«Не хотів, щоб війна була й тут, у Полтаві»: полтавцям презентували короткі відеофільми про земляків — учасників бойових дій на Сході України

У суботу, напередодні Дня українського добровольця, в нашому обласному центрі у стінах краєзнавчого музею імені Василя Кричевського в межах всеукраїнського медіа-проекту про військових «Поєднані», що здійснюється за підтримки Міністерства молоді та спорту, презентували виставку постерів та серію коротких відеофільмів про учасників російсько-української війни на Донбасі з полтавського регіону. «Наш проект існує з 2017 року, — повідала його кураторка Каріна Дорошенко. — Знімати відеоролики про військових, котрі взяли участь у захисті нашої країни від недоброзичливого сусіда, ми розпочали з Донецької та Луганської областей, аби показати, що східна частина України не менш героїчна за західну. Потім були зйомки історій вихідців із Криму, Одеської, Херсонської, Запорізької областей, а минулого року ми зняли сюжети про уродженців Харківщини, Полтавщини і Дніпропетровщини. Для нас було дуже важливо в коротких відеооликах передати емоцію — стан, думки, мотивацію людей, котрі обрали нелегкий шлях захисту Батьківщини. За ці 4 роки загалом знято 80 історій. Це наш внесок у справу військово-патріотичного виховання української молоді. А ще це свого роду реабілітація для вчорашніх вояків. Ми хотіли зайвий раз нагадати, що герої серед нас, ходять із нами тими самими вулицями або й узагалі живуть по сусідству. Дуже вдячна кожному, хто взяв участь у нашому проекті, досі підтримую з ними добрі стосунки».

Поєднали борців за незалежність України нинішнього й минулого століть

У постерах та відеороликах автори проекту «Поєднані» провели паралелі, знайшовши якийсь перегук у біографіях, між нашими нинішніми захисниками й історичними  особистостями минулого століття — учасниками визвольних змагань за свободу й незалежність України. Щоправда, як зазначила керівник проекту, для полтавця Юрія Дмитренка не довелося шукати історичної особи-прототипа, адже лейтенант ЗСУ, учорашній розвідник сам обрав за позивний псевдонім уродженця Полтавщини — українського військового та громадського діяча, старшини армії УНР, розвідника, письменника Юрія Горліса-Горського. Юрій Дмитренко пішов на війну добровольцем і з 2014-го по 2016 рік служив у 

54-му окремому розвідувальному батальйоні. Під час виконання одного із завдань розвідгрупа, у складі якої був Юрій, потрапила в засідку противника. Під час евакуації поранених розвідник підірвався на протипіхотній міні. Та втрата стопи ноги не призвела до втрати любові до життя й віри в майбутнє. Після реабілітації боєць почав займатися спортом і вже через тиждень після того, як йому поставили протез, брав участь у змаганнях. Завдяки постійним тренуванням, впертості та наполегливості на його рахунку вже дві срібні медалі міжнародних спортивних змагань «Ігри Нескорених» за метання ядра, до того ж він зайняв 4-те місце з веслування. У 2018 році Юрій повернувся до Збройних сил і ще рік відслужив уже в званні лейтенанта. Нині він продовжує займатися спортом, бере участь у забігах на дистанції до 10 кілометрів, чим мотивує інших ветеранів, попри травми, не опускати рук.

Завдяки медіа-проекту «Поєднані» полтавці мали змогу почути історію не лише лейтенанта запасу з позивним «Горський», а й зв’язкового 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Віталія Діденка. «Перший мій виїзд був до села Тоненьке, що на Донеччині. Ми мали прибути на зміну зв’язківцям, котрі перебували там, — мене найдужче вразив цей спогад Віталія. — Добиралися дуже довго, бо водій віз нас обхідними шляхами. А коли врешті приїхали, то побачили лише порожнє місце: у будівлю, де дислокувалися зв’язківці, влучила міна…»

А сержант цієї ж 93-ї окремої механізованої бригади Андрій Хижняк разом із побратимами прикривав захисників Донецького аеропорту, а також «коридором», що увесь час прострілювався противником, постачав туди продукти, а звідти вивозив поранених. «Коли, вирахувавши нас, із того боку барикад починали стріляти, від нас одразу ж надходила відповідь. Ми були ворогам як кістка в горлі, тож за інформацію про наші координати вони навіть обіцяли винагороду, — пригадує з екрана Андрій. — Якось мене  відпустили на тиждень додому. Дорогою зупинився на автозаправній станції перекусити, стою — а мені так давить на вуха… тиша». 

Не лишили байдужими присутніх у залі й історії бійців батальйону «Азов» Юліана Матвійчука та Тараса Лелюха. «Оскільки я мав «білий квиток», мене не брали до ЗСУ. Тому я пішов до добровольчого батальйону «Азов», бо не хотів, щоб війна була й тут, у Полтаві. Став інструктором із тактики виживання, якої навчав хлопців. Коли мої вихованці гинули, і якась частина мене вмирала», — зізнався Тарас. Та й сам він дістав контузію в Горлівці — зовсім поряд розірвався снаряд. А загалом двічі потрапляв до шпиталю — і вдячний медикам, котрі поставили його на ноги. Повернувшись із фронту, учорашній вояк заснував власний ветеранський бізнес, у якому працюють понад 10 учасників бойових дій. Займається й громадською діяльністю: є членом ради при Міністерстві у справах ветеранів України, намагається підтримувати бізнес побратимів, допомагає учасникам бойових дій вирішувати земельне питання тощо. Також бере участь у міжнародних проектах. Разом з Анатолієм Лавріненком за ідеєю Олекси Сокола, котрий дістав кульове поранення на Сході України, з уламків мін та снарядів викував стокілограмовий хрест заввишки 2 метри. Витвір рук по-лтавців уже відправили в Литву, де мають встановити на Горі Хрестів неподалік міста Шяуляй.

Готувався до війни, а не просто ходив на службу

Серед історій уродженців полтавського краю, яких обрали організатори проекту, є одна жіноча. У місті з красивою назвою Щастя Луганської області, що розташоване на лінії розмежування й постійно перебуває під загрозою обстрілів противника, розгорнули шпиталь, що потребував медичних працівників. Серед них у «гарячі» дні 2014 року опинилася й медик із Кременчука Тетяна Ялова. Її історія — про порятунок десятків життів, і не лише бійців, а й мирних жителів, котрі постраждали від обстрілів бойовиків. «Жінки в усі часи допомагали чоловікам виборювати свободу та незалежність нашої країни, — сказала вона, — і так само продовжують робити це зараз». Після закінчення заходу до пані Тетяни підійшов чоловік у військовій формі — висловлюючи слова подяки, він обійняв її, і в його очах зблиснули сльози. 

Полтавщина багата на сильних особистостей. На жаль, не зміг приїхати на щемливий захід герой іще одного відеофільму — наш земляк, людина, котра не боїться казати правду, якою б гіркою вона не була, Народний герой України, бойовий генерал-майор ЗСУ Сергій Кривонос. Він командував обороною Краматорського аеродрому: за 60 обстрілів наших позицій  не мав жодного загиблого солдата. Розвідник-спецпризначенець із позивним «Юган» 47 днів провів пліч-о-пліч зі своїми вояками. Успішні операції продовжилися й у створених з ініціативи Сергія Кривоноса ССО ЗСУ. «Я все життя готувався до війни, а не просто ходив на службу, — це пряма мова генерала, — бо розумів, що війна з Росією неминуча. От кажуть, що Збройні сили були до неї неготові. Насправді ж неспроможним виявилося військово-політичне керівництво нашої держави». — «Під час бою той, хто першим завдає удару, завжди у виграші, — ділиться секретами військового мистецтва Сергій Кривонос. — І там, де була можливість ударити першими, ми били, у підсумку зриваючи агресивні наміри противника». Девіз генерала — щодня навчайся сам і навчай інших. А от завдання номер один — зробити Україну й народ сильними. Бо сильного українського народу російська армія ніколи не здолає. У ХХ столітті автори проекту теж знайшли знакову постать українського військового діяча, видатного полководця з Полтавщини — генерал-хорунжого армії УНР, який у 1919 році став командармом, Василя Тютюнника — і поєднали його із Сергієм Кривоносом.

Присутнім продемонстрували й відеофільми, прем’єра яких мала відбутися наступного дня, оскільки їхні герої, які, без перебільшення, творять нашу історію, — вихідці з Дніпра: це командувач десантно-штурмових військ 2015—2019 років, Герой України, генерал-лейтенант ЗСУ Михайло Забродський та командувач Української добровольчої армії Дмитро Ярош. Дякуючи організаторам за такий патріотичний проект, який поєднує борців за свободу й незалежність України минулого й нинішнього століть, Юліан Матвійчук наголосив, що як тоді, так і тепер ворог той самий — Росія. «Велика дяка, що існують ось такі проекти, які вказують на те, що нинішня російсько-українська війна є віддзеркаленням визвольних змагань минулого століття. Ми маємо вчитися на помилках історії, аби не повторювати їх», — резюмував Юліан.

А насамкінець Каріна Дорошенко розповіла свою історію про те, чому сама почала займатися цією темою. «Що таке добровольчий рух, я усвідомила 2014 року. Бо 3 жовтня того року під час оборони Донецького аеропорту дістав смертельне поранення студент Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, боєць ДУК «Правий сектор» Святослав Горбенко з Полтави. Я працювала в університеті, коли він перевівся до нас із харківського вишу. Довго не могла повірити в те, що звістка про смерть стосується саме його. Мені вкрай важливо було розказати про нього, тому стала шукати свідків його життя й кончини. Так почала спілкуватися з добровольцями, а потім і кадровими військовими. Розуміння того, що потрібно формувати історію тут і зараз, прийшло у 2016 році, коли долучилася до проекту «Поєднані». І от зараз у музеї серед портретів загиблих полтавців-добровольців побачила «Скельда» — того самого Святослава Горбенка. Усе, що ми з командою робимо, — це в пам’ять про нього». 

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора