Про тих, хто звершує свій подвиг, кожен на своєму місці

Завжди сумніваюся, чи варто виносити на суд читача написане, чи буде йому цікавий матеріал. Але й самоізолюватися не маю права. Нині переповнений враженнями після концерту, який відбувся з феноменальним успіхом у театрі імені М. В. Гоголя. До речі, наступного дня після Всесвітнього дня гармонії, немов на підтвердження того, що життя творчої людини є частиною загальної культури. Особливо в наші дні, коли існує реальна загроза для всесвітньої Гармонії. Тому не хочеться скупитися на добрі слова на адресу тих, хто дарує нам неймовірні за своєю красою діалоги творчості й людяності, прекрасні прояви щирості, хто робить неймовірно важливу справу попри обставини й зупинитися вже не має права. Хто, йдучи своєю стежинкою до мистецьких вершин, зберігає для нас те, що насправді вічне.

Хто ж став співавтором втілення в життя цього безцінного замислу, на який через пандемію й карантинні обмеження чекали ще з березня? Насамперед це композитори, чиї імена увійшли до золотого фонду музичної класики й чию музику можна слухати безкінечно. Прозвучали два шедеври, які завоювали всі естради світу. Концерт для скрипки з оркестром Йоганнеса Брамса, названий симфонією із солюючим інструментом — «киплячою лавою романтичних почуттів», та концерт для фортепіано з оркестром Каміля Сен-Санса з його загальнодоступною й заворожуючою музикою. Саме вони — два великих генії — стали першою діючою особою цього унікального концерту.

Роль другої особи поділили виконавці: наш оркестр-трудівник — Полтавський академічний симфонічний оркестр — на чолі зі своїм незмінним диригентом, народним артистом України Віталієм Скакуном і солісти — народний артист України Юрій Кириченко (скрипка) та Павло Качнов (фортепіано). Віддамо належне захоплення музикантам оркестру, які зуміли збагнути глибоку драматургію музики Брамса, її філософський зміст, а також розкрити багатство зображувальності оркестровки музики Сен-Санса з бурхливими емоціями й витонченим мелодизмом, з оптимізмом самого композитора і його «довірою до життя».

Так хочеться підтримати жагуче бажання Віталія Скакуна відкривати для полтавців «не заграні» у наших головах твори, нові імена виконавців. Розмах його діяльності надзвичайно великий. Він перебуває в постійному пошуку й переживаннях за долю колективу. Мені близькі його героїчні зусилля залучити якнайбільше прихильників оркестру, звернути увагу владних структур на потреби колективу заради збереження свого дітища, яке стало надбанням не лише Полтави, а й усієї України. Він хоче переконати нас вірити словам, що «ми бачимо світ не таким, яким він є, а таким, якими є ми самі».

А тепер про солістів. Юрій Кириченко знову довів, що перебуває в прекрасній формі й постійно її підтримує. Саме такий вигляд мусить мати справжній артист зі своїм невловимим акторським магнетизмом. Принагідно згадалися слова Інокентія Смоктуновського, сказані Олегу Єфремову: «Ти артист чудовий, а я — космічний».  Із першого дотику до струн своєї скрипки Юрій Кириченко зливається з нею, і вона відповідає йому своїм чарівним звучанням. Соліст із тонкими деталізованими штрихами природно переходить з одного стану в інший, розкриваючи душевний світ композитора з його нестримним потоком думок і почуттів. І образ він створює природно, з вишуканим смаком, без жодного натяку на пафос чи позерство.

Я йшов на концерт із радісним бажанням почути вже дорослого Павла Качнова, побачити його розвиток відтоді, як ми приймали його в Полтаві як юного вундеркінда з Києва. Нині ж він визнаний піаніст, професор Віденської консерваторії, музикант, який гастролює по всьому світу.

Талант завжди викликає захоплення. Радісно спостерігати його сходження. Здавалося, зовсім недавно в моїх проектах виступав дует баяністів Полтавської школи мистецтв, вихованців чудового педагога — «коваля» талантів Валерія Крятенка. Це Артем Іщенко та Микола Синягівський. Зараз вони вже навчаються у Львові — у школі для обдарованих дітей при консерваторії. Завойовують найпрестижніші нагороди у Лондоні, Лісабоні, Вільнюсі, Мінську… Цими днями Микола Синягівський виступив у Києві із заслуженим академічним симфонічним оркестром Українського радіо, яким керує також наш відомий земляк — випускник Полтавського музичного училища Володимир Шейко.  

Але повернімося до Павла Качнова. У Полтаві він продемонстрував зрілу професійну гру. Відточеність музичних фраз не могла не викликати справжнього захоплення. Будь-які неточності чи в’ялість думки були взагалі неприпустимі. Просто неможливо було не відчути захвату від виконання очікуваної 3-ї частини концерту Сен-Санса «Тарантела» — цього пристрасного танцю, «окутаного підступністю, дикістю і вином» (за виразом Райнера Рільке), зіграного у фантастичному темпі. Тут слава й оркестру! Дві зіграні на «біс» піаністом обробки музики Петра Чайковського та Вольфганга Моцарта підтвердили життєву енергію всього концерту.

І нарешті третьою дійовою особою розкішного спілкування стала публіка, яка висловила достойне бажання іти назустріч музиці. Сен-Санс назвав би таку аудиторію барометром художньої творчості — «дорогоцінним путівником для художника». У залі стояла така тиша, про яку говорив Борис Пастернак: «повна загибель всерйоз» — коли стіни розсуваються і залишається лише потреба в чудесному. 

Навзаєм публіка віддала артистам свою вдячність бурхливими аплодисментами, квітами, подарунками, вигуками: «Браво!». На високому рівні провела концерт нова елегантна ведуча оркестру Анастасія Гладка, збагативши свій виступ цікавим матеріалом, який дав змогу не лише розкрити душу, а й «увімкнути мізки».

Символічним видається й передача цього матеріалу до редакції газети у Всесвітній день культурного розмаїття заради діалогу і розвитку. Немов підтвердження того, що треба вчитися культури, зберігати культурні цінності, вміти жити в гармонії.

Уявляю, як би зазвучали наші серця і душі, самого диригента, коли б оркестр був укомплектований згідно з тією Музикою, яка йде нам назустріч. Коли б музиканти отримували достойну оплату та нагороди за свою працю.

Герман ЮРЧЕНКО,

народний артист України