Він розбудовував Полтаву як найсучасніше місто в Україні

«Це — ландарівський будинок!» — таку фразу часто можна почути від полтавців. І відразу розумієш, що йдеться про будівлю, зведену ТЗДВ «Полтавтрансбуд», яке не одне десятиріччя очолював заслужений будівельник України Олексій Ландар. 5 квітня одному з головних будівельників міста, як його також називали полтавці, виповнилося б 80 років. Уже півтора року немає з нами Олексія Михайловича, але справа його рук переживе його навіть не на десятиріччя. На століття! 

Загалом під керівництвом Олексія Ландаря колектив ТЗДВ «По-лтавтрансбуд», яке він очолював із 1976 року, побудував тільки в По-лтаві понад 600 тисяч(!) квадратних метрів житла у будинках європейського зразка. А ще ж були тисячі «квадратів» офісних приміщень, заводів, комбінатів, складів тощо. І неперевершені храми — Свято-Успенський кафедральний собор, храм Віри, Надії, Любові та інші; Палац дозвілля «Листопад», приміщення філії Харківської юридичної академії, сучасні підземні переходи в період розквіту будівництва в обласному центрі у 80—90-х роках, коли Полтавським міським головою був теж будівельник за покликанням — Анатолій Кукоба.

Велика праця Олексія Ландаря була достойно пошанована за життя. Він кандидат технічних наук, дійсний член Академії будівництва України, заслужений будівельник України, почесний транспортний будівельник України, почесний залізничник України, почесний громадянин Полтави, повний кавалер ордена «За заслуги», кавалер орденів «Знак Пошани» та Трудового Червоного Прапора, святого рівноапостольного князя Володимира Великого, Христа Спасителя, князя Ярослава Мудрого V ступеня, а також почесний професор По-лтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка.

Олексій Ландар прожив дуже яскраве, насичене життя, в якому були великі перемоги й важкі випробування, неймовірна відповідальність і просте людське щастя. Але всі його знання, вміння, талант і інтелект завжди слугували людям.

Корінням із «ландарівського поля»…

Олексій Ландар був наймолодшою — тринадцятою — дитиною в родині Михайла й Катерини Ландарів. Троє його старших братів загинули на фронтах Другої світової війни. Коли Олексієві було одинадцять років, помер батько. Родина повною мірою звідала бідність і голод. 

Із самого малечку Олексій не лише допомагав батькам, а й не-абияк тягнувся до знань. Із рідної Петрівки щодня долав 7 кілометрів в один бік, аби дістатися до школи у Кротенках. «Це ж тільки подумати: щоденно 14 кілометрів топає дитина, щоб здобути освіту. Та за одне це треба давати золоту медаль», — говорив про нього директор Кротенківської середньої школи Федір Кругликов. Якось у страшенну заметіль Олексій Ландар взагалі виявився єдиним учнем, який дійшов до школи. Мама пропонувала залишитися вдома, але він сказав, що має бути на уроках, бо писатимуть контрольну роботу з математики. «Ще снігом завіє тебе в дорозі», — переживала, відмовляючи сина, Катерина Климівна. «Не завіє, я бігтиму», — відповів Олексій. 

До школи хлопчик дістався вщент мокрий, в обледенілому одязі. Коли його побачив директор Федір Іванович, то швиденько повів до себе додому — разом із дружиною Марією Іванівною вони відігрівали й розтирали дитині самогонкою спину й ноги, напували гарячим чаєм. «Чорт би забрав ту контрольну», — вилаявся навіть директор, але потягу до знань у цього школяра було не спинити.

Цікавий і навіть унікальний випадок, що трапився з Олексієм Ландарем, описали в документальній повісті «Поверхи щастя» Василь і Ванда Лиси: «Коли Олексій був у третьому класі, завуч Петрівської початкової школи Оксана Федорівна пішла у декретну відпустку. Тоді навчати 80 школярів із першого по четвертий клас була тимчасово призначена вчителька-пенсіонерка Ніна Іванівна. Вона відчиняла двері у всіх чотирьох класних кімнатах і протягом 45 хвилин бігала з однієї до іншої, щось розповідала учням, щось у них питала, перевіряла їхні знання.

