«Принаймні у творчому житті я по-справжньому щасливий»

Чи міг колись бодай подумати звичайний сільський хлопчина «з хутора, що поблизу Диканьки», котрий у дитинстві ким тільки не мріяв стати, що доля подарує йому довге сценічне життя, яке триває вже півстоліття, що він змушуватиме сміятися й плакати сотні, тисячі глядачів не лише в Україні, а й у Канаді, Америці, Італії? Але сталося саме так: Василь Голуб нині є улюбленим актором багатьох театралів,  воістину народним артистом України, і ті, хто стає свідком його гри на сцені, потім згадують її, як свято.

Ми зустрілися з паном Василем у його садибі, що в невеличкому козацькому селі Кам’янка, яке примикає до іншого села Стасі, де він проводить значно більше часу, ніж у своїй полтавській квартирі. Тут досі стоїть стара батьківська хата, яку актор обклав цеглою й постійно укріплює, бо вона, ніби протестуючи проти цього, вперто просідає, облаштував у ній усі побутові зручності, а також зону відпочинку на подвір’ї. Саме в цьому куточку двору, вмостившись на підвісних м’яких сидіннях, і розмовляємо під дзвінкий спів пташок. 

Доводилося грати на одній сцені з Іваном Козловським

— Свого часу втікав із цього села, — зізнається Василь Голуб. — Оскільки на ту пору не видавали паспортів, аби всі лишалися в колгоспі, останній клас середньої школи мені довелося закінчувати в місті Отинія в Західній Україні, де проживали родичі. А тепер, по суті, повернувся на малу батьківщину. Бо все тут до болю рідне. І до міста мене не тягне. Вибираюся туди хіба що на роботу до театру. У мене тут пасіка, город, садок (усе стараюся підтримувати в належному стані), а у дворі влітку суцільний квітник, бо я люблю сіяти й насаджувати квіти. Так звітую перед своїми батьками.  Стоїть тут і стара «Волга» — то моя дитяча мрія. Мені радять: ти ж уже на ній, мовляв, не їздиш, то продай її. Але як можна продати мрію?

— Знаю, що в дитинстві ви ким тільки не мріяли стати.

— О, так! Моєю першою роллю була роль міліціонера у шкільному театрі. Для неї сусід, син якого працював у органах правопорядку, дав білий міліцейський кітель. І мені чомусь настільки сподобалася ота форма, що потім бачив себе в майбутньому тільки міліціонером. Оскільки в дитинстві я добре малював, то хотів стати й художником. Та, знаєте, оця професія актора поєднала всі інші, бо за своє акторське життя я ким тільки не побував: і генералом, і контр-адміралом, і гетьманом України…

— Вас мало не прийняли до столичного театрального вишу за протекцією. 

— Мій двоюрідний дядько Андрій Кікоть — гордість нашого села — був відомим оперним та концертним співаком, мав найсильніший у світі бас. Він хотів допомогти мені й мав таку можливість — домовився про мій вступ до Київського театрального інституту. Я вже, було, навіть приїхав туди, та потім мене загризла совість: я ж комсомолець — і по блату. Тож схопив чемодан та й подався додому. І так самостійно вступив до культ-освітнього училища. До речі, навчався там разом зі знаною тепер оперною співачкою, Героєм України Марією Стеф’юк, котра стала другою після Соломії Крушельницької співачкою, яка виступила на сцені міланського театру «Ла Скала». Після культосвітнього училища Марія вступила до Київської консерваторії, а я — до столичного театрального інституту. 

— Початок вашої акторської діяльності ознаменувався тим, що ви грали на сцені разом зі знаменитим українським оперним співаком, котрий здобув всесоюзну славу, воістину бездоганним вокалістом-віртуозом Іваном Козловським. 

