«Щастя — це коли вранці хочеться йти на роботу, а увечері — повертатися додому»

Цього року побачила світ сота книжка нашого земляка Сергія Дзюби —  відомого в Україні та світі письменника, журналіста, перекладача, народного поета України, професора і громадського діяча. Його нова книжка — це перший том тритомника «Гріх любити неталановито!». Тут надруковані вірші Сергія Дзюби. У другому томі, який зараз готується до друку, будуть його переклади українською світової класики та сучасних зарубіжних авторів із 60 мов. А в третьому — веселі та дотепні літературні пародії.

«Сергій Дзюба — видатний поет-філософ та поет-лірик! Мене вражають і його проникливі вірші рідною українською мовою, і вдалі переклади (я їх із задоволенням опублікував у журналі «Новая Немига литературная», який редагую вже понад двадцять років), і вірші Сергія, які так прекрасно зазвучали білоруською  — у перекладі одного з найкращих сучасних білоруських поетів, прижиттєвого класика, лауреата Національної літературної премії Білорусі Михася Пазнякова», — написав у передмові знаний поет, лауреат Національної літературної премії Білорусі Анатолій Аврутіні з Мінська.

Поет, прозаїк, публіцист, дитячий письменник, перекладач, драматург, критик, пародист, автор пісень Сергій Дзюба народився в 1964 році в Пирятині. Служив у війську, закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка (в 1989-му), зараз проживає в Чернігові. Працював в українських і закордонних газетах та журналах і на радіо «Свобода», а також  директором видавництва. Очолював школу молодого журналіста та обласну літстудію. Майор запасу. 

Нині Сергій Дзюба — президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує відомих письменників, перекладачів, науковців та журналістів із 60 країн світу (діє з 1 листопада 2014 року). Також він є головою Чернігівської міської організації Національної спілки журналістів України та МГО «Чернігівський інтелектуальний центр», головним редактором популярної, дуже гострої газети «Чернігівщина», почесним професором Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна», козацьким генерал-хорунжим, а ще  — головою журі Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» та щорічних обласних конкурсів для дітей і  молоді —  літературного і журналістського.

Усі його сто книжок присвячені дружині Тетяні Дзюбі, письменниці, перекладачеві, науковцеві, доктору наук із соціальних комунікацій, професору, академіку Національної Академії наук вищої школи Казахстану. На думку фахівців, це єдиний такий випадок у світовій літературі. 

Твори Сергія Дзюби перекладені 80 мовами та надруковані в 50 державах. За кордоном вийшли понад 30 його книг. Він відзначений багатьма міжнародними, державними та національними нагородами в Україні та за кордоном, зокрема почесною відзнакою «Народний поет України», преміями імені Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Леоніда Глібова, Панаса Мирного та багатьма іншими. Також нагороджений орденами та медалями, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. За кордоном нагороджений у США, Англії, Німеччині, Італії, Франції, Канаді, Бельгії, Сербії, Болгарії, Македонії, Польщі тощо.  Член Національної спілки письменників України з 1996 року, Національної спілки журналістів України, багатьох закордонних академій і творчих спілок. Його книжки прочитали понад 4 мільйони людей у всьому світі. 

«Сергія Дзюбу недаремно називають «українським Петраркою», який усі свої книжки присвячує коханій дружині.  Звісно, любовна лірика  —  це не нове явище в історії літератури, але нам ніколи не вдавалося почути голос Беатріче. У цьому разі Беатріче не тільки відповідає — вона творить свою поезію. Завдяки цьому ми можемо почути слова про одне кохання з двох джерел», —  написала в передмові до польської книжки Сергія та Тетяни Дзюб  «Розмова чоловіка і жінки» науковець, перекладач із Кракова Роксана Кжемінська. Один із багатьох віршів  інтимної лірики Сергія Дзюби має просту і зворушливу назву «Тані»:

«Душа — мов скрипка: 

пилом припада

І враз страждає 

на високих нотах.

Ти ще струна — 

не думай про літа,

Ти закохайся в мене у суботу.

Душа  —  як рима: 

все шука слова,

Мандрує від поеми до поеми.

Ти знаєш: благодать — 

де нас нема.

Немає нас в Парижі 

і Сан-Ремо…

Ти відпочинь — 

мов квітку, не зірву.

У мене тільки чуб — від Одіссея. 

Так хочеться душі, як божеству,

Щоб хтось молився 

хоч колись на неї». 

Читаючи твори Сергія Дзюби та нові повідомлення про відзнаки, які він отримує за свій талановитий доробок і переклади зарубіжних авторів, хочеться поставити землякові дещицю запитань, зокрема більше дізнатися про його зв’язки з По-лтавщиною, роль полтавської землі в становленні письменника. 

— Пане Сергію, розкажіть, будь ласка, про час, прожитий на По-лтавщині, ваше дитинство в Пирятині.

— Наш рід хліборобський, хоча серед моїх предків були й козаки, які захищали рідну землю від загарбників та брали участь у військових походах, і мудрі священики. Скільки себе пам’ятаю, буквально тільки-но навчившись говорити, я почав співати пісні. Наші, українські. Тато мій, Віктор Гаврилович, має пречудовий голос — тенор, тож співає все своє життя. Простий хлопець із села не зміг здобути ані вищої освіти, ані бодай середньої, тому сумлінно пропрацював вантажником на заводі, завиграшки десятки разів піднімав правицею двопудову гирю (то була така собі зарядка). І водночас був «зіркою» художньої самодіяльності в рідному Пирятині. Окрім виступів на свята в Будинку культури, обожнював співати «просто так» — у задушевному товаристві близьких, друзів та сусідів. Тому я ще змалечку вивчив напам’ять десятки українських пісень і намагався старанно підспівувати татові, мамі (яка теж щиро любила народні пісні) та всій компанії, що збиралася за святково накритим столом. Це заохочувалося! Потім з’ясувалося, що дещо в мене «таки виходить», є непоганий голос (дуже схожий на тенор батька, отож нас нерідко плутали, особливо спілкуючись по телефону). І я також почав поступово виступати: спочатку — в дитсадку, згодом — у школі (став солістом хору), далі мені довірили вести святкові заходи в районному Будинку культури… Я співав у хорі, ансамблі та соло; читав зі сцени вірші, часто — свої, ще дитячі; а ще виконував різні, інколи головні, ролі в аматорських виставах. Пам’ятаю, одного разу вдарила блискавка, й апаратуру, зокрема мікрофони на сцені, вибило. При цьому пролунав оглушливий вибух, наче розірвався снаряд! Одразу почалася паніка — глядачі зіскочили зі своїх місць (а був же повний зал) і мерщій кинулися до виходу… Тато саме співав на сцені, а я спустився в зал, де сиділи матуся, сестричка та наші родичі. Батько не розгубився, вмить зорієнтувався й кинувся нас рятувати. Мене, ще дитину, натовп мало не розчавив, жбурнувши об стіну… Паніка! Врешті-решт усе закінчилося благополучно, якщо не рахувати синців та гуль. Таким чином, я усвідомив, що професія митця доволі ризикована! 

Моя матуся, Серафима Захарівна, попри поважний вік, була вся в хатніх справах: сама готувала, прала, прасувала, прибирала… Не для себе жила, а для дітей та онуків. «Радій тому, що маєш. Бо практично щодня в житті кожного з нас відбувається щось хороше. Треба тільки вміти побачити красиву квітку, розкішне небо над головою, дивовижний краєвид у рідному містечку. Коли ти навчишся щодня радіти життю, то будеш щасливим. Не можна бажати нікому зла, навіть своїм недоброзичливцям, у цьому просто немає сенсу. Адже на все — воля Божа! Тож ліпше робити добро людям і надто не перейматися власною кишенею. Бо, вирушаючи в засвіти, нічого не візьмеш із собою. А пам’ять людська — безцінна, вічна. Добрі справи не забуваються. І зазвичай для цього не треба якихось особливих статків — щирі слова також мають неабияку цілющу силу, якщо промовляти до людини серцем, душею, віршами», — говорила матінка. Мама відійшла в засвіти півтора року тому. У мене є пісні, присвячені татові, матусі, сестрі, жартівлива пісня про тещу, яку я теж називаю мамою. Багато пісень присвячено коханій дружині Тетянці. Приємно, що тепер їх виконують найкращі наші співаки — народні артисти України. Чи був я обдарованою дитиною? Знаєте, по-моєму, кожна дитина по-своєму талановита. Але важливо вчасно помітити та розвинути ці таланти. Тож я дякую батькам і багатьом хорошим людям, які зустрілися мені на життєвому шляху, і щиро вдячний рідному Пирятину та й загалом Полтавщині!

— Чи часто бували в місцях вашого дитинства після того, як поселилися на Чернігівщині, чи буваєте в Полтаві зараз?

— Звісно, приїжджаю увесь час до мого Пирятина, люблю відпочивати тут влітку біля чарівної  річки Удай, на мальовничому півострові Масальському. І я багато створив на батьківщині — вірші, казкову трилогію (три романи) для дітей «Душа на обличчі», свої кращі пісні… У Полтаві буваю. Мене тут урочисто нагородили преміями імені Панаса Мирного та імені Паїсія Величковського, яку особисто вручив мені патріарх УПЦ Київського патріархату Філарет. Тому з Полтавою в мене пов’язані прекрасні спогади.

— Чому саме Чернігів став вашим новим домом?

— Мене запросили колеги й хороші друзі, з якими навчався в університеті, — Анатолій та Євдокія Тютюнники, вони родом звідси, з Наддеснянщини. Тепер це  наші чудові куми, Тетянка — хрещена мама їхнього сина Артема. Я приїхав, подивився — і відтоді Чернігів став моєю другою домівкою. Та рідна Полтавщина  назавжди в моєму серці!

— Вищу освіту ви здобули в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Чому обрали саме факультет журналістики? Якими вам згадуються студентські роки?

— У дитинстві я обожнював книжки. Траплялося, приходили сусідські дівчатка, кликали мене на танці… Але які дівчатка, які танці, коли переді мною лежали справжні скарби — ще непрочитані пригодницькі книжки! А ще я досить часто дописував до місцевої газети, був юним нахабним романтиком, тому вирішив вступити на «журфак»  до самого Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка («Вище тільки Папа Римський!» — отак запевняли рідні та сусіди, наполегливо відмовляючи свого «камікадзе» від нерозважливого вчинку).  

То справді було величезним нахабством, оскільки я жив у невеличкому містечку і жоден із моїх родичів не був великим цабе… «Але хто не здійснює своїх дитячих мрій, той зраджує дитинство», — міркував я, переконуючи свою стареньку бабусю Марію, яка все одно вже нічого не чула, бо пережила царя Миколу ІІ, Леніна і Троцького. 

Проте знайшлася одна добра  душа  — моя вчителька хімії. На її уроках я списував усе, що бачив у зошитах однокласниць, та міг влаштувати якийсь прикольний вибух, навмання змішуючи різні цікаві речовини. Власне, нового хімічного елемента я так і не вигадав, тож одного разу вона зітхнула: «Ти безнадійний... Мабуть, тобі краще познайомитися з моєю донькою, вона саме приїхала з немовлям до Пирятина погостювати».

Донька «хімічки» закінчила саме той «журфак»  і, здається, працювала в «Козі» (як називали тоді «Комсомольское знамя»). Ми чудово провели час! Молода жінка колисала малюка й розповідала, як мене будуть «зрізати» на творчому конкурсі. Вона мені сподобалася! Її звали Ольга Герасим’юк...

На вступних іспитах я брав інтерв’ю у веселої бабусі-туристки, одягненої в потерті джинси та вилинялу футболку. Вона жила у Бразилії, де багато диких мавп, і була дуже заможною переконаною комуністкою. Носила з собою світлину Леоніда Брежнєва, раз-по-раз витягувала її з кишені, дивилася й томно зітхала: «Який мужчина!»

Тому, коли на співбесіді в мене іронічно поцікавилися: «А які ви знаєте  документальні радянські  кінострічки?» (бо що ж міг відповісти звичайний хлопчина з робітничого містечка?), я, вмить пригадавши колоритну бабусю з Бразилії та її інтимні зітхання, нахабно відповів: «Малая земля», «Целина» і «Возрождение»... Так Леонід Ілліч виручив мене у скрутну хвилину. 

Але я ще мав назвати столиці всіх(!) соціалістичних країн. І, звісно, не згадав про В’єнтьян — столицю Лаосу. Один із сивочолих професорів, який мирно куняв у кутку, одразу трішки «ожив»: «А Лаос?» Я знизав плечима: «Забув...». — «Ага, забули!» — аж заплескав у долоні дідусь. «Ну, забув, — якомога доброзичливіше посміхнувся я. — А ви хіба все пам’ятаєте?!» — «Так, звичайно, я професор, доктор наук, я все пам’ятаю!» — «Тоді, будь ласка, назвіть столицю Гондурасу...» Кілька хвилин тривала дивовижна пауза. Десяток статечних добродіїв розглядали мене, наче в мікроскоп. Я віддано дивився їм у вічі. Нарешті «мій» професор не витримав: «Ну, і яка ж столиця... гм-гм... Гондурасу?» — «Тегусігальпа!» Знову — пауза. Хтось мимоволі почухав потилицю. «А тепер чесно скажи, ти дійсно такий розумний чи придумав усе це заздалегідь?» — примружив око професор. «Розумієте, у вас колись навчалася одна дівчина, вона й порадила мені, як поводитися на іспитах», — зізнався я. Так Ольга Герасим’юк допомогла мені вступити на факультет журналістики... 

Студентські роки були  неймовірними!  Мені пощастило спілкуватися з прем’єр-міністром Індії Індірою Ганді, режисерами Сергієм Параджановим і Георгієм Товстоноговим, акторами В’ячеславом Тихоновим, Володимиром Конкіним, Всеволодом Санаєвим та Михайлом Ульяновим, кардіохірургом, академіком Миколою Амосовим, космонавтами Володимиром Джанібековим і Віталієм Севастьяновим, поетом Андрієм Дементьєвим, багатьма відомими українськими письменниками. Вчащав до всіх театрів, музеїв, кінотеатрів, на концерти до палацу «Україна», на імпрези до Спілки письменників…  

На факультеті журналістики я познайомився з Тетянкою, яка незабаром стала моєю прекрасною дружиною та музою (два роки тому ми відзначили 30-річчя подружнього життя). 

— Чим для вас є журналістика? Чи конкурує вона у вашому житті з літературою? Що в пріоритеті?

— Фанатично люблю свою професію. Для мене це не тягар, не хрест, а радість від спілкування з такими різними людьми, постійне пізнання чогось нового. Я брав інтерв’ю у священиків і «зеків», черниць і повій, видатних особистостей і волоцюг, президентів і мудрих сільських дядьків... Журналістика подарувала мені стільки пригод і пристрастей, що я вже не зможу відмовитися від такого навіженого, стресового і вкрай небезпечного для здоров’я життя. 

Даремно літературу так часто порівнюють із працею в мас-медіа. Як на мене, лише один зі ста письменників здатний стати гарним (висококваліфікованим) кореспондентом. І навпаки — щоденна журналістська діяльність вичавлює професіонала, мов губку, тут уже не до пірнань у екзистенційні глибини поезії... Я, наприклад, можу писати вірші, лише насолоджуючись відпусткою, — на березі річки, під шум соснового лісу, коли час ніби зупиняється, аби я зміг перевести подих. Коли не треба судитися за якусь свою статтю з котримсь із народних депутатів...

Але я також дуже люблю літературу, тому працюю в різних жанрах. І це для мене велика радість. Я щасливий, коли виходять книжки.

— Якою, на вашу думку, буде подальша доля друкованих видань в Україні й світі? Чи потрібні взагалі газети, коли, як дехто каже, «вся інформація є в Інтернеті»?

— Друковані видання були, є й будуть. Вони важливі й потрібні. І багато людей їх із задоволенням читають. Знаю про це, бо наша газета «Чернігівщина» дуже популярна. До Інтернету ставлюся нормально, маю сторінку в «Фейсбуці», але одне в жодому разі не заперечує іншого. У людини має бути вибір, що дивитися, слухати й читати. 

— Що головне в діяльності Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яку ви очолюєте? Чому займаєтеся громадською діяльністю? 

— Головне завдання нашої Академії — об’єднати всі зусилля провідних українських і зарубіжних друзів-письменників для популяризації української літератури в світі. Йдеться про спільні взаємовигідні літературно-мистецькі проекти: переклади творів українських письменників зарубіжними мовами й переклади світової класики — українською; публікації відомих вітчизняних  поетів і прозаїків, науковців, журналістів за кордоном та зарубіжних авторів  — в Україні; видання спільних ошатних і популярних антологій та збірників; випуск книг українських письменників різними мовами та у високохудожніх перекладах зарубіжних фахівців за кордоном і книг відомих авторів з усього світу — в Україні. Це — і спільні презентації, творчі зустрічі, літературно-мистецькі свята, книжкові, мистецькі виставки, наукові конференції; організація і проведення в нашій державі та за кордоном гарних міжнародних літературно-мистецьких фестивалів; урочисте нагородження почесними міжнародними літературними преміями зарубіжних письменників, науковців, перекладачів, журналістів — в Україні та вітчизняних авторів — за кордоном.

Академія об’єднує 160 відомих письменників, науковців, перекладачів, журналістів, митців і громадських діячів із 60 держав. Серед її членів  — Герої України, лауреати Шевченківської премії, академіки національних Академій наук, класики сучасної світової літератури, видатні перекладачі та вчені, головні редактори популярних видань з України та закордону, народні поети, артисти й художники України. Наша організація міжнародна, а отже, як і відомі літературно-мистецькі академії, діє за кордоном, активно співпрацюючи з ними. Це вікно у світ для багатьох наших письменників, перекладачів та науковців.

І це відповідь на ваше запитання, чому ж я займаюся громадською діяльністю. А як інакше? Я зовсім не прагну керувати й очолювати, але друзі просять. Бо попри все за цей час нам вдалося немало зробити. Тож завдяки Академії в перспективі багато наших письменників, науковців і перекладачів отримають міжнародне визнання.

— Мабуть, це прекрасно, коли під одним дахом мешкають двоє творчих людей, які добре розуміють одне одного. Чи відіграла свою роль у тому, що ви з Тетяною поєднали свої долі, спільна любов до поезії? Неймовірно, та всі книжки ви присвячуєте дружині! 

— Я вважаю, це правильно, коли чоловік присвячує дружині книжки та пісні. Деякі письменники-чоловіки раніше неодноразово буквально благали мене не ставити таких присвят, бо, мовляв, тільки-но виходить моя нова книжка, як їхні дружини починають дорікати: «Ох, як вишукано Сергій Дзюба пише про свою Таню, як захоплюється її вродою, розумом, талантом! А чому ж ти мені нічого не присвячуєш? Значить, не любиш?..». То я всім їм відповідаю: «Справді, чому б і вам не присвятити своїм коханим жінкам бодай книжку?»

Звісно, я нічого не роблю напоказ — задля реклами чи, як тепер модно казати, піару. Ні, вірші, пісні створюються на рівні підсвідомості, це поклик душі та серця. Тож таке високе, справжнє, щире почуття завжди зі мною. Звісно, з’являтимуться й нові книги, присвячені Тані. Адже це — моє життя!

Оскільки ми не заздрісні, то прекрасно сприймаємо успіхи одне одного. Щиро радіємо! Звичайно, трапляються в нас і творчі дискусії, і це нормально. Я на конструктивну, об’єктивну критику не ображаюся, розумію, що дружина радить, як зробити найліпше. Тому в нас усе гаразд. Таня розуміє, що я живу для неї.

А в студентські роки, на «журфаці», ми разом випускали факультетську газету. Я був редактором, а Тетяночка — автором і художницею. Ми з нею обходили всі кінотеатри, театри й музеї… Відтоді разом. Ми поети, перекладачі, журналісти, критики, тож нам завжди є про що поговорити, обмінятися думками, порадами. Це дуже допомагає. Таня — моя кохана дружина і водночас найкращий друг!

— Що ви думаєте про сучасний стан мас-медіа в нашій державі та яким бачите майбутнє української журналістики? 

— Зараз складно всім, зокрема й журналістам. Тому все наразі залежить від нас самих. Я звик багато працювати, і жодні труднощі мене не лякають. Завжди йду на роботу із задоволенням. Бо що таке щастя? Це коли людині вранці хочеться йти на роботу, а увечері — повертатися додому. Журналіст має любити не владу, а людей. Треба вміти боротися, відстоювати свою думку та бути небайдужим, чуйним, справедливим. Непродажним, нежадібним. Я не ділю людей за їхніми посадами і статками. Однаково розмовляю з міністром і прибиральницею, ні перед ким не прогинаюся. Потрібно бути особистістю, цікавою для людей, щоб вони дійсно хотіли читати мої публікації та книжки. Бо якщо людина не здатна на постійні шляхетні вчинки, то який із неї журналіст? Одного професіоналізму замало! А майбутнє в української журналістики буде, я в цьому аніскільки не сумніваюся.  

— Що ви побажаєте у цей нелегкий час землякам-полтавцям?

— Здоров’я, любові, віри, добра, щастя, удачі, усього найкращого! У жодному разі, що б не трапилося, не опускати рук; нікому не заздрити, щодня робити добрі справи; бачити дива, які трапляються майже на кожному кроці. Мріяти, бути людяними, не озлоблюватися — це головне. 

Спілкувалася 

Наталія ЖОВНІР