«Ніщо на землі не минає безслідно…», або Війна не має кінця

«Коли забувають війну, починається нова. 

Пам’ять — головний ворог війни».

Арістотель

Російсько-українська війна, що почалася 2014 року, незважаючи на всі спроби припинити її цивілізованим шляхом, із кожним роком приносить дедалі більше страждань обом сторонам, підтверджуючи прогностичну правдивість віршованих слів Великого Кобзаря про «братні зуби». Так звана «гібридність» її ведення, на моє власне переконання, врешті-решт на завершальному етапі доведе тезу про відсутність переможців. Бо як стверджував Омар Хаям: «Роби благодать, але не за рахунок інших». Що стосується наслідків цієї війни, то вони можуть повною мірою проявитися в різних негативних аспектах, аналогічних, як кажуть сучасні історики, німецько-радянській війні 1941—1945 років, більш відомої з радянської історії як Велика Вітчизняна війна (хоча цивілізований світ називає її Другою світовою). Про те, як вона вплинула на долю моїх рідних та випробовувала власну, знаю не тільки з розповідей…

Зараховую себе до тих українців, для яких 9 травня 1945 ро-ку — не лише День великої перемоги нашого народу над нацизмом, а й одна з величних і навіть святих дат. Вона, на мою думку, 76 років тому ще раз, як ніколи, всеосяжно довела, що, об’єднавшись, незважаючи на віросповідання та національну належність і кордони, можна здолати будь-яку нечисть… Моє покоління багато в чому виховане на героїці тієї страшної війни й насамперед любові до Батьківщини. Воно продовжує відстоювати національну ідею, перейнявши краще від наших дідів, багато з яких віддали життя за нашу державність. Прикро, але досить стрімко відходять у вічність не тільки безпосередні учасники тих бойових дій, а й ті, хто належить до категорії так званих «дітей війни». Останніх та грізна війна переслідувала в різних проявах усе життя. 

Серед 8 мільйонів українців, які загинули в тій війні, був і мій дід — уродженець села Дернівка, що на Київщині (колись воно належало до Полтавської губернії), молодший сержант Василь Головко (1891—1944 рр.). Він про-йшов горнило Першої світової війни та вижив під час радянсько-фінської, а під час відступу Червоної армії з Києва його мобілізував Баришівський райвійськкомат, зокрема заступник командира взводу піхотного батальйону. Підрозділ був сформований із жителів рідного села Дернівка. Його основу складали 12 дідових двоюрідних і троюрідних братів. Отримавши військову амуніцію, але без зброї, у районі міста Борщів дід з однополчанами прийняв свій перший у тій війні бій. В атаку йшли із саперними лопатками. На запитання, що було далі, чекали відповіді чверть століття. Після закінчення війни бабуся отримала сповіщення про те, що дід зник безвісти в квітні 1944 року. Тільки в середині 60-х років минулого століття за досить не-однозначних обставин нам стало відомо про ту «атаку відчаю», в яку пішов підрозділ, щоб вирватися з так званого «борщівського котла» восени 1941 року. Виявилося, що дід не загинув, як ті 200 тисяч із 500 тисяч бійців, котрі потрапили, без перебільшення, у пекло. Йому пощастило, як кажуть, виповзти з нього, бо він як лісник добре знав ту місцевість. Здається, далі були ще 2,5 року не менш грізних і всеосяжних випробувань на передовій, а потім — найстрашніше. Доля уготувала потрапити в полон на чужині, де він і завершив земне життя, — відчуваю, що в муках. Про ці перипетії згодом і розповів єдиний брат, що, за його словами, чудом залишився живим і тривалий час небезпідставно побоювався розповідати всю правду племінникам загиблих родичів, а головне — дати відповідь на запитання, як так сталося, що брат загинув у концтаборі, а він уцілів. За плинністю років, мабуть, усе це вже не так і важливо, тим паче згадувати чи вказувати його прізвище. Бог йому суддя… Але про цю страшну житейську правду сьогодні вже можна говорити, хоча боляче й прикро, оскільки загибель батька надзвичайно вплинула на долю моєї мами — Ольги Вергунової (Головко) (1938—2021 рр.) та її рідного брата — Миколи Головка (1930—1995 рр.). Усе життя вони доводили власні потенційні можливості й своє бажання бути щасливими та самодостатніми наперекір черговим випробуванням. Пам’ятаю, з яким болем мама розповідала про сльози на очах батька, коли вони разом зі своєю мамою — Ф. К. Головко (1898—1979 рр.) — та старшим братом проводжали його на ту війну. Запам’ятала і його останні слова до старших у сім’ї: «Бережіть мою любу Олечку. Я повернуся — і все буде добре: хату добудуємо, після перемоги життя буде гарним…» А тоді пішов з односельцями в бік міста Березань, щоб виборювати перемогу для нащадків. А село, розташоване за 2 кілометри від селища Баришівка, у той час майже щодня атакували німецькі бомбардувальники.

Потім була окупація. У страшну холодну зиму 1941—1942 років, якби не допомога жалісливого німецького офіцера, котрий квартирував у хаті, оскільки в їхньому дворі розміщувалася пересувна радіостанція, а він був її командиром, навряд чи вдалося б врятувати від смерті бабусю. Зайшовши якось до сарайчика, в якому тулилася родина, німець побачив, що вона лежить практично непритомна, бо застудилася, і потайки дав їй необхідні ліки. Крім того, він підгодовував галетами та шоколадом дітлахів. А до них додалася ще й двоюрідна сестра О. Г. Черниш (Худоба) (1930 ро-ку народження), батько якої — кадровий офіцер-танкіст, який командував полком, — після смерті дружини, як кажуть, роздав своїх двох дітей ближнім родичам. Тієї холодної зими 1941 року моя мама вперше реально відчула загрозу втратити свою матір. Але ще більшу загрозу для життя в селі становили місцеві поліцаї, які нишпорили, де тільки можна, і відбирали все, що потрапляло їм на очі. Дехто з них був навіть родичем односельців. Удруге маму охопив страх, коли після нападу партизан і загибелі німецьких солдатів окупанти влаштували показові повішення підозрілих осіб, які, на їхню думку, співпрацювали з підпільниками. А ще вся сім’я бабусі опікувалася взятими на себе обов’язками з утримання єврейської родини (матері й хлопця), яка переховувалася неподалік від села у викопаній у лісі землянці, ділячись із нею останніми харчами. Втретє мама разом із бабусею отримала більше, ніж шок, коли перед відступом окупантів вони спробували сховати зарізану свиню. Поліцаї все ж знайшли її та так відшмагали шомполами тринадцятирічного маминого брата Миколу, що на його спині місцями просто злізла шкіра. Якби не лікарі пересувного шпиталю радянського війська, яке стрімко наступало, навряд чи йому вдалося б вижити. Усі сільські чоловіки призовного віку були мобілізовані на фронт, але життя, тепер уже в тилу, продовжувалося. Відновилася робота сільради, куди секретарем було призначено маминого брата. Він став також завідувачем колгоспної ферми. Як завжди, Микола принципово, з притаманною йому відповідальністю поставився до своїх нових обов’язків і робив усе можливе, аби запобігти всіляким негараздам. За це на нього навіть організували напад. Прислужники окупантів, які переховувалися в лісі, пізно ввечері, коли мамин брат повертався із сільради, кілька разів вистрілили в нього. Микола чудом залишився живим. Розглядаючи прострілену в кількох місцях шинель, гірко плакали всією сім’єю. Мама, до речі, у той час теж почала «підробляти» для перемоги, прибираючи разом з однолітками в бліндажах тилової військової частини, яка розміщувалася в лісі поблизу села. Так і дочекалися Дня перемоги над загарбниками.

Переживши голодні 1946—1947 роки, наприкінці 1948-го мій дядько подався працювати на Баришівський шкірзавод Київського облміськпрому. Пропрацювавши чотири місяці, пішов навчатися до школи фабрично-заводського навчання. Після її закінчення нетривалий час працював податковим агентом Баришівського райфінвідділу в селах Дернівка та Коржі. У січні 1950 року його призвали до лав Збройних сил. Збереглося сімейне фото, на якому добре видно, як дядька проводжає до війська майже все село, щось на кшталт сюжету зі знаменитого кінофільму про Максима Перепелицю — з піснями, танцями та посиденьками або як у кращих українських традиціях. 

Після завершення строкової служби вирішив стати професійним військовим. Оскільки достовірних відомостей про те, що сталося з батьком, не було, почав із цього приводу звертатися в усі відповідні інстанції. Тільки тепер розумію, що, отримавши відповідь із військового комісаріату про перебування батька в полоні, годі було й мріяти про військову кар’єру. Тому офіційний документ, який засвідчував, що мій дід зник безвісти, дав його сину змогу вступити на навчання до середнього військового училища. Іншого варіанту не існувало, оскільки виникли певні проблеми з дядьковим атестатом про середню освіту (три роки діти не навчалися). Однак бабусі вдалося владнати всі негаразди. Сьогодні можна з впевненістю говорити, що військова кар’єра Миколи Головка склалася більш-менш успішно. Він її закінчив у званні підполковника. Мав за сумлінну службу численні державні нагороди не тільки СРСР, а й Монгольської Народної Республіки, побудувавши зі своєю частиною для цієї колись дружньої нам країни не один важливий інфраструктурний об’єкт. Після відставки з кінця 70-х до першої половини 90-х років минулого століття очолював у Баришівському районі штаб цивільної оборони та за сумісництвом — спецвідділ у районному відділенні пошти. Найбільше з Миколою Васильовичем я спілкувався саме в той період. Допомагав йому в будівництві такого собі сараю з літньою кухнею та підвалом. Проект споруди та всі відповідні будівельні роботи він виконував сам, за винятком покрівлі. Робив усе надзвичайно професійно, і я дивувався його майстерності. А як смачно він готував і завжди був душею будь-якої компанії, про це годі й говорити. Невипадково чітко й десь підсвідомо розумію, що сприйняття життя або ставлення до матеріальних і духовних цінностей із багатьох позицій перейняв саме в нього, особливо щодо безапеляційності окремих із них.

Як високоосвічена, талановита в багатьох проявах особистість (писав вірші, добре малював і співав), я вже не кажу про прекрасну фізичну форму, яку зберігав до кінця життя, а також вміння по-справжньому товаришувати, особливо в кращих чоловічих проявах, Микола Головко потенційно мав усі підстави досягти в житті більших вершин, закінчивши, наприклад, вище військове училище чи військову академію. Але постійне внутрішнє застереження про не до кінця відому долю батька, що тягнуло за собою якісь додаткові перевірки, у глибині душі зупиняло всі кар’єрні прагнення. Проте з упевненістю стверджую, що останній заповіт свого батька всіляко оберігати та допомагати сестрі в житті Микола Васильович виконав, як кажуть, сповна! А життєвих викликів виявилося більш ніж достатньо. Для початку варто згадати голод 1946—1947 років. Незважаючи на всі спроби бабусі, яка неодноразово їздила до Києва, щоб виміняти за якісь речі для сім’ї харчі, їх для чотирьох ротів часто-густо не вистачало. Дядько почав постійно рибалити на річці Трубіж і займатися мисливством у дернівському лісі (цієї пристрасті не полишав до кінця свого земного життя). Деякою мірою виручила допомога офіцера, який після закінчення війни приїхав до села й віддячив бабусі за переховування свого сина та дружини від нацистів. Мама почала ходити на навчання: спочатку до дернівської чотирикласної школи, а потім — до баришівської середньої. Улітку, крім постійної допомоги в домашньому господарстві, працювала в ланці радгоспу «Баришівський» та на місцевій птахофабриці.

Після успішного закінчення середньої школи, не маючи достатніх фінансових можливостей навчатися далі, вона змушена була піти працювати в  сільську крамницю. Але ненадовго — молодій і неосвіченій дівчині довелося попрацювати трохи більше року. А тоді виникли, як кажуть, вічні, притаманні торгівлі «проблеми», для розв’язання яких бабуся викликала маминого брата. Той, розібравшись у ситуації, змусив сестру знайти іншу роботу. Перший запис про працевлаштування з’явився в липні 1959 року, коли її прийняли на роботу швачкою до Баришівського райпромкомбінату. До речі, вона мала неабиякі здібності майстрині з крою та шиття. На новій роботі її очікувало ще більше випробувань на міцність у післявоєнних реаліях. Але життя продовжувалося, і треба було щось роботи, зокрема продовжити навчання, як наполегливо порадив їй товариш мого діда — знаменитий земляк В. С. Костенко (1912—2001 рр.), зустрівши якось маму в селі. За направленням від роботи вона протягом 1961—1963 років навчалася на швейному відділенні кооперативного училища Київської облспоживспілки. Під час навчання познайомилася з А. Є. Вергуновим (1939—1980 рр.). Між ними виникли справжні почуття, і вона вирішила змінити своє життя. Після закінчення з відзнакою училища спочатку повернулася до Баришівки працювати майстром із пошиву верхнього одягу 4-го розряду, а потім переїхала на батьківщину чоловіка — до старовинного Олександрійська поблизу Ворошиловграда, міста з унікальною історією, цікавою інфраструктурою (палацом, першою на Донбасі кам’яною православною церквою та оригінальним садово-парковим ансамблем, що зберігся від царських часів). У 1966 році мама подарувала мені сестричку Ірину. Протягом 1964—1967 років заочно закінчила Ворошиловградський кооперативний технікум за різними спеціальностями та весь час працювала на різних посадах у кооперативній торгівлі — як завжди, чесно й самовіддано. За це неодноразово одержувала різноманітні відомчі відзнаки, які зберігала до кінця свого життя. Але найбільшою гордістю була медаль «Ветеран праці». Її вона надівала на всі свята, особливо з нагоди Дня перемоги. Більшість часу під час своїх літніх канікул  як у школі, так і в інституті я щороку до самої смерті бабусі в 1979 році проводив у Дернівці, за можливості допомагаючи їй по господарству. У вільний час, між іншим, «бавився» знахідками з тієї війни. До сьогодні пам’ятаю, де в лісі можна було накопати відро заржавілих патронів… Хоча тепер розумію: невипадково така безвідповільність забрала стільки дитячих життів.

Трагічна смерть батька в 1980 році, яка багато в чому, на мою думку, теж навіяна наслідками тієї війни, не просто змінила всі складові налагодженого з часом життя, а й усі перспективи майбутнього як для мене, так і моєї сестри Ірини. Надавало сил те, що після митарства по найманих помешканнях завдяки клопотанню родича — Героя Радянського Союзу, бойового льотчика В. Х. Тернового (1912—1992 рр.) — мамі таки вдалося отримати квартиру. Бажання підтримати матеріально нас із сестрою, які отримували освіту, змусило маму фактично весь період перебування в Луганську (аж до переїзду в січні 2000 року до Києва) досить важко працювати. Проживаючи на Донбасі, завжди підсвідомо почувався не в своїй тарілці. Бабуся неодноразово кликала повернутися агрономом до нашого обвитого з усіх боків сосновим лісом села. Крім того, зробив усе можливе, щоб не залишитися на пропозицію ректора Ворошиловградського сільськогосподарського інституту викладачем на кафедрі рослинництва, а переїхати після закінчення вишу за розподілом максимально ближче до малої батьківщини. Пішовши з березня 1982 року, як кажуть, на власні хліба, спочатку працював агрономом в Яготинському районі на Київщині, потім, відбуваючи строкову службу в лавах радянської армії в Ставрополі, навчався в аспірантурі в Києві. Там одружився і продовжив працювати вже у столиці в Національній академії аграрних наук України, завжди відчував підтримку насамперед від мами, а також її рідного брата через життєву мудрість і відповідальність за доручену справу. Внутрішнє відчуття тривоги та бажання кращого життя для найрідніших спонукало мене наполягти спочатку на переїзді з Луганська сестри з донькою, а потім і мами. Згодом у черговий раз пересвідчився, що Бог таки оберігає нашу сім’ю після стількох життєвих  випробувань… Так, у багатоквартирний будинок, в якому ми мешкали в місті, влучив єдиний снаряд — саме в нашу із сестрою кімнату. Я вже не кажу про наслідки зухвалої окупації регіону в 2014 році. Після переїзду до Києва маму не вдалося залишити дома. «Не можу я сидіти склавши руки. Хочу бути поміж людей», — з такими словами пішла працювати до тролейбусного ремонтно-експлуатаційного депо № 1 КП «Київелектротранс» і затрималася там аж до 2016 року. За самовіддану працю та з нагоди 70-річчя Указом Президента України вона, єдина з односельців, заслужено отримала візнаку «Орден княгині Ольги» III ступеня. На жаль, перенесені в житті випробування на міцність не минули безслідно, і в останні роки мама тяжко хворіла. Однак завдяки турботі з боку сестри та племінниці Дарини протрималася на цьому світі ще 5 років. 