— У 1971 році після закінчення театрального вишу я прибув до Полтави, поближче до батьків. Андрій Кікоть дружив із тодішніми директором і режисером Полтавського музично-драматичного театру, тож проблем із працевлаштуванням я не мав. На ту пору колектив театру якраз готувався до гастролей у Москві. Може, пам’ятаєте цей факт, коли на сцені Великого театру наші актори ставили безсмертну оперу Миколи Лисенка «Наталка Полтавка» за однойменною п’єсою Івана Котляревського, полонивши вибагливу московську публіку? Партію Наталки виконувала тоді Віра Волкова, а партію Петра — Іван Козловський. А згодом, у 1974 році, у зв’язку з урочистостями з нагоди 800-ліття Полтави, Іван Козловський приїхав до нашого міста, і на стадіоні «Колос» під час великого концерту разом із Ві-

рою Волковою вони представили полтавцям уривок з опери «Наталка Полтавка». А увечері ми показували цю оперу в нашому театрі. У головних ролях і цього разу виступали Іван Козловський та Віра Волкова, а я грав роль Миколи. Потім ми презентували оперу, що належить до визначних творів української музичної культури, у Миргороді, Кременчуці й Гадячі — і щоразу мені доводилося грати з Іваном Семеновичем на одній сцені. Йому було на ту пору 74 роки — майже стільки, як зараз мені, а він іще виконував роль Петра! Та й загалом був досить жвавим — навіть загравав до Віри Волкової. 

От уже п’ять років втілює на сцені образ Івана Мазепи

— Не рахували, скільки ролей зіграли за час свого артистичного життя? 

— Ні, та  це й нереально. Раніше ж театру нав'язували план, згідно з яким у репертуарі мали бути п’єси на сільську, виробничу, воєнну тематику, а ще — твір місцевого автора. Тож іноді траплялися такі прохідні вистави, що, коли вони закінчувалися, я з годину сидів у театрі, чекаючи, доки глядачі покинуть його, аби, не дай Боже, не зустрітися з кимось із них на виході чи тролейбусній зупинці.

— Попри це за час роботи в театрі ви зіграли низку дуже помітних різнопланових ролей — від Миколи в опері «Наталка Полтавка» до Понтія Пілата у виставі «Майстер і Маргарита» за однойменним романом Михайла Булгакова. Які з них вважаєте знаковими? 

— Мабуть, найбільше мені вдаються образи таких собі справжніх українців. Скажімо, я грав Карася в опері Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», Івана у виставі «Безталанна» за п’єсою Івана Карпенка-Карого, Тараса Бульбу у виставі «Легенда про Тараса» за повістю Миколи Гоголя… До слова, до Дня Незалежності України в нашому театрі знову планують поставити спектакль про Тараса Бульбу. І режисер Сергій Павлюк бачить у ролі головного героя  тільки мене. Я відмовлявся, та врешті-решт здався. Знаєте, я втілював на сцені образ Тараса Бульби десь 19 років тому, коли, зрозуміло, був значно молодшим. Тому й маю певні побоювання, бо, щоб створити цей сценічний образ, потрібно зібрати всі сили, енергію, а їх уже не так багато, як хотілося б. Я вже, як ото кажуть, дещо награвся. Дуже люблю гоголівських персонажів — грав Солопія Черевика в музичній комедії «Сорочинський ярмарок», Левка в музичній драмі-феєрії «Майська ніч», Подкольосіна в 

романтичній комедії «Одруження». А моєю дебютною роллю в театрі стала роль Чаклуна у фантастично-містичному дійстві «Страшна помста» — сценічній версії короткої історії жахів Миколи Гоголя. У ній мені довелося перетворюватися з молодого на старого. Дуже страшна роль, і вона мені справді вдалася — є люди, які досі це пам’ятають. Якось був випадок: у мене квартира в багатоповерхівці в мікрорайоні Браїлки, тож зійшов на своїй зупинці тролейбуса й іду собі додому. Аж тут зі мною порівнялася жіночка й питає, чи можна пройтися поряд, бо їй страшно. Я поцікавився: а чому ви мене, мовляв, не боїтеся? Попутниця відповіла, що моє обличчя їй знайоме. Я вніс ясність, що працюю в театрі. Як з’ясувалося, жіночка була на виставі «Страшна помста» — і її найбільше вразив Чаклун. Кажу: так то був я. Після цього зізнання вона як чкурнула від мене.