Олексій був у третьому класі, навчався на «відмінно». Одного разу вчителька підійшла до нього й попрохала:

— Пішли, Олексію, зі мною.

Завівши його в клас до «першачків», сказала:

— Діти, я вибрала найздібнішого учня третього класу Олексія Ландаря, який тимчасово буде вашим учителем. Він вчитиме вас писати, читати, рахувати, тому прошу слухати і поважати його.

Двадцять школярів, половина з яких були переростками і навіть старшими за Олексія, здивовано дивилися на нього. Адже ще цього літа вони пасли з ним сільську череду корів, вечорами грали у війну на майдані, а зараз — диви — він у них вчитель! І коли Ніна Іванівна вже збиралася вийти з класу, один із хлопців запитав:

— А як нам його називати: Альоша, як на пасовищі було, чи вже на ім'я й по батькові — Олексій Михайлович?

— Поки він ваш вчитель, називайте Олексієм Михайловичем, — сказала Ніна Іванівна...»

Олексій завжди був старанним і відповідальним. Навіть на свій перший костюм із сукна заробив самостійно. «Коли Олексій закінчив шостий клас, під час канікул пішов працювати причіплювачем на трактор до механізатора Степана, бо його помічник захворів, — читаємо у тій же книжці «Поверхи щастя».

— Будеш добре старатися, заробиш собі на костюм, — сказав він Олексієві, благословляючи його у причіплювачі.

Ось тоді, їдучи з дядьком в кабіні трактора, Олексій вперше почув від нього:

— Сьогодні оратимемо з тобою на зяб ландарівське поле.

Олексій і до цього не раз чув від батьків, що вони ходили на «дідове поле» чи то шарувати буряки, чи то валкувати горохвяні покоси. Але від чужих людей, щоб ось так казали — «ландарівське поле», чув уперше.

— Кажуть у селі, — продовжував Степан, — що цей Ландар був добрим куркулем, мав 50 гектарів землі і начебто загримів у Сибір, бо всіх куркулів вивозили туди.

— Ні. Він помер на своєму полі, — мовив Олексій.

— Тю, — здивовано глянув тракторист, — а ти, підсливку, звідки знаєш?

— А я онук його.

— Значить, — підозріло усміхнувся Степан, — ти куркульського коріння… У комсомол можуть не прийняти…»

Про свого діда-хлібороба Андрія Олексій знав змалечку. Відома йому була й історія про те, як у 1932 році його, тоді вже 102-літнього, але ще міцного чоловіка, прийшли «розкуркулювати» «уповноважені радянської влади». Погрожували, й прізвище їм видалося якимось контрреволюційним. На що дід Андрій лише розсміявся: «У мене споконвічне степове, хліборобське прізвище, що складається із двох слів: «лан» і «дар». Ото, як засієш і обробиш лан, то він тобі за працю подарує врожай — хліб, добро. Ось таке коріння мого прізвища».

Поля і худобу нова влада, зрозуміло, відібрала. Коли зв’язаних коней виводили з двору, чоловік не міг на це дивитися і подався на своє (чи вже не своє) поле. Там нахилився, хотів підняти з покосу жмут стебел, але серце не витримало. Впав столітній хлібороб навзнак — прямо у дозрілі колоски.

Уже в дорослому житті, їдучи з рідної Петрівки до Полтави, Олексій Ландар найчастіше обирав не асфальтовану дорогу, а іншу — польову грунтівку. Ту, що вела повз дідове поле. Зупинявся там, виходив із авто, сидів кілька хвилин серед золотих колосків, згадував діда й набирався сил жити, працювати та творити добро на цій землі.

Однолюб по життю

Напевне можна стверджувати, що Олексій Ландар був фундаментальною людиною. Якщо щось вивчав, то докопувався до суті; коли робив, то прагнув досконалості; якщо любив, то раз і назавжди.

Із дружиною Валентиною Миколаївною у 2012 році відсвяткували «золоте» весілля. Хоча історії їхнього кохання набагато більше років. Взаємна симпатія виникла ще в шкільні роки, коли вони навчалися в одному класі.

— У мами з татом було дуже сильне кохання, — розповіла донька Олексія й Валентини Ландарів Олена. — Вони все життя прожили в повазі й любові. Мама, інженер-конструктор за освітою, дуже добре розуміла батька як людину і фахівця. Вона була йому другом, помічником і надійним плечем. Підтримувала його на всіх етапах становлення — від інженера до голови правління ТЗДВ «Полтавтрансбуд». Уже перед самою смертю батько сказав мамі: «Тільки-но я одужаю, Валю, ми заживемо по-новому, іще краще». Мама завжди згадує ці слова зі сльозами. Батько запевняв її, а вона вірила, що він таки стане на ноги. Проте страшна хвороба перемогла…

І на роботі, і в сім'ї Олексій Михайлович був беззаперечним авторитетом. Попри те, що у великій родині він був найменшим сином, його мама Катерина Климівна завжди говорила: «Як скаже Олексій, так і буде». 

— До нього прислухалися усі брати і сестри, — продовжує Олена Олексіївна. — Батько ніколи не говорив із рідними в наказовому тоні, але його завжди слухали. Він був авторитетом і вчителем для всіх нас. Мав вигляд серйозної й навіть суворої людини, насправді ж був дуже добрий, неймовірно любив маму, своїх доньок — нас із сестрою Наталією, зятів Станіслава й В’ячеслава, онуків Катю, Марину, Олексія, Настю. Наша родина завжди була дуже дружною, а найголовнішим і найулюбленішим святом ми завжди вважали Новий рік. 31 грудня всі діти й онуки, де б хто не перебував, приїжджали до батьківського дому. Святкували й кожного року робили велике сімейне фото. Ми й тепер продовжуємо цю традицію — 31 грудня збираємося у мами, згадуємо батька й акцентуємо на хороших моментах, які були і є у нашому житті. 

Улюблена «родзинка» в центрі Полтави

Про те, яким професіоналом був Олексій Ландар, нагадувати не треба, здається, нікому. Найкрасивіші житлові будинки й інші об’єкти в центрі Полтави — тому підтвердження. Ми запитали в Олени Олексіївни, чи була в її батька улюблена споруда.

— До одного будинку ставився особливо, — розповідає пані Олена. — Першою й улюбленою «родзинкою» називав неймовірний будинок біля університету економіки і торгівлі, за який пізніше колектив його творців здобув Державну премію України. «Я хотів бачити таку красу в центрі міста. Полтава стане найсучаснішим містом України», — говорив батько.

Із не меншим трепетом і відповідальністю ставився Олексій Михайлович і до підприємства, яке очолював понад сорок років, яке провів через бурі перебудови, зміни політичної й економічної системи.

«Ось я, голова правління «По-лтавтрансбуд», тобто приватного будівельного підприємства, найперше повинен забезпечити кожного будівельника (а в колективі їх понад 800 чоловік) роботою і добрим заробітком, усіма матеріалами й транспортом, щоб на будинках, які ми зводимо, не соромно було почепити табличку: «Споруджено колективом «Полтавтрансбуду», — зазначав Олексій Ландар, коли відзначали 60-річчя підприємства. І не знімав із себе відповідальності за його долю до останнього року свого життя. У 77 років, доки сили давали змогу, він іще працював…

Висока професійна майстерність Олексія Ландаря, його життєва мудрість, активна громадянська позиція, організаторський талант і людська турбота назавжди залишаться у пам’яті полтавців. Світла йому пам’ять.