й щемно, що чіпляє неабияк.

У середині жовтня актори-аматори дали виставу «Сповідь балерини» на сцені Полтавського обласного академічного театру ляльок. Це був другий показ «Сповіді балерини» режисерки Наталії Ти-мощук у Полтаві. І вдруге режисерка й актори зірвали шквал аплодисментів і почули безліч компліментів. І цілком заслужено!

Вистава «Сповідь балерини» поставлена режисеркою Наталією 

Тимощук за монологом Григорія Константинопольського «Бешеная балерина». Кілька років тому за цим матеріалом була відзнята художня мініатюра з Михайлом Єфремовим у головній ролі. Так, балерину грає чоловік, і це має гротескний вигляд, але цікавий. І здавалося б, замахнутися на цю ж річ після втілення образу Єфремовим із його неймовірним шармом — справа завчасно програшна. Але ні! Наталія Тимощук зробила з монологу «повнометражну» виставу, у якій грають 11 акторів, з цікавими сценічними знахідками й хорео-графічним вирішенням. А виконавиця головної ролі — Олена Никифоренко (відома радіожурналістка) — зуміла так тонко, але чітко розставити емоційні акценти, залучаючи свій неповторний голос і акторську гру, що вистава захопила глядача повністю. 

«Я побачила цю історію більш драматично»

— Років чотири тому побачила Михайла Єфремова в «Бешеной балерине», і мене це зачепило, — розповіла засновниця і режисерка театру-студії «Like» Наталія Тимощук. — Я перетворила цей монолог на сценарій, і ми з моїм чоловіком Сергієм багато дебатували з цього приводу. Той перший варіант не дуже схожий на нинішню виставу, бо тоді я ще не знала, що життя зведе мене з професійною хореографинею Оленою Марфіною, тому мій сценарій був більше схожий на монолог. Не було й актриси, яка могла б зіграти цю роль. Навіть коли ми почали спілкуватися з Оленою Никифоренко, я не побачила її в цій ролі. Але минулої осені вона запросила мене на свою моно-виставу «Гардероб». І якоїсь миті, коли вона була на сцені під певним кутом світла і в певному ракурсі, в мене сталося режисерське прозріння: це ж вона — балерина! Тоді я зрозуміла, що час для постановки настав. Запропонувала Олені головну роль, зазначивши, що це досить авантюрний проєкт. Якщо брати першоджерело — монолог Григорія Константинопольського «Бешеная балерина», то це трохи епатажний персонаж. Якщо подивитися Єфремова, то він створив свою героїню гротескно і навіть викривлено. Я ж побачила це не настільки гротескно, а більше драматично.

— У вашій виставі практично відсутні декорації, але за допомогою лише дерев’яної рами, що перетворюється на дзеркало, двері чи ще щось, та великого червоного полотнища-шарфа ви зуміли зробити видовищну виставу з багатьма акторами й чіткими акцентами. Мінімум декорацій — це свідомо?

— Для аматорського театру виготовляти декорації, що потребують коштів, а потім шукати приміщення для їхнього зберігання — це невиправдана розкіш. Тому я експериментую з мінімумом декорацій чи взагалі їхньою відсутністю, і це в традиціях європейського театру. Мені подобається використовувати символізм, навіть створити рухами якийсь предмет і далі з ним працювати. Таким чином ми змушуємо глядача думати і розвивати уяву.  

Так вийшло, що коли до нашого театру-студії прийшла Олена Никифоренко, то вона привела із собою ще багатьох людей. Тож мені хотілося задіяти і їх у виставі. А оскільки маю музично-хореографічну натуру, то давно мріяла поставити пластичну виставу. І коли до нас прийшла професійна балерина Олена Марфіна, котра 25 років служила в музично-драматичному театрі імені М. В. Гоголя, то гріх було цим не скористатися. Олена Марфіна виступила хореографинею-постановницею вистави і сама в ній танцює. Актори, звісно, не були підготовлені до такого сценічного вирішення, але ми провели величезну роботу, щоб створити ефектну пластичну виставу.

— Хто є акторами театру-студії «Like»?

— Люди різних професій, іноді суміжних з театром. Наприклад, Олена Шевченко, котра грає героїню в 30-річному віці, — заслужена артистка України, солістка Полтавської обласної філармонії. Олена Марфіна — артистка балету. Олена Никифоренко — журналістка, авторка та ведуча телерадіопроєктів. Є кілька студенток, котрі опановують спеціальність «Аудіовізуальне мистецтво і виробництво», тобто будуть ведучими і дикторами. Серед них і Вероніка Завертайлова, яка виконує роль героїні в 20-річному віці. Також серед наших акторів-аматорів є фотограф, менеджери, студенти, столяр, агроном. 

— А яким професійним багажем володіє режисерка театру-студії?

— Я акторка Полтавського обласного академічного театру ляльок. Закінчила Харківську академію культури та мистецтв і є магістеркою сценічного мистецтва й актрисою драматичного театру і кіно. Хоча за першою професією я педагогиня — вчителька інформатики.

— Несподіваний поворот! А звідки бажання створити театр і стати режисеркою?

