Божа справа: як мала приватизація допомогла створити в Полтаві маленьке Гельсінкі

Полтава, вулиця Спаська, 10. Тут біля адміністративних будівель, складських приміщень і магазину кондитерських виробів «Домінік» розташований триповерховий комплекс зі столітньою історією. Його застарілий фасад — як медична книжка пацієнта — говорить більше, ніж може здатися на перший погляд.

Будівля, побудована в 1902 році, — частина культурної історії міста. На початку ХХ століття тут навчали грамоті сиріт і дітей із бідних сімей. Потім триповерховий будинок переробили спочатку на пивоварню, а після — на штаб-квартиру НКВС.

Будівля старої карамельної фабрики в Полтаві

Але довго більшовики цієї будівлі не використовували. Після перемоги над УНР будинок переобладнали на адміністративний корпус і карамельний цех По-лтавської кондитерської фабрики, яка згодом стала приватним підприємством «Домінік».

На цьому історія могла би закінчитися. Але корпус і цех на відміну від інших комплексів фабрики в приватні руки не перейшли. Довгий час вони залишалися у володінні Фонду держмайна України, поки в 2016—2017 роках їх не купили за 5,5 мільйона гривень Полтавська і Київська єпархії УПЦ Київського патріархату.

Тепер на базі двох частин будівлі громадська організація «Полтавський батальйон небайдужих» планує зробити аналог гельсінської бібліотеки «Oodi» — із музеєм, коворкінгом і центром розвитку молоді, створивши в Полтаві масштабний культурний центр.

Як це буде? Видання LIGA.net поговорило про цей проект зі співзасновником громадської організації — архієпископом По-лтавським і Кременчуцьким Федором (Бубнюком). Нижче — історія цієї ідеї з перших вуст. Матеріал підготовлений у межах партнерства LIGA.net з Міністерством економіки, Фондом державного майна України і «ПроЗорро.Продажі» за підтримки USAID.

«Волонтерство — покликання душі й серця»

«Ідея побудувати в Полтаві культурний центр назрівала сама собою. Усе почалося з початку бойових дій на Донбасі. Щоб допомагати воїнам АТО, ми створили організацію «Полтавський батальйон небайдужих». Співзасновники — я та волонтери Наталія Гранчак (керівниця організації), Наталія Святцева й Олександра Сиротенко.

Спочатку пунктом збору був Свято-Успенський кафедральний собор (розташований неподалік від будівлі, що на вулиці Спаській, 10. — Ред.). Таким чином, навколо собору згуртувалося багато людей, нас підтримували й допомагали проводити благодійні ярмарки. Виручені кошти йшли на купівлю різного устаткування: одягу, медикаментів та амуніції.

Але потім бійці почали повертатися із зони бойових дій. Вони потребували допомоги: юридичної, щоб отримати статус учасника бойових дій, та психологічної, аби адаптуватися до життя в мирному місті. Ветерани потребували місця, де могли б висловитися й говорити з такими ж, як вони — колишніми солдатами, які пройшли війну.

Так і виникла ідея облаштувати центр реабілітації для військовослужбовців, який ми розмістили в кількох орендованих кімнатах у колишньому адміністративному корпусі на вулиці Спаській, 10. Про приміщення карамельного цеху ми тоді тільки мріяли. Усі ходили й думали: як було б добре використовувати ці приміщення на користь громади.

Колишній адміністративний корпус — будівля відносно невелика, площею 400 квадратних метрів. Там, крім центру реабілітації для військових, ми також створили центр допомоги дітям з аутизмом і дитячий табір «Джерело». Пізніше, коли в 2016 році Полтавська єпархія УПЦ Київського патріархату викупила у Фонду державного майна цю будівлю, на другому поверсі змогла розміститися дитяча телестудія «Разом» (вартість покупки становить 1,8 мільйона гривень. — Ред.).

Із грошима допоміг один місцевий підприємець, він позичив їх церкві, за що йому дуже вдячні. Уже через рік ми дізналися, що планується нова приватизація — карамельного цеху, який примикає до колишнього адмінкорпусу. Зізнаюся, було нелегко знайти необхідну суму — майже 4 мільйони гривень. Але з Божою допомогою все ж викупили будівлю. Допоміг патріарх Філарет, він знайшов благодійників, які й допомогли».