— Виходить, і справді переконливо зіграли. Нині ви втілюєте на сцені доволі складний образ гетьмана Івана Мазепи.

— Вистава «Остання любов гетьмана» була створена, так би мовити, «під мене» — до мого 70-річного ювілею. Думали поставити її раз чи два. А вона, бачте, от уже 5 років іде з аншлагом — люди сидять навіть на сходах поміж рядами стільців. Я зрозумів одне: якщо ти щирий, граєш із душею, глядач це неодмінно оцінить. Хоч на мене були нападки через те, що граю, мовляв, занадто приземленого гетьмана, а він же був багатогранною особистістю: і  дипломатом, і воїном, і поетом, і поліглотом. Але ця вистава висвітлює лише останні роки життя Івана Мазепи, ознаменовані пізнім коханням до своєї хрещениці Марії-Мотрі (по суті, іще дитини), якого я не розумію й не знаю, як його можна виправдати. Та й узагалі в біографії Івана Мазепи багато темних плям. Він був гетьманом понад 20 років, і попри те, що славився меценатством, будував церкви, думаю, за ним водилося чимало гріхів. Ви ж подивіться, що наші керманичі творять за якихось 5 років при владі. Цікаво, що в моєму житті є багато збігів, пов’язаних з Іваном Мазепою. Мене хрестили в Миколаївській церкві, збудованій за його кошт, де мати Миколи Гоголя вимолила в Господа сина, котрий прославив Україну. Часто заїжджаю до цієї церкви, бо мені здається, що вона моя. А мою першу дружину звали Марія-Мотря (так її назвав батько, свого часу прочитавши польською мовою твір про Івана Мазепу та його останнє кохання). Колись на одному зі свят у Диканьці грав роль Василя Кочубея. І насамкінець одержав роль самого гетьмана Івана Мазепи. Просто містика якась.

У моновиставі «В степу безкраїм за Уралом» проявив себе як режисер

— Які ролі вам ближчі: драматичні чи комедійні? 

— Попри те, що мені більше вдаються драматичні образи, я люблю на сцені й хороший гумор. Із задоволенням багато років грав роль Стецька у музичній комедії «Сватання на Гончарівці» за п’єсою Григорія Квітки-Основ’яненка. Мені дорікали: втілюючи цей образ, ти, мовляв, ганьбиш українця. Та я грав його як блаженного, аби після перегляду вистави глядач дійшов висновку: він же, по суті, світла людина — шкода, що при цьому такий дурний. Одного разу побився із колегою об заклад, що акторка, яка грала роль Уляни, під час діалогу зі мною на сцені не вимовить і слова. У підсумку зіграв свою роль, а вона увесь час просміялася, хоч, згідно зі сценарієм, ми мали вести діалог. 

— А яка з ролей далася найважче?

— Образ Левка з музичної драми-феєрії «Майська ніч». Річ у тому, що театр запланував цю виставу, маючи на увазі, що роль Левка виконуватиме Петро Дроцький (тенор). А він покинув театр і перебрався до тодішнього Ленінграда. Оскільки ж вистава вже була запущена, замість Петра Дроцького на цю роль взяли мене, а я ж володію баритоном. Тож мені було настільки важко переключитися з одного голосового діапазону на інший, що я навіть голос зірвав. І взагалі мені дужче вдаються ролі таких собі природжених козаків-рубак, як, скажімо, образ Юліана у виставі «Засватана-невінчана» за драматичною поемою Івана Карпенка-Карого. А тут доводилося грати ліричного героя, такі ж ролі не мої, хоч у душі я, може, й лірик.

— Як ви відкрили свій голос?

— Коли вступав до культосвітнього училища, там треба було заспівати. Я виконав пісню «Ой, чого ти, дубе, на яр похилився?» і думав, що на тому мої співи й закінчаться. У моєму ж роду, окрім дядька Андрія Кікотя, ніхто не мав вокальних даних. Але педагог, який узяв мене на свій курс, запевнив, що в мене чудовий голос, і відправив до іншого педагога з вокалу. Та попросила мене взяти одну ноту, другу, а оскільки я не знав нот, дійшла висновку: та він, мабуть, зовсім безголосий. Вступивши до театрального вишу, я взагалі не ходив на вокал. Зустрівши мене якось у коридорі, завідувачка кафедри Лариса Руденко поцікавилася, чому я його ігнорую. Я відповів, що взагалі не співаю. А вона й каже: та ми ж тебе, мовляв, через твій голос до вишу взяли. І так я почав співати. Коли ж прийшов до театру (а він же в нас музично-драматичний), став виконавцем провідних партій у музичному репертуарі. Потім як вокаліст брав участь у концертах — завдяки цьому іще в радянські часи «залізної завіси» побував за кордоном.

— У моновиставі «В степу безкраїм за Уралом», створеній за творами Великого Кобзаря, ви проявили себе як режисер. 

— Ця вистава, мабуть, найбільше пройшла через серце й душу. Свого часу я побував в історичній частині міста Орськ, на місці колишньої фортеці, де відбував суворе заслання на невизначений час «рядовий» Тарас Шевченко, і зрозумів, як йому, інтелігентній людині, жилося в тяжкій неволі під постійним наглядом на пустинній окраїні царської Росії. Зібравши Шевченкові вірші, я створив сюжетну канву, доповнивши їх піснями на його ж слова. Складність у тому, що голос розмовний і вокальний мають різну звукову природу. Тож півтори години «переключатися» з одного діапазону на інший дуже нелегко. 

— У 2017 році вас запросили з цією моновиставою на гастролі у США. 

— Так, я побував у Нью-Йорку й Чикаго. Під час 3-х концертів для української діаспори, де були присутні й наші «АТОвці», котрі перебували там на лікуванні, я разом з Ярославою Руденко співав українські пісні й декламував вірші. А до того ж у різних місцях презентував моновиставу «В степу безкраїм за Уралом». Скажімо, у Чикаго Шевченкове слово прозвучало з вівтаря найбільшої в цьому місті церкви святого Миколая. Іще представив моновиставу в театрі «Гомін», куди, окрім дорослих, зійшлося багато дітей, які дуже шуміли. Миттю оцінивши ситуацію, подумав: як же я виступатиму? І режисер театру, підійшовши до мене, зауважив: ви вже, мовляв, вибачте, тут діти, тож читайте, як можете. І що ви думаєте? Від мого першого слова й до останнього в залі було чутно, як муха пролетить. Багато хто плакав. І де б я не був, скрізь спостерігав отаку реакцію. Більше того, уявіть собі, мене запрошували там лишитися. Досі маю номер телефону на випадок, якщо передумаю. Але, гадаю, уже пізно щось кардинально змінювати в житті. Коли ж повернувся зі США, керівництву нашої області хтось дорікнув: як же, мовляв, так — в Америці ставлять моновиставу за творами Великого Кобзаря, а в нас — ні? Після цього воно організувало тур по всіх районних центрах.

Тільки рік тому розпочав кінокар’єру

— Ви за фахом актор театру і кіно. Із театром усе зрозуміло. А чи доводилося зніматися в кіно? 

— От тільки рік тому в Києві знявся в українській повнометражній кінострічці під назвою «Злегка привідчинені двері». Відверто кажучи, сюжет мене не надто вражає, проте інші кажуть, що це хороше кіно. Я граю трагікомічну роль діда, прикутого до інвалідного візка. Ви знаєте таку акторку — Римму Зюбіну? Так от, вона виконує роль доньки мого персонажа. Під час зйомок ми з нею настільки подружилися, що, як ото кажуть, не можемо одне без одного жити: вона мені постійно телефонує, я — їй. Там усі актори, знявшись у якомусь епізоді, одразу бігли, аби переглянути відзнятий матеріал. Я ж ніколи не біг, бо не можу бачити себе на екрані. Хоча вже мав кінопроби й у двох інших фільмах, але через карантин далі справа не рушила. Знаєте, чому я не в захопленні від кіно? Для мене це застиглий матеріал. От учора ти зіграв роль, а сьогодні дивишся й диву даєшся: о Господи, як можна так бездарно грати? Тобто я вчорашній собі не подобаюся. Бо завжди здається, що сьогодні ти переріс себе вчорашнього. У театрі все можна змінити. Я, скажімо, завжди йду після вистави й думаю: в отому місці я недотягнув і отам був не надто переконливим — завтра все це виправлю. 

— Якої ролі не зіграли, хоч дуже цього хотіли?

— Якось у нашому театрі ставили спектакль «Хіба ревуть во-ли, як ясла повні?» за романом Панаса Мирного. Я в ньому виконував українську народну пісню «За Сибіром сонце сходить». Образ Чіпки — такого собі відчайдухи, котрий перебував на грані життя і смерті, — то була стовідсотково моя роль, причому я якраз був у тій віковій категорії. 

— А режисер вирішив інакше? 

— Так, у підсумку цю роль зіграв актор, який (я це бачив) не в змозі був її витягнути. І так цю виставу поставили пару разів — на тому все й закінчилося. Найбільше шкодую за цією роллю. А загалом дуже багато ролей, у яких бачиш себе, проходять мимо — їх дають іншим. Професія актора невдячна тому, що ти весь час залежиш від режисера, а його бачення часто не збігається з твоїм. 

— Подейкують, актори залежать іще й від інтриг, підспудних течій. 

— А як же без цього? Після 20 років роботи в театрі моє перше звання віддали іншій людині. Режисер аргументував це так: йому, мовляв, ранувато — нехай іще попрацює. Я про все довідався, і ми посперечалися. Навіть хотів піти з театру, та мене переконали лишитися. Загалом нагороди не відіграють великої ролі в моєму житті. Колись мій педагог говорив так: якщо тебе критикують, подумай над цим дві доби й забудь, а якщо хвалять, забувай зразу, щоб не «підсісти» на похвалу, — інакше зупинишся в розвитку. Та я вважаю так: якщо маю якісь досягнення, тим самим прославляю свій театр, край, зрештою рідне село.

— Іще не так давно був період занепаду театру. Нині ж театр відроджується. 

— Ой, ми пережили страшні часи. Було таке, що відміняли вистави, бо глядачі не приходили зовсім. Було, грали, коли в залі сиділи 10—20 осіб. А от чим пояснити сплеск цікавості до театру? Я, наприклад, 2 роки не вмикаю телевізора. Бо що там можна дивитися? Видно, і людям усе це набридло — хочеться чогось живого. Адже в театрі творить не тільки актор, а й глядач. Бо глядач «підхльостує» актора, а актор — глядача, і це такий взаємозв’язок, якого не передати словами. Тож, що б там не було, я вірю в майбутнє театру.

Практично ніколи не зустрічав Нового року вдома

— Вас називають у Полтаві вічним Дідом Морозом. 

— Так, іще й цьогоріч був ним на Новорічні свята. Але вже не в дитсадках, бо там треба гратися, танцювати з дітьми, а я маю проблеми з колінами. Часто доводилося виконувати цю роль на «корпоративах». І траплялися непогані компанії незнайомих людей, в які я стовідсотково вписувався, не порушуючи гармонії. Водночас надивився й на людей, які вважають себе сильними світу цього, на п’яні компанії, де зі мною не церемонилися — було таке, що й бороду зривали, погрожували не заплатити. Із такими складно, бо вони самі не знають, чого хочуть, — усе їм нецікаво. І мені важко було зрозуміти тих людей, які на тлі всезагальної бідності жирують. 

— І чому ж ви так довго протрималися «на посаді» Діда Мороза? 

— То був додатковий заробіток. На цих ранках, «корпоративах» я заробляв стільки, що міг заплатити за «комуналку» за цілий рік. Актори ж у театрі дуже мало заробляли. Це зараз із цим дещо краще. А спершу ставка становила 80—90 карбованців.

— Виходить, ви ніколи не зустрічали Нового року вдома?

— Вважай, ніколи. А найкращим у своєму житті вважаю позаминулий Новий рік. Якщо пам’ятаєте, тоді саме випало дуже багато снігу. В образі Діда Мороза я привітав дітей одного приятеля із села Петро-Давидівки, після чого попросив відвезти мене до батьківської садиби. Під’їжджаємо до двору, а тут снігу чи не в пояс. Із горем навпіл добрався до хати, замкнув двері, включив опалення й просто радів  тиші. Здавалося, чув якісь звуки, але подумав: та хто там може по таких заметах лазити? Через якийсь час телефонує цей приятель із Петро-Давидівки й запитує, чи розчистили від снігу подвір’я. Виходжу надвір і дивуюся: сніг і справді хтось відкидав. Як з’ясувалося, мій товариш зателефонував сільському голові й повідомив, що в Кам’янці в народного артиста замело садибу, і той на Новий рік знайшов хлопців, які миттю впоралися зі снігом. А потім, їдучи з Полтави, цей мій приятель завіз мені три пакети всіляких смаколиків. І так уперше в житті я мав спокійний Новий рік.

— Мені відомо й про ваше захоплення вишивкою. 

— Ой, то було справжнє захоплення. Шкода, зараз зір уже підводить. Вишивати мене навчив тесть, який прекрасно володів цим ремеслом. Якось попросив у нього вишити мені сорочку. Він зробив викройку, а тоді взяв голку з ниткою, показав, як вишивати, і ткнув усе це мені в руки. І так я колов пальці, аж поки не вишив тієї сорочки. Коли виступав у Канаді у власноруч вишитій сорочці (співав разом із хором імені Тараса Шевченка з Торонто), одним учасникам цього хору вона настільки сподобалася, що вони попросили віддати її їм. А через рік ті мали приїхати з виступом в Україну, тож я пообіцяв за цей час вишити для них сорочку. І дотримав слова: через рік подарував їм готовий виріб. А вони у відповідь презентували двокасетний магнітофон, то був дорогий подарунок — на ту пору він коштував приблизно тисячу карбованців. Ми з першою дружиною, яка також добре вишивала, показали канадським українцям ще й вишите покривало, і ті запитали, скільки мають заплатити за нього. «Та, — зам’явся я, — сто доларів». І думаю: що я бовкнув? А канадець витягнув 500 доларів і каже: «Не цінуєте ви своєї праці».

— Пане Василю, ви вважаєте себе щасливою людиною?

— Це найскладніше запитання. Бо людину, яка увесь час сумнівається, думає, завжди щось турбує, вибиває з колії. Щастя буває так рідко і є настільки швидкоплинним, що не встигнеш доторкнутися до нього, як тебе вже огортає печаль, смуток, скорбота, поєднана з розпачем. Як правило, у житті чорна смуга чергується з білою. А бува так, що все чорна й чорна. Син Тарас живе в Польщі, з онуком спілкуюся тільки завдяки сучасним засобам зв’язку, дуже їх не вистачає поряд. Образливо, що наші молоді люди часто не бачать свого майбутнього в Україні. Хоча принаймні у творчому житті я, можна сказати, по-справжньому щасливий.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора 

та з відкритих джерел