— Зараз аналізую і згадую, що ще в глибокому дитинстві завжди намагалася створювати сюжетні ігри. Не просто «доньки-матері», а за якимось продуманим сюжетом. Яскраво пам’ятаю таку постановку: ми вивчали в школі твір Володимира Винниченка «Маленький грішник» і влітку на канікулах зібралися з друзями у фургоні в сусіда, я розсадила всіх по лавочках, а ми з подругою розіграли перед ними виставу за цим твором. Я говорила подрузі, що треба робити, а вона виконувала. Пізніше, де б я не навчалася, скрізь обов’язково втрапляла в якісь театральні гуртки і КВК.

— Чому не пішли вчитися на актрису одразу після школи?

— Тоді не усвідомлювала, що це моє покликання. За наполяганням батьків-педагогів вступила до педуніверситету на спеціальність «Фізика та інформатика».

— Однак кому судилося працювати в театрі, той там таки працюватиме…

— Тим, що я зараз маю, завдячую своєму чоловікові Сергію. Коли я  працювала в дитячому садочку й робила там усі ранки і свята, він сказав: «Наталю, тобі треба іти в театр». Відповіла, що не можу, бо не маю освіти. «То йди навчайся», — сказав він і наполіг на цьому. Я тоді ще думала: можливо, піти на режисерський? Але не ризикнула, бо для цієї спеціальності треба не лише мати досвід життєвий, а й бути багато в чому обізнаним і найголовніше — мати театральний досвід. Попрацювати в колективі, побачити зворотний бік професії, вивчити театр «від» і «до». Коли я прийшла працювати до театру ляльок, то ніби опинилася в іншому світі, бо це театр набагато більших можливостей. Якщо драматичний театр — це море, то театр анімації — океан. На його маленькій сцені можна творити абсолютно все. В драматичному театрі можна поставити тільки те, що може зіграти людина, а театр анімації — це люди, предмети, субстанція, атмосфера. Жодних обмежень.

— А як виник театр-студія «Likе»?

— Дякуючи моєму чоловікові Сергію. Він підштовхував мене до цієї думки, цілеспрямовано «капав» на мозок. Зрештою ми зняли приміщення, дали оголошення про набір акторів, на яке відгукнулися дві дівчини і хлопець. Одна з тих дівчат — Ірина Данько — досі з нами. Ми вже давно більше, ніж режисерка й акторка, ми — друзі і соратники. А нашому театру майже три роки. 

— А чим займається ваш чоловік?

— Він столяр і дуже творча людина — пише вірші, добре малює, має дуже розвинену фантазію. Допомагає, консультує, підказує, робить реквізит. Загалом ми завжди підтримуємо і вкладаємо багато емоцій одне в одного.

— Чи є у вас амбіції бути професійною режисеркою професійного театру?

— Так, хочу і працюю над тим, щоб реалізуватися в цьому. Аматорський театр мені дуже допомагає торувати цей шлях. У мене вже був досвід постановки  в нашому театрі ляльок літературно-театралізованого дійства «Леся Українка. Жіноча доля». Спочатку я планувала здійснити її з театром-студією, але якось обмовилася про це директорці театру ляльок Тетяні Вітряк, і вона запитала: «А чому ти не хочеш зробити це в нашому театрі?» Вона повірила в мене, дала «зелене світло», за що я їй дуже вдячна. 

Під час роботи над цим літе-ратурно-театралізованим дій-ством допомагав і головний режисер театру ляльок Ніко Лапунов — вчив виставляти світло, відкорегував сценографію, додав виставі останніх штрихів як художник, зробивши огранку всій роботі. Надзвичайно вдячна йому за професійну допомогу. А тепер хочу спробувати зробити стовідсотково свій проєкт у професійному театрі і вже працюю над цим.

«Я не боюся бути некрасивою на сцені»

Але повернімося до «Сповіді балерини». Провідною актрисою і справді «зіркою» вистави є Олена Никифоренко. Знаючи Олену давно, я найбільше уявляла її в ролі якоїсь вишуканої й елегантної «французької штучки». А тут жінка, яка опустилася, має, відверто кажучи, малопривабливий вигляд. Тож перше запитання до акторки напросилося само собою.

— Олено, багато вродливих акторок не погоджуються грати ролі непривабливих жінок. А ти не побоялася цього…

— Коли працювала над роллю, то взагалі не думала, який вигляд на сцені матиме Олена Никифоренко, переймалася лише тим, який вигляд матиме моя героїня. Я не боюся бути некрасивою на сцені, бо давно про себе все знаю — усі свої плюси й мінуси. 

— А чи важко було перевтілитися в жінку з такою долею?

— Ні, було неважко через те, що маю багатий досвід спостережень. У мене є знайомі, котрі реально «профукали» власне життя. Тому розумію, про що говорю зі сцени. Навіть на репетиціях мене пробирав мороз, коли промовляла текст від імені героїні, бо добре розумію, що за ним стоїть — який страшний досвід, які розчарування. Тож цією роллю я хотіла наочно показати, що буде з тими, хто не отямиться вчасно. Життя не одне, воно — єдине. І воно не чернетка. Другого дубля не буде!

Оксана КЛОЧКО

«Вечірня Полтава»

Фото Руслана ТИТАРЕНКА