Будівля з великою історією

«Будинок на вулиці Спаській, 10, — історична будівля й культурна пам’ятка. Раніше по-лтавців виховували на славі російської рушниці: Полтавській битві, перемозі Петра I тощо. На цьому будувалася історія По-лтави. Проте у нас є власна історія, свої історичні та культурні пам’ятки. І їх треба берегти й примножувати. 

Цей будинок — один із них. До більшовицького перевороту в 1917 році ця будівля була школою для дітей із малозабезпечених сімей і сиріт. Називалася вона «Будинок працьовитості». Школу побудував у 1902 році губернатор Полтави. Нею опікувалося місто й Полтавська єпархія. А менша будівля (адміністративний корпус) була пивоварнею-трактиром і називалася «Притулок друзів».

У 20-х роках «Будинок працьовитості» перетворили на По-лтавський відділ НК, у підвалі якого більшовики розстрілювали людей. Із підвалу ми хочемо зробити музей тоталітаризму, щоб показати його наслідки: на що може піти людина, прикриваючись «світлими ідеями».

Крім того, хочемо залишити колишню атмосферу будинку: зберегти обладнання, можливо, укріпити будівлю, переробити дах, замінити вікна, каналізацію й електропроводку. Я вже не кажу про косметичний ремонт всередині. Не змінюючи атмосфери, є можливість заощадити, тому що в нас дійсно амбітні плани.

До початку пандемії один з учасників групи — полтавський підприємець — запропонував нам зразок, на який ми хотіли б рівнятися — гельсінська бібліотека «Oodi». Із карамельного цеху мріємо зробити український аналог бібліотеки в Гельсінкі — з відкритим офісом, куди люди зможуть прийти випити кави й попрацювати за комп’ютером, центром навчання дітей, музеєм і майданчиком для семінарів, виставок і конференцій.

Якщо вийде, на третьому поверсі зробимо хостел, де могли б відпочивати туристи і паломники. Два роки тому ми почали вивчати будівлю: перевіряти фундамент, дах і стіни. Але пандемія зупинила всі роботи. Дасть Бог, зрушимо з місця і продовжимо: процес уже поступово рухається, знову відродилася ініціативна група, додалися нові молоді й активні учасники, приєдналися архітектори та будівельники.

Для втілення ідеї в життя потрібні великі ресурси. Йдеться не про сотні тисяч гривень, а про мільйони. Думаю, що запускатимемося поступово: спочатку відкритий офіс, а потім — все інше. Наша мрія амбітна, тому звертатимемося по допомогу до бізнесменів і благодійників».

Історія архієпископа Федора показова. Вона демонструє те, що масштабна приватизація держмайна відкриває можливості не тільки для великих компаній та олігархів, а й для малих і середніх підприємців, громад і некомерційних організацій.

Вже сьогодні кожен може знайти на сайті Фонду державного майна десятки успішних історій по всій Україні: купівля Бердичівською облрадою недобудованого дитячого садка, будівництво інноваційного кампуса в Українському католицькому університеті (УКУ) та багато іншого. Споруда кампуса дала змогу добудувати пострадянський довгобуд, поселивши в оновленому приміщенні студентів і викладачів. А купівля дитячого садка в Бердичеві зрушить із місця будівництво другого дитячого закладу на ціле місто, де проживають майже 75 000 жителів.

Інші приклади — купівля за 55 мільйонів гривень компанією «ЛВН Лімітед» (виробник горілки «Nemiroff») у спиртового заводу «Немирівське МПД» і продаж за 230 мільйонів гривень компанії «Київпассервіс», яка керувала столичними автовокзалами, молодому інвестору «Бастіон-груп», що планує вкласти в реконструкцію автовокзалів близько 2 мільйонів євро. Роботи з реконструкції Центрального автовокзалу та будівництва там невеликого готелю вже йдуть повним ходом і мають завершитися до кінця цього року.

Тільки в 2020 році приватизація привнесла до держбюджету 2,5 мільярда гривень від продажу об’єктів Фонду держмайна і майже стільки ж — від аукціонів місцевої влади. За даними Міністерства економіки, порівняно з попереднім роком надходження зросли вшестеро. І важливо, що це не тільки надходження коштів до бюджетів, а й можливість розвиватися для бізнесу, а для громадян — отримати більш комфортне місто для життя.