На захист вічної краси музики Бетховена

У середині червня Полтавський академічний симфонічний оркестр запропонував відзначити відкладене з грудня минулого року через карантинні обмеження 250-річчя від дня народження Людвіга ван Бетховена — автора видатних творів, які хвилюють світ уже понад два століття. Подія стає тим більш важливою й актуальною з огляду на появу в публікаціях закордонних медіа думки: чи не настав, мовляв, «час відмінити Бетховена», «чи потрібен нам узагалі сьогодні цей композитор»? Тож хіба ми тут, у себе, можемо залишатися байдужими  до небезпеки різкого охолодження до класичної  музики, до її руху «як визнання Бога», до тієї краси, яка має врятувати світ?

Оркестр щедро віддав данину видатній музиці, яка не могла не схвилювати залу. Хочу насамперед «освідчитися в любові» до музики оркестру, а також його «вожака» — народного артиста України Віталія Скакуна, до оркестру як живого організму, якому, здавалося б, у духовній столиці годиться займати абсолютно виняткове місце. Бо ж саме наш оркестр зібрав у своєму духовному храмі тисячі «музичних коштовностей». Цей «гіпнотичний океан» уже понад 20 років занурює нас у середовище, в якому зароджується те, що називається культурою. Кожного дня музиканти націлені на нове диво, віддаючи все, що мають, — талант, майстерність, час. Не гріх було б Полтаві з державним підходом до справи великого просвітництва заносити до свого активу ті «духовні бенкети», які влаштовує й дарує місту оркестр. Цілком могла б Полтава забезпечити концертний зал оркестру сучасним роялем, що дало б можливість запрошувати до міста «зіркових» виконавців, а полтавці мали б змогу частіше злітати духовно. Або ж нарешті повністю укомплектувати штат оркестру для його повного, соковитого звучання. «Узаконити» нову ведучу, котра грамотно культивує в публіки дар сприйняття музики. Хоча, на жаль, не можна зрозуміти велику й серйозну справу оркестру в житті людини й міста, ігноруючи його відвертість… 

У згаданому концерті оркестр, завдяки  сплаву колективної творчості й високої майстерності, виступив інструментом і засобом спілкування між музикою й залом, де кожен твір «Шекспіра мільйонів» стає «річчю для нас». І головним винуватцем такого злиття сердець став сам Бетховен із його відомим особистим драматичним подоланням глухоти  й бажанням довести музикою, що немає межі людським можливостям, з його ідеями, що «просвітництво й патріотизм створюють нації, а невігластво й егоїзм — чернь». 

За диригентським пультом цього разу стояв молодий, амбіційний Єлизар Пащенко зі своєю новою й однією з найзагадковіших професій. У ній важливу роль відіграє взаєморозуміння з оркестром. Уже не кларнет був у його руках (він блискучий кларнетист), а цілий оркестр з безмежними можливостями. Варто зазначити:  диригент не підвів. Тримав достойно «марку оркестру». Професійно провів органічний зв’язок героїчних і ліричних образів у музиці Бетховена. Учень відомого харківського диригента Юрія Янка, який вирізняється пристрасністю в пошуках яскравих ресурсів свого філармонійного оркестру, Єлизар достойно увібрав у себе уроки свого харизматичного вчителя. Концерт став його творчим випробуванням, іспитом на зрілість. І він витримав його з честю.

Можливо, трохи менше вдалася увертюра «Кориолан»  — твір, насичений величезною силою втілення ідей Бетховена. Це зовсім не та увертюра, яка б могла бути зіграна «для розігріву» й дала б можливість «підлаштуватися» оркестру, оволодіти нервами, відчути акустику й досягти стану взаєморозуміння із залом. Хоча бажання викликати активні вольові тонуси в музиці були беззаперечними.

Виконання «Імператорського концерту» (концерт для фортепіано з оркестром № 5) завжди викликає в публіки піднесений настрій. Піддавшись своєму молодому натхненню, Єлизар, думаю, «забезпечив» швидкий темп піаністу з Києва Андрію Кутасевичу, що не дало йому можливості сповна проявити саме бетховенську симфонічну напругу фортепіанної партії. Проте душевна близькість диригента й соліста у другій повільній частині подарувала ту музику, про яку сказано, що вона «найпрекрасніше з того, що може збагнути людська душа».

Звільнившись від усіх внутрішніх напружень першого відділення, відчувши свободу, диригент з азартом розкрив художній задум композитора в його «Симфонії № 1», яка, беззаперечно, стала кульмінацією  всього концерту. Оркестр чутливо, із задоволенням відреагував на побажання диригента «витягти з людини всю душу». Тут не було навіть натяку на щонайменшу неточність попадання в ціль, що часто викликає внутрішній спротив залу. Колективна передача глибинних почуттів Бетховена повністю збіглася з естетичними поглядами аудиторії, забезпечивши єдине дихання усіх чотирьох частин симфонії. Щоправда, трохи заважали аплодисменти між ними.

Знаю, що «Вечірку» з цікавістю читають наші любителі музики. Вдячна оцінка виконавцям має надходити не лише за естетичні радощі, а й за вміння музикою розкрити  художні задуми, «зашифровані» в партитурах. Донести задум композитора в невикривленому вигляді. Про це щоразу делікатно нагадує у своїх анотаціях ведуча Анастасія Горбаньова. Концерт класичної музики — це не просто хороше дозвілля, а шанс навчитися сприймати музику як щасливе поєднання розуму й серця, підживлення  естетичної культури особистості. Влучно навела Анастасія слова італійського піаніста Ферруччіо Бузоні: «Аби сприймати художній твір, половину роботи над ним має здійснити сам сприймаючий». Додам від себе: відвідати концерт симфонічної музики лише раз у житті — яке ж це обкрадання власної долі.

Концерт довів, що в Полтаві народжується обдарований диригент. Хочеться побажати, аби всі його цікаві задуми втілювалися в життя. А вшанування пам’яті Людвіга ван Бетховена оркестром стало закликом до такого потрібного нам усім згуртування й єднання з гаслом самого композитора: «Через боротьбу — до перемоги». Принагідно згадалися слова відомого літератора Арсенія Замостяєва: «Вірте, якщо музика грає — життя ще не випите до дна».

Герман ЮРЧЕНКО,

народний артист України, голова Полтавського відділення Національної Всеукраїнської  музичної спілки

Фото Михайла МАЛЬКА