Володимир Ромаскевич: «Моє найзаповітніше бажання — щоб Україна перемогла агресора»

Як швидко плине час! Здається, ніби вчора слухала звіт-концерт Володимира Ромаскевича «6D. Тільки любов!», який він подарував полтавцям із нагоди свого 60-річчя, а вже минуло п’ять років! У ці березневі дні рідні, друзі й колеги поздоровляли пана Володимира із 65-річчям, а моя з ним розмова була про те, що сьогодні найбільше хвилює відомого діяча на культурній ниві, заслуженого працівника культури України, голову правління творчого центру «Арсенал», чоловіка кретивного і вірного своїй рідній землі, кредо якого — «Вірю в Україну як у найвищу істину!»

— Пане Володимире, вітаю вас із досягненням формату 6,5D і зичу нових цікавих проектів! А серед тих культурно-масових заходів, які протягом багатьох років реалізовують «арсеналівці», найвідоміший — ясна річ, конкурс дівочої вроди «Красуня По-лтави», бо їх уже відбулося 31! Але налетіла пандемія, є карантинні обмеження… Як дієте в цій ситуації?

— Щоб підготувати конкурс, потрібно провести багато репетицій, а таке тісне спілкування багатьох людей в умовах пандемії ризиковане. Але торік ми провели запис охочих позмагатися за корону «Красуні Полтави—2020» і плануємо провести цей 32-й конкурс разом із 33-м. В історії нашого конкурсу вже було таке, що ми обирали двох переможниць — друга була «Міс модель». Тож і нині доведеться діяти так. Сподіваємося, пандемія піде на спад та нам вдасться провести конкурс і без обмежень щодо наповнення зали, і без тривоги за здоров’я учасниць, артистів, глядачів.

— Принагідно хочу поцікавитися: як ви оцінюєте ставлення земляків до дотримання захисних заходів проти коронавірусної інфекції?

— На жаль, багато хто ставиться до цього несерйозно, а відтак і сам страждає, й іншим біду несе. Проживаю в селі Біологічному під Полтавою. Заходжу в автобус: половина пасажирів у масках, половина — без них. Я не мовчу в таких випадках, нагадую, щоб наділи маски. Серйозно ставлюся до карантинних обмежень, бо як лікар ветеринарної медицини за освітою і першою професією зустрічав не одну епізоотію. То щоб ми не мерли, як кролики від міксоматозу усім потрібно бути відповідальними. Хтось каже: що там та маска, чи ж затримає вона всі віруси, якщо вони проходять навіть через бактеріальні фільтри! Він не розуміє, що тяжкість захворювання на COVID-19 залежить не лише від опірності організму, а й від того, яку кількість вірусів одержала людина… Заходить людина в транспорт чи приміщення, дихає відкритим носом і ротом, не знаючи, що вже є носієм коронавірусу, у потік її видиху ступає інша людина та вдихає віруси… А маска затримала б значну частину їх. Тож до всіх земляків і до всіх землян звертаюся з проханням: будьте відповідальними! Не ставте під загрозу своє життя й інших!

— В Україні, окрім вашого творчого центру «Арсенал», мабуть, не знайдеш установи культури, яка б так системно й наполегливо творила мистецькі програми для оборонців України, концерти, де звучить стільки нових пісень на теми патріотизму, готовності захищати Вітчизну від ворогів. Нагадайте читачам про ці програми…

— Щоб виховати справжніх лицарів України, здатних оборонити її від агресора, потрібно з юності запалювати в душах юнаків і дівчат вогонь гордості за неї, давати їм знання справжньої історії своєї держави, а не тієї, яку написав окупант і якою нас «годували» в радянські часи. Ми здійснюємо свій посильний внесок у патріотичне, лицарське виховання українців. Створили військове шоу «Під барабан», концерт-присвяту «Лицарське братство, слава тобі!», парад пісень оборонців і захисників України «Заспівуй, воїне!», концерти-накази «Служіть відмінно!» та «Тривога! До зброї, браття!», мітинг-концерт «Танкістам України слава!», мітинг-наказ «Воїне, збережи Україну!», провели 9 конкурсів «Юний гетьман», 11 обласних конкурсів військової пісні, міліцейське ревю «Форпост безпеки»… 

Ми створили для армії пісенник «Лицарське братство», щоб на концертах для воїнів звучали поряд із піснями козацьких часів та часів визвольних змагань 

ХХ століття і сучасні пісні, які несуть естафету боротьби й звитяг в сьогодення й майбутнє. Поясню, до речі, чому кажу «оборонців і захисників України». Вважаю, що захисниками України маємо бути всі ми, її громадяни. А оборонці — це ті, хто обороняє її від ворога зі зброєю в руках. Тому й День захисника України я б назвав днем її оборонця.

Творчі зусилля «арсеналівців» не залишилися невідзначеними: ми стали лауреатами премії Міністерства оборони України, нас запрошували на різні заходи, які організовувало міністерство, брали участь у президентському концерті… Це спонукає до нових творчих проектів і поїздок на фронт та у прифронтову зону на Донбасі. Ми побували з мистецькими дарунками та волонтерською допомогою у зоні бойових дій уже з десяток разів — у військових підрозділах біля міст Сєвєродонецьк, Маріуполь, Світлодарськ та низки сіл Донецької і Луганської областей.

На жаль, останнім часом ці поїздки гальмують карантинні обмеження.  Наші воїни мають відчувати підтримку всіх — і держави, і волонтерів, і громадських активістів, і діячів культури. 

— Особливо в пору оцих розведень-відведень, які перетворилися практично на наш відступ…

— Так само потребують підтримки, діалогу і люди, які живуть у прифронтовій зоні. Українська держава завинила в тому, що на багато років залишила жителів Донбасу й Криму в полоні «путлерівської» пропаганди. А відтак московські окупанти і навербували собі найманців із цих одурених, зашорених людей. Але вина тих, хто кричав: «Путін, ввєді войска!», — непрощенна. Бо людині дані розум і серце для того, щоб іти від темряви до світла, від незнання до знання. А ті, хто ностальгує за СРСР, засвідчують свою нездатність до розвитку, засвоєння загальнолюдських і національних ідеалів. 

Один приклад. Якось я написав у «Фейсбуці», що не варто покладати квіти до пам’ятника Миколі Ватутіну, бо це означає зневажати пам’ять тих сотень тисяч солдатів, яких через бездарність, безвідповідальність цього чоловіка і його бажання догодити Сталіну потопили в Дніпрі під час штурму Києва. І тоді один знайомий звинуватив мене в тому, що я розвалив Радянський Союз, що міняв свої погляди… Ну, по-перше, Радянський Союз розвалився волею народів України, країн Балтії, Грузії й інших, які проголосили незалежність. А по-друге, як назвати тих, хто, маючи стільки інформації про все, що було злочинним, підступним, нечесним у російській імперії під вивіскою СРСР, неспроможний скинути пута брехні? Як можна чіплятися за тих, хто твою сім’ю знищить, тебе вб’є або відправить убивати?! Пам’ятається чийсь вислів: якщо людина вважає себе людиною, вона має іти або в ногу із часом, або попереду нього і в жодному разі не залишатися разом із «назадниками», з тими, хто не дає рухатися вперед. 

Згадаєш війну, колективізацію, репресії, голодомори — наші батьки все це пережили. Мій батько після тих голодоморів-геноцидів навіть у 1970—1980-х роках тримав мішок вермішелі і клунок цукру за перекотом (тобто за грубкою, що розділяла кімнату на світлицю і недоступну чужим очам частину). Він розповідав, як у війну, відступаючи, радянські військові пограбували партизанську криївку з харчами, сховали крадене в сараї, а голодні сільські хлопчаки — і мій батько серед них — лазили туди, навіть, було, попалися якось, але втекли, розібравши дах сараю... 

Погляд на Другу світову війну в усіх українців має бути об’ємнішим, а не спрощеним. Ми тоді від одного окупанта відбивалися, а другий панував над нами, убивав найкращих, найосвіченіших синів нашого народу, топив сотнями тисяч у Дніпрі, бо ж «баби нарожают», знищував у лещатах Голодомору і репресій. Тому чесно треба сказати, що тоді ми служили в армії, яка була окупаційною. І лише воїни УПА боролися на два фронти. 

На темі спільної боротьби проти гітлерівців спекулюють сьогодні «путлерівці», тож важливо піднімати на щит тих героїв, які боролися за незалежність України — і у ХХ столітті, і нині. На це й спрямовуємо свої творчі зусилля. 

— Ви згадали пісенник «Лицарське братство», а пам’ята-ється, що готували й пісенник, присвячений жіночій вроді. Як справи на цьому фронті — фронті краси і любові?

— Нині у наших спонсорів через коронавірусну інфекцію фінансові проблеми, тому вихід у світ пісенника «Осяяні красою і любов’ю» дещо затримується, однак це той проект, який має принести радість полтавкам. У ньому містяться 80 пісень, присвячених дівочій вроді, коханню. Не всі з них звучали на наших концертах, третину можна сміливо виконувати на презентації як твори, що звучать уперше.

— Чи почуваєтеся ви щасливою людиною?

— Так. Горе в Україні є, ятрять серце болючі втрати кращих синів мого народу, але є вірна дружина, сини, улюблена робота, талановиті колеги, з якими можна зробити щось важливе для України, для полтавців.

А ще є собачка Бася, їй минуло два роки, вона така щебетушка, я навчив її співати, слухатися команд… Спілкування з тваринками, природою — то теж незабутні миті життя. 

— А жорстокі «догхантери» з Біологічного, про яких ви писали, закликаючи правоохоронців притягнути їх до відповідальності, залягли на дно чи ні?

— На превеликий жаль, отруїли навіть матір нашої Басі. Зробили це вночі, тож я не зміг її врятувати. Якщо протягом 1—3 годин після отруєння ввести собачці вітамін В6 навіть внутрішньом’язово, можна врятувати її. Тут же кинули трутизну, очевидно, о другій ночі. Пі-дозри, хто це робить, маємо, але ж потрібне розслідування правоохоронців. Жорстоке поводження з тваринами — кримінальний злочин, ми й листівки про це розклеюємо, і сусідам пояснюємо. Хто жорстоко ставиться до тварин, той не людина. 

— Яка ваша найбільша мрія, найзаповітніше бажання?

— Моє найзаповітніше бажання — щоб Україна перемогла агресора. У нас немає іншого шляху, окрім перемоги. Живемо в цікавий час, але отаку «м’ясорубку» рідко які країни витримували, зокрема на Заході, як витримуємо сьогодні ми. І все це через отой великий гріх, що його посіяла російська комуністична імперія, яка сформувала з росіян націю рабів, котрі на заклик свого тирана підуть убивати, нищити сусіда, топтати його поле, палити хати, відбирати його землі… Ми бували на Донбасі в селах, які окупанти перетворили на суцільні руїни. Цього не можна ні забути, ні простити. Жодного примирення на умовах Росії, жодних поступок не може бути! Згадаймо, як західні держави пробували умиротворити Гітлера у 1938 році, виторговуючи власну безпеку тим, що дозволили аншлюс Австрії, окупацію Судетів. Чим закінчилася мюнхенська зрада? Другою світовою, що забрала життя десятків мільйонів землян, причому мирного населення у світі загинуло навіть більше, ніж солдатів — подивіться дані у «Вікіпедії». 

І якби ми, не дай Боже, пішли зараз на якусь мирову з Росією на її умовах, то вона б іще 30 мільйонів українців видушила. Нікого б не залишила. Гарантія миру — закопати сокиру війни разом із ворогом.

— Що побажаєте читачам «Вечірки?»

— Здатності і бажання саморозвитку. Як казав Тарас Шевченко, думайте, читайте… І тоді не буде того, що українці йдуть на вибори, клянучи, на чім світ стоїть, олігархів, і при цьому віддають свої голоси за тих же олігархів чи їхніх маріонеток, купившись то за гречку, то за аптечку, то просто за пустопорожні обіцянки. Не кожному дано бути героєм, але завжди можна залишатися людиною. Зміни стан свого розуму, щоб змінити життя. Ти сам кордон між добром і злом. Свобода — це твоя дія, спрямована проти тих, хто жадає поневолити твій народ. 

— Дякую за розмову! Здоров’я вам і творчого горіння, яке б осявало нелегкі будні українців світлом віри в Україну й надії! Чекаємо зустрічей у форматі 7, 8, 9, 10 і більше D!

— Доки є життя, доти є й надія!

Афоризми 

від Володимира Ромаскевича

Про ювілеї

Ювілеї — станції ремонту спогадів. 

Ювілей — життєвий фонтан із радості й смутку.

Ювілярам відкриті всі дороги на небо і в пекло.

Не всі ювілеї витримують випробування часом.

Є злодії, які крадуть і пам’ять, і ювілеї. 

Хай там як, а сьогодні кожен із нас молодший за себе завтрашнього.

Врешті чи не кожен із нас має забутися, але спершу треба чимось путнім збутися.

Ювілеї — це коли багато квітів, а ти ще живий.

Ювілеї минають. Важливо те, що вони залишають!

Про свободу і рабство

Кого не обходить свобода, того не обмине рабство.

Без внутрішньої свободи людини немає свободи суспільства.

Трагічне минуле хоча б тому має жити в пам’яті, щоб не було вічно трагічним наше майбутнє.

Це навіть і не питання, від кого більше шкоди — від панів зовнішніх чи рабів внутрішніх.

Найбільша вада українського політикуму — замало патріотизму і забагато партіотизму.

Одні голови свої кладуть, захищаючи незалежність, а інші —відсиджують зади, розбазарюючи її на всі боки. 

Битва за Україну — це битва за молодь.

«Sursum corda»! Піднесімо серця!

Про дівочу вроду

Дівоча врода — така ж цінність, як здоров’я, сила і творчі обдарування.

Дівоча врода — симетрія в Божому обрамленні.

Дівоча врода — ключ, який відчиняє двері серця.

Дівочу вроду створює природа, щоб втілити всесвітні закони краси.

Ганна ДЕНИСКО,

заслужений журналіст України