«Тепер на мені лежить відповідальність зберегти пам’ять про свій рід»

Спадкоємиця роду Алтуєвих Ольга Гайдар (Алтуєва).
 
Петро й Марія Алтуєви були красивою парою —  на жаль, їхнє подружнє щастя було коротким.
 
Патріарх роду Андрій Алтуєв (крайній справа), поряд із ним дружина — пані Анна,  на задньому плані їхня невістка Марія Алтуєва.
 

Колись в українців була добра традиція знати свій рід до сьомого коліна. Вважалося: якщо ти пам’ятаєш і шануєш своїх предків, вони на енергетичному рівні підтримуватимуть тебе, сприятимуть в усіх твоїх починаннях. На жаль, нині переважна більшість із нас знає свій рід хіба що до дідів-бабусь. Полтавка Ольга Гайдар (Алтуєва) не була винятком. Аж поки їй не відкрилася інформація про її родовід. Вона настільки вразила жінку, що та просто не могла не поділитися нею. 

Посланий небесами дощ

«Багато хто з моїх родичів намагався знайти витоки роду, дізнатися, ким були наші предки, але всі пошуки не мали результату, — пригадує Ольга Володимирівна. — Мені ж це вдалося зовсім випадково. Якось, щоб переждати, доки закінчиться дощ, зайшла до бібліотеки. І там мені запропонували переглянути енциклопедію. Розгорнувши її, очам своїм не повірила, адже на тій сторінці йшлося про священика, релігійного діяча Василя Алтуєва. І саме завдяки йому я вийшла на свого прадіда Андрія Алтуєва, оскільки Василь Іоаннович виявився його двоюрідним братом. Коли навела довідки в По-лтавській єпархії, в єпархіальному архіві знайшли особову справу протоієрея Андрія Алтуєва. Як з’ясувалося, більшість чоловіків у моєму роду служили Богу через служіння людям: коли пожежі знищували оселі прихожан, допомагали їх відбудовувати, сприяли бідним і сиротам у навчанні тощо. Прадід навчався в Полтавській духовній семінарії приблизно в один період із Семеном (Симоном) Петлюрою й закінчив її повний курс у 1901 році (до слова, не лише Андрій Аврамович, а і його троє братів стали священиками — відомості про них збереглися в різних архівних книгах). Прадід усе життя не розлучався з хрестом (на всіх фотографіях він у підряснику), мав довгий послужний список (був настоятелем храмів, учителем закону Божого), а також перелік нагород. Є в його особовій справі й запис про сімейний стан: 

11 лютого 1905 року в селі Кринки Кременчуцького повіту (де він на ту пору служив псаломщиком Спасо-Преображенського храму) повінчаний із дівицею Анною (донькою Миколи Орлова) священиком Павлом Богаєвським. У 1943—1944 роках він є членом Полтавського єпархіального управління. «На старості літ через слабкість здоров’я самостійно правити парафією не може. Міцний у православ’ї, любить Божу справу, акуратний, справний щодо своїх обов’язків, зразковий сім’янин, слугує прикладом для наслідування», — це слова з характеристики прадіда 1949 року. А добігло кінця його життя 1954-го».

За словами Ольги Володимирівни, у пам’яті декого з  прихожан Свято-Макаріївського кафедрального собору Полтави, де у складних 1941—1943 роках служив настоятелем Андрій Алтуєв (із 1933-го по 1941 рік він мав перерву в церковній службі — загальновідомо, що 30-ті роки були одними з найтрагічніших в історії православної церкви в Україні, коли войовничі безбожники намагалися ліквідувати все, пов’язане з церковним життям), зберігся образ доброго священика, котрий за окупаційного режиму підтримував земляків словом Божим та молитвою. «Одна прихожанка, дізнавшись про те, хто є моїм прадідом, пригадала, що її бабуся Дарина під час німецької окупації приїжджала до Макаріївської церкви з передмістя, аби поспілкуватися з отцем Андрієм Алтуєвим і піднестися духом. До речі, у цій церкві в 

1992 році хрестили мою доньку Олену Гайдар. Тоді ми навіть не підозрювали, що в цих стінах витає дух прадіда Андрія Алтуєва. А рік тому Оленка почала співати псалми зі сцени, — повідала спадкоємиця роду Алтуєвих. — У 1943—1945 роках Андрій Аврамович був настоятелем Спасо-Преображенського кафедрального собору Полтави й міським благочинним. Згаданий кам’яний шестикупольний храм був окрасою площі Новий Базар (на жаль, у 1961—1962 роках його закрили й розібрали). Згідно з даними особової справи, у 1945 році прадід звільнений зі штату через хворобу. А вже в 1947 році відряджений для тимчасового виконання пастирських обов’язків до Хрестовоздвиженського жіночого монастиря. Живучи в миру, прадід вів праведне, богоугодне життя. Це справило на мене таке незгладиме враження, що я докорінно переглянула своє ставлення до релігії, почала відвідувати церкву».

Дім, що зберігає багато таємниць

Цікаво, що в Полтаві на вулиці Покровській (колишня вулиця Войкова) досі збереглося родинне гніздо Алтуєвих — будинок на пагорбі з 8 кімнат, причому в тому вигляді, яким він був тоді, коли в ньому лишилася одна-єдина представниця роду — онука Андрія Аврамовича й Анни Миколаївни Юлія Коновалова. Люди, які купили ветхий дім, за багато років так нічого й не спромоглися там зробити. Та, може, це й на краще. «У будинку лишилися навіть старі меблі, тож я попросила одного із власників нікуди їх не дівати, бо мені дуже хочеться все це зберегти. У прадіда Андрія Аврамовича й прабабусі Анни Миколаївни було троє синів і донька. А загалом їхній дім ставав притулком для багатьох Алтуєвих і не тільки, — продовжує свою розповідь Ольга Володимирівна. — Скажімо, у 1944—1947 роках у будинковій книзі, окрім Андрія Аврамовича й Анни Миколаївни, записані донька Марія Андріївна з онукою Юлією Коноваловою, один із синів — Анатолій Андрійович, брат Андрія Аврамовича — Митрофан Аврамович, Никон Павлович Алтуєв (ким він доводиться прадіду, не знаю) та інші. Сусіди-старожили згадують, що родина прадіда була хлібосольною, гостинною. Хоч самі господарі жили дуже скромно. Прабабуся Анна Миколаївна була фельдшеркою, тож, згідно з переказами тих же сусідів, під час війни в домі переховували поранених. Думаю, старий алтуєвський будинок зберігає ще багато таємниць. Один із синів прадіда (рідний брат мого діда Петра) — Анатолій — полюбляв фотографувати, був завідувачем фотоательє № 1 у По-

лтаві. Найімовірніше, це саме він закарбував на знімках обличчя рідних людей. Тож завдяки йому тепер маю змогу заглянути в очі своїх предків. Як бачите, багато хто з них на світлинах у вишиванках — і це, завважте, в той супе-речливий, неоднозначний час».

До речі, ці світлини, можна сказати, самі знайшли нашу героїню. Сталося так, що до алтуєвського будинку забралися любителі дармової поживи й винесли звідти фотографії та книги. «На щастя, якимось дивним чином вони потрапили до рук професора Полтавського педагогічного університету Леоніда Булави, до кола наукових інтересів якого входить зокрема й краєзнавство, а він, знаючи, що я з роду Алтуєвих, передав усе це багатство мені, чомусь будучи впевненим у тому, що розпоряджуся ним належним чином. Оце книга з бібліотеки прадіда, — показує Ольга Володимирівна. — Як бачите, на виготовленій із картону палітурці викарбуване прізвище Алтуєв. Згідно зі спогадами сусідів, книгами в алтуєвському будинку були обставлені всі стіни, бо господарі дуже любили читати». 

Глибоке коріння роду Алтуєвих

Так само до архіву Ольги Гайдар (Алтуєвої) потрапила й датована 1942 роком остання вісточка про її діда Петра Андрійовича, котрий воював на фронтах Другої світової війни. Якась чужа жінка на прізвище Ендріксон повідомляла в поштовій листівці: «У групі полонених, яких гнали румуни, перебував Петро Алтуєв, мав кульове поранення у правий бік, але болю не відчував. Він просив  переказати вам це. Йому вдалося ткнути мені в руку записку з вашою адресою й повідомленням такого змісту (я її зберігаю). Люди подейкують, що полонених женуть у Румунію».

«Як склалася доля діда, ми досі так і не знаємо, — зітхає Ольга Володимирівна. — Виявляється, у 1942 році він іще був живим… Зберігся один-єдиний  його лист до бабусі Марії Алтуєвої (мій дід називав її Мусею), написаний іще перед війною, коли він навчався у школі сержантів, і цей аркушик також дуже дорогий моєму серцю. На превеликий жаль, я втратила маму, коли мені було 7 років. Вона працювала в конструкторському бюро заводу «Знамя» й трагічно загинула під час суботника через  безглуздий збіг обставин: їй на голову впала дошка. Мамі було всього 34 роки. Нас із молодшим братом, якого на честь діда назвали Петром, у великій любові виростила бабуся Марія — спадкова дворянка Протопопова (прізвище цього роду внесене до алфавітного списку Дворянської родовідної книги Полтавської губернії). Вона мала цікаву зовнішність, проте заміж більше так і не вийшла: усе чекала й вірила, що дідусь повернеться. Дід Петро Андрійович на фотографіях поряд із моєю бабусею, тож я його зразу впізнаю. Окрім нього, із війни не повернувся і його рідний брат Микола Алтуєв».

Оскільки прадід Андрій Аврамович, згідно з відомостями його особової справи, народився 1877 року в селищі Шишаки По-лтавської губернії, аби сягнути своїх коренів глибше, Ольга Володимирівна з’їздила й туди. «У Шишаках я спілкувалася з місцевим краєзнавцем і шанованою людиною Василем Магдою. Разом із ним ми побували в церкві під Миргородом, де, згідно з архівними записами,  служив Харлампій Алтуєв — дід мого прадіда. До того ж Василь Магда розповів, що в селі Федунка, яке виникло на початку ХVI століття, згідно з переказами, проживав Іван Алтуєв — схоже, наш родоначальник, котрий вів купецьку справу. До речі, у 1912—1933 роках у тій же Федунці тоді Миргородського повіту служив настоятелем Благовіщенської церкви, дзвони якої було чутно й у сусідніх селах, мій прадід Андрій Алтуєв. Чесно кажучи, я не знаю, ким доводяться мені чи моїм предкам іще багато Алтуєвих, про яких дізнаюся в той чи інший спосіб. Та мені дуже хотілося б усіх їх поєднати. Адже всі вони свого часу збиралися разом на торжества чи похорони, ділили й радість, і горе. Член Полтавського дворянського зібрання Володимир Тарасов, котрий глибоко вивчає родоводи, уже займається створенням генеалогічного дерева нашого роду (це надзвичайно копітка й філігранна праця). Звісно, його більше цікавлять дворяни, та він все ж змирився з тим, що рід Алтуєвих поєднав священиків і дворян». 

Цінності, що мають передаватися від покоління до покоління

Є в Ольги Володимирівни велика мрія — повернути дім свого прадіда. «Якщо мені вдасться це зробити, я б воліла зберегти в ньому оту духовну алтуєвську атмосферу: відновити старі меблі, книги, повісити на стінах портрети членів нашого славного роду. Ці цінності мають передаватися від покоління до покоління, — ділиться жінка. — І хочеться, щоб у саду, що примикає до будинку, де на стільці з букетом квітів у руках заснула вічним сном моя прабабуся Анна Миколаївна, котра трохи не дожила до ста літ, як і за її життя, збиралися гуртом представники роду Алтуєвих. Та й хто знає, як складеться життя. Скажімо, може статися так, що повернуться додому родичі з-за кордону. Моя двоюрідна сестра Олена Алтуєва проживає з трьома дітьми у швейцарській Женеві, там дуже дороге житло, а тут є родове гніздо. Як би там не було, на мені тепер лежить колосальна відповідальність зберегти пам'ять про свій рід. Це багато до чого зобов’язує. Несказанно рада, що мені відкривається все нова й нова інформація стосовно моїх пращурів, як нібито цим керує хтось із небес. І якщо врешті-решт складуться всі пазли історії роду Алтуєвих, я буду просто щаслива». 

Ольга Гайдар (Алтуєва) свого часу закінчила медучилище, потім у Полтавській аграрній академії освоїла спеціальність «Облік і аудит», а в 50 років раптом різко змінила своє життя, захопившись мануальною терапією. У новий вид діяльності пірнула з головою, навіть відкрила в Полтаві школу масажу. «Масажем захопилася й сестра Олена (її покійний батько Георгій Алтуєв очолював кафедру акушерства і гінекології в Українській медичній стоматологічній академії, і, мабуть, краще за нього пологів у Полтаві ніхто не приймав), у неї теж дуже міцні руки. Якось у розмові я пожартувала, що, схоже, невдовзі школи масажу Алтуєвих з’являться по всьому світу, — посміхається Ольга Володимирівна. — Маю надію, що завдяки цій публікації відгукнеться хтось із наших далеких родичів або ж людей, котрі володіють якоюсь інформацією про моїх предків. Тепер я почуваюся Атлантом, який тримає на своїх плечах історію всього роду. І згадуючи, із чого все почалося, думаю, що це просто доля завела мене тоді до бібліотеки, аби переждати дощ. І хіба це не промисел Божий, що там запропонували саме ту книгу, яка мала відкрити мені очі?»

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора та з особистого архіву Ольги Гайдар (Алтуєвої)

Газета "Вечірня Полтава"
Переглядів: 11 | Коментарів: 1


Додати новий коментар

Зображення користувача Fjmljr.

calcitriol 0.25 mg pill <a href="https://rocaltrtn.com/">rocaltrol 0.25 mg tablet</a> order rocaltrol 0.25mg without prescription