19 квітня цього року мама пішла у вічність. За її бажанням ми поховали неньку на сільському кладовищі поряд із могилами бабусі та рідного брата. Відспівували її в сільській церкві, побудованій на місці першого клубу в Дернівці, який після війни будував Микола Головко. Пам’ятаю, як бабуся часто говорила: «Чим Дернівка так прогнівила Бога, що в селі нема церкви?!» — і додавала: «Хоча б невеличка була, бо чим більше в селі грішників, тим більша й церква». Зважаючи на таке побажання, точно знаю, святої для мене людини, чи не перший виділив досить пристойну суму коштів на будівництво в Дернівці церкви, а під час її відкриття подарував три освячені самобутні ікони. По-іншому вчинити й не міг, оскільки колись Боженько добре нас разом із мамою випробував, а тепер продовжує вести вперед… Зараз чітко усвідомлюю, що всім, чого досяг у цьому земному житті, зобов’язаний насамперед своїй матусі, яка завжди вірила в мене, підтримувала за будь-яких обставин і головне — з розумінням ставилася до моїх життєвих пріоритетів, якщо навіть вони комусь були не до вподоби. Принаймні всі свої звитяги на ниві науки, від аспіранта до академіка трьох академій і кавалера різноманітних державних та іноземних нагород, лауреата численних премій, включаючи літературні, безапеляційно розділяю порівно з нею. Тим паче, що останні дослідження вчених доводять виняткову роль материнських генів у розумових здібностях дітей.

Вважаю, що наслідки Другої світової війни через моє сприйняття дійсності як «онука війни» й сьогодні присутні в різних проявах… Тому на власному прикладі пересвідчився, що за все в цьому житті людина розплачується. Вважаю, Велика перемога, що, як виявилося, не дала можливості спілкуватися не тільки з рідним дідом, а й привнесла цілу низку негараздів у життєву долю моєї мами та її брата, все ж дала їхнім дітям, онукам, правнукам і загалом усім українцям омріяну віками незалежність. Вічна пам’ять загиблим у тій війні за нашу теперішню 30-річну свободу! Пам’ятаю… Маючи можливість спілкуватися з дипломатичними представниками різних країн світу щодо оцінки сучасної ситуації, пов’язаної з російсько-українською війною на Сході та анексією Криму, поділяю їхню віру в цілісність України в майбутньому в когорті європейських вільностей. Історичний досвід беззаперечно доводить, що час, як завжди, усе розставить на свої місця. Потрібно тільки вірити й робити кожному на своєму місці все можливе для збереження та примноження своїх генетичних всеосяжних основ національної ідентифікації.

Віктор ВЕРГУНОВ, 

академік НААН України, директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН