Доброволець Олекса Коба: «Я боровся, поки не зазнав понад десяти ножових поранень, після чого просто впав. А охоронці забудовника добивали мене арматурою та ногами з криками: «Убивай!»

Олекса Коба — один з організаторів Майдану в Полтаві, доброволець, який попри заборону лікарів воював у Пісках, а повернувшись додому, на одній з акцій проти незаконної забудови в рідному місті зазнав 10 ножових поранень.

«У 2012 році я заснував студентський громадський рух у Полтаві. У той період я навчався на історичному факультеті Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка та на економічному напрямку — в Полтавському національному технічному університеті імені Юрія Кондратюка. Підпрацьовував на чотирьох роботах, але основним заробітком була робота в кузні. Одного разу після історичної акції в одному з полтавських музеїв ми пішли з друзями до лісу, де просто сиділи біля багаття до ранку і спілкувалися про те, як можна змінити щось у нашій країні. Спільною думкою всіх стало, що необхідно змінювати мислення в людей, їхні запити, цінності. Адже це може вплинути на всі інші процеси — від виборів до якихось дрібних побутових справ. Так з’явився рух «Злам стереотипів». За два роки ми провели, мабуть, понад 50 різних акцій. Це були вуличні музеї, різні перфоманси, кінопокази — багато усього цікавого. Щось ми проводили самі, а щось — разом з іншими молодіжними об’єднаннями. У наших акцій була певна філософія: зазвичай ми йшли туди, де на наші проекти ніхто не чекав. Наприклад, на день народження Тараса Шевченка, коли більшість патріотичних об’єднань рушали до пам’ятника Кобзарю, ми йшли в протилежному напрямку — на базар або в інше місце, де багато людей, — і робили там вуличний музей картин письменника, розповідали про них і розкривали ці історії для людей по-новому. Усі витрати на друк, матеріали й інші компоненти, важливі для акцій, ми фінансували самостійно з підробітків і стипендій. Наш рух був абсолютно позапартійним — якщо щось подається під партійною символікою, люди, травмовані ХХ століттям, часто втрачають до цього довіру. Я сам за життя не був у жодній із політичних партій — не бачу такої, де б здебільшого були люди з такими ж цінностями, поглядами на політичний, економічний та соціальний розвиток. Можливо, нова генерація, сегмент проукраїнського малого-середнього бізнесу, ветерани й інші активні люди з часом еволюційно прийдуть до такої партії».

Майдан

«Коли почався Майдан у Києві, у той же вечір я запропонував своїм друзям із громадського руху приєднатисья до його ідеї в Полтаві — і ми стали ініціаторами акцій у себе в місті. За день до нього ми проводили вуличний музей, присвячений Голодомору, — показували те, що люди їли під час голоду. Підходили батьки з дітьми, молодь. Усі дивилися на те, що раніше було представлено у форматі сухої статистики через призму побуту. Хліб із тирси, облиті керосином шматки м’яса, які червоноармійці, за словами тих, хто пережив Голодомор, залишали людям, щоб познущатися. Під час цієї акції ми «з-під поли» роздавали маленькі листівки-запрошення на першу акцію Майдану. Це були геть невеликі шматочки паперу, на яких було кілька речень. Але наступного дня на нашу першу акцію прийшли кілька сотень людей.

За час Майдану і я, і люди з нашого руху координували багато процесів. Із самого початку я не хотів, щоб на мітингу була присутня партійна символіка і мав через це конфлікти з місцевими політиками. Ми хотіли об’єднати людей навколо зміни політичної системи, а не старих партій і вірили, що це зможе дати більший імпульс. Через якийсь час, вже пізніше, я дізнався, що окремі опозиційні партії Полтави тоді навіть просили силовиків Віктора Януковича мене заарештувати. Але пізніше мені таки довелося піти на об’єднання мітингувальників з опозицією, адже ми мали рухатися в єдиному напрямку.

За час Майдану я разів 15 їздив до столиці на 2—8 днів. Брав участь у сутичках, був і на Інститутській під час перших спроб штурму, і потім на Грушевського. Паралельно брав участь у різних подіях, до яких долучалися громадські сили з інших міст. Вони хотіли об’єднати громадські позапартійні сили (не усі), більшість з яких ставила за мету зміну не партійних прапорів у Верховній Раді, а системи, з вимогами, які потім були забуті. Я їздив на всеукраїнські форуми Євромайдану, їх було 2 чи 3. Вони проводилися у містах із найнапруженішою ситуацією щодо ставлення місцевої влади до активістів. Перший був у Харкові. Пам’ятаю, за 2 дні форуму ми пережили 3 чи 4 атаки «тітушок», які спочатку намагалися вибити двері у те приміщення, де він стартував, а потім на одній із секцій просто наповнили газом підвал, де було багато людей. То були дуже важливі події, бо в ці міста з’їхалися багато проукраїнських людей з інших міст, які намагалися показати інший вектор розвитку.

Під час останніх лютневих подій ми не змогли виїхати до Києва, адже всі дороги були перекриті. На маленьких шляхах навколо Полтави стояли автоматники. Тож ми повернулися до міста, скликавши зібрання. Частина опозиційних партій почала говорити про те, щоб «перечекати», а потім взагалі зникла. Із партійних залишилися практично всі «свободівці», частково люди з партії «Удар» і, звісно, сотні позапартійних та членів різних громадських організацій. Ми прийняли рішення, що потрібно відтягнути місцеві сили міліції на Полтаву. Тоді згорів офіс Партії регіонів, а потім почалося захоплення приміщення облдержадміністрації. Правоохоронці застосували помпові рушниці й світлошумові гранати. Були поранені. Мені щось «прилетіло» в ногу, але я не звертав на те уваги. Було важливо втримати людей, бо вони були вже «на взводі». Я намагався робити все, щоб не було втрат, і паралельно з цим робив все можливе, щоб втримати міліцію в місті. То була дуже важка ніч, тоді я повністю зірвав голос — і кілька днів не міг говорити. Водночас як організатор розумів, що якщо потраплю до міліції, років на 20 сяду. Коли силовики почали стріляти, люди зводили барикади. В якийсь момент до мене підійшла незнайома жінка і сказала, що в полоні у міліції її чоловік, а в нього діабет. Я розумів, що, якщо піду до міліції, яка була по інший бік барикад, найімовірніше, мене заарештують, проте я не міг залишити в біді хвору людину. Коли рушив у їхній бік, хтось із силовиків тримав рушницю в моєму напрямку. Коли ж почав із ними спілкуватися, блефував: мовляв, у нас за рогом сидять нові хлопці зі 

зброєю і зараз може початися стрілянина, а це нікому не потрібно, тож переходьте на наш бік. Потім додав, що у мене є кілька вимог: одна з них — полонені. На що спочатку почув, що ніяких полонених у них немає, але коли сказав, що є людина з діабетом, виявилося, що їх аж троє. А далі було дещо цікаве: коли полонених відпустили, мене запросили до головного міліціонера в їхнє управління, нібито вони готові перейти на наш бік, але це треба обговорити. Я сказав іншим мітингувальникам, щоб вони зачекали годину, бо ситуація була дуже напружена і багато хто хотів рвати міліціонерів на шматки. Проте зазначив: якщо не повернуся за годину, нехай вирішують ситуацію самі.

У главку обласної міліції на кожному поверсі були люди зі зброєю. Але коли я зайшов у кабінет до головного міліціонера, він сидів і пив чай із тими політичними лідерами, які зникли з мітингу на момент початку протистоянь. Я стояв у порваній куртці, в чиїйсь крові — і тут мене запитують: «А ви будете чай?» (сміється).

Після цього я бачив нові закулісні ігри опозиційних політичних сил, намагання піти на компроміси. Мені здається, компроміси із совістю з метою отримання політичних дивідендів — це головна проблема української політики. Нам не вистачає принципових людей. Або, можливо, більшість із них просто не доживає до того моменту, коли зможе впливати на ситуацію. Спочатку я намагався розповісти про це людям. Але після Майдану опозиційні сили почали використовувати «боти», які створювали інформаційний шум про «зрадофілів» і «всьопропало», а також про те, що нові професіонали точно знають, що робити. За кілька тижнів після Майдану мені стало ясно, що, на жаль, ми нічого не змінимо. Через це в мене почалася важка депресія. Але пізніше я зрозумів, що це еволюційний процес. Якщо взяти статистику станом на середину січня 2014 року, вона свідчить про те, що 96% людей вийшли на Майдан, бо побили студентів. Та лише 4%, такі, як я, — для того, щоб відбулися зміни в країні. Тобто зміна системи цікавила мізерну кількість людей — це питання запитів, з яких ми починали».

Війна

«Коли почалася війна, вже у квітні я думав піти кудись добровольцем. Але хотів дописати магістерську роботу, бо присвятив багато часу дослідженням. І коли врешті це зробив, віддав її друзям, щоб вони принесли роботу на захист замість мене. На той момент мені було байдуже, в складі якого підрозділу їхати на Схід, але ми з другом, котрий теж зібрався на війну, неволіли вступати до ЗСУ, адже не хотіли сидіти десь у казармі, якщо війни вже не буде, а контракт діятиме ще півроку чи рік. Для нас було важливе відчуття свободи, коли в будь-який момент можна повернутися до цивільного життя. З іншого боку, тоді був популярний міф про те, що війна скоро закінчиться. Я пам’ятаю, як казав мій викладач: «Куди ти збираєшся їхати? Там через тиждень вже все зачистять — не встигнеш!»

У результаті ми з товаришем приєдналися до батальйону «Дніпро-1». Мій друг Володимир Шередега тоді зауважив: якщо підемо в якийсь невідомий підрозділ, який не корелюється в базі даних сил АТО, ми можемо, наприклад, потрапити у якусь незрозумілу ситуацію зі своїми, і вони навіть не знатимуть, хто ми такі. Правда, ми дзвонили і в «Азов», але не додзвонилися.

Після того, як ми потрапили до підрозділу, двічі чи тричі виїзжали на полігон, а далі — у зону АТО. Спочатку на Луганщину, потім до Маріуполя, де в секторі «М» (на схід від Маріуполя, у районі Новоазовська) ми їздили по блокпостах, виконуючи різні завдання. Одного разу, коли ми зранку повернулися з якогось завдання, за територією бази в мене з 5 метрів вистрелив «свій», здається, працівник «Альфи» чи «Омеги». Формально він значився на базі інструктором і часто був із підрозділом. Але за документами його ніде не було. Такий собі «наглядач», «фахівець». У той час в нас траплялися такі випадки, коли ми приїжджали на локацію, але там, наприклад, вже не було тих, по кого ми їхали. Хтось їх попереджав. Мої друзі вважали, що до цього причетний хтось зі штабу. В якийсь момент я дізнався, що списки нашого підрозділу вже здебільшого «злиті». Настав час, коли я хотів поспілкуватися про це «з деякими людьми», які мали стосунок до сил АТО і могли спробувати дізнатися про це більше. Саме тоді за збігом обставин я дістав кулю. І якби не побратими, які почули постріл, я б втратив забагато крові, бо поряд на той момент нікого не було. Далі була важка операція, у лікарні чергували мої побратими. Штаб тоді на запити просто відповів, що в мене під час навчання в зоні АТО вистрілив інструктор, який витрачав свій час на тренування однієї людини десь за базою, а не групи бійців, як мало відбуватися зазвичай, і він не поніс за це жодної відповідальності. Потім, коли я подав запит на розслідування цієї ситуації, у документах слідства було написано, що в мене стріляв невідомий чоловік, який був тоді на базі, а потім зник, і абсолютно ніхто не може його впізнати. Куля тоді пройшла біля серця, зачепила нирки, я був у важкому стані кілька місяців. Мене підтримували побратими. Але війна тривала, і, порадившись із друзями, які не знали, що в цій ситуації робити, я впав у апатію.

Після серйозного лікування я повернувся до Полтави. Від колишніх «регіоналів», декого з патріотів, які не пішли у добровольці, від інших знайомих і навіть деяких друзів я дізнався, що, на їхню думку, я «самострєльщік» і що ніде не був (згадуючи патріотично налаштованих активістів, я говорю лише про те, що їх тоді не було поруч і вони не знали, через що я пройшов на той час. Нікого за це не засуджую, навпаки, потім часто відговорював молодь йти на Схід. Лише пізніше усвідомив, що ми пішли добровольцями саме для того, щоб люди в мирних містах не бачили війни). Спочатку я дуже гостро на це реагував. Коли 100 людей кажуть, що вірять мені, а двоє — ні, це заспокоює. Особливо не вірять малознайомі люди, яких там не було, неодноразово пропонував їм подивитися медичні документи, а потім порівняти характер поранень, коли людина стріляє в себе сама і коли стріляють у неї з відстані. Я відчував несправедливість, і мені було боляче від того, що я все життя намагався боротися за свою країну, відстоювати справедливість, наскільки в мене це виходило, а тепер мене наче зрадили — як штаб, слідство, так і звичайні люди. Зараз ставлюся до цього простіше, навіть із гумором. Коли чую, що сам у себе стріляв, підтверджую це і додаю: мовляв, потім, щоб «догнатися», іще сам себе порізав під час сутичок біля «кривавої» арки (про це далі в матеріалі. — Авт.).

Я зрозумів, що будь-що повернуся в зону АТО. Просто тому, що так буду серед своїх. Але лікарі сказали, що це неможливо через здоров’я. Якби мав на той момент здоров’я, пішов би тоді в інший підрозділ, але хотів саме до своїх побратимів. За пару місяців, зібравши баул, поїхав до казарми — і знепритомнів від болю. Лікарі завернули мене додому. Через два місяці знову повторив те саме. Правдами і неправдами домовився з медиками, щоб ті написали, що я можу їхати на фронт, — і буквально за кілька днів повернувся у сектор «М» із найближчою ротацією. Я відчував нестерпні болі, але долучався до всіх завдань і скалився, коли запитували, як я. Медики попереджали, що через своє рішення зазнаю ускладнень, але я не міг вчинити інакше.

За кілька днів нас вишикували і сказали, що потрібно приблизно 15 добровольців, які поїдуть у Піски. Тоді наші підрозділи потребували підкріплення, бо в ДАПі відбувалися бої. Зібралися 13—15 добровольців з усієї роти. В Красноармійську (нині Покровськ) частина «захворіла», тож нас до-їхало тільки 6 чи 7 осіб. Далі у мене були ротації в Піски. Їздив туди, доки мав здоров’я й сили.

Потім, у серпні 2014 року, під час перестрілки з кулеметів уночі мені «прилетіло» в бік. То була куля на «ізльоті», але вдарила боляче. Нам тоді видавали дуже мало магазинів, проте в той день волонтери саме привезли нову амуніцію — і один із нових магазинів я повісив на бік, прикривши печінку. Годин через 6 чи 8 туди й «прилетіло». Мені пощастило, проте від удару утворилася велика гематома. Через це я кілька місяців блював, час від часу було дуже погано, але з позиції не поїхав, бо нас і так було небагато. Лікування проходив вже пізніше.

Узимку в Пісках було дуже мало людей, тож доводилося чергувати через кожні дві години. І за декілька годин вільного часу тобі треба було почистити зброю і якось трохи відпочити. То був безкінечний цикл сансари (сансара — нескінченний цикл страждань (народжень, хвороб, смертей і реінкарнацій) у буддизмі, індуїзмі, джайнізмі, сикхізмі й інших дхармічних релігіях) — дуже виснажливо фізично й емоційно, бо над тобою постійно щось літало. Таке відчуття, ніби перебуваєш на тенісному столі й артилерія «грає» в пінг-понг над твоєю головою. Крім того, з лютого на позиціях почався сильний туман. Добре, що в тепловізорі можна було перемикати режим інверсії — і тоді хоч якось можна було тримати сектор. На ту пору ворожі ДРГ були доволі активними. Удень ми намагалися рубати кирками нові укріплення в замерзлій землі, постійно прислухаючись до можливого свисту. Робили їх з ящиків з-під бойового комплекту. Тоді я зрозумів таку філософську річ: зараз ти є на позиції, а вже за годину тебе може не стати. Але ти можеш бути корисним тут і зараз. Я намагався таким бути, наскільки міг. Болі від кулі відчував майже постійно, але адреналін тамував їх краще за знеболювальні.

На позиції разом із нами були тварини. В одному з бліндажів у нас мешкала кицька, вона відчувала наближення мінометних обстрілів. Коли я збирався виходити назовні, вона теж виходила, але, якщо різко зупинялася, буквально одразу прилітали міни. Для мене було загадкою, як ця тварина відчувала, що вони от-от прилетять, бо зупинялася ще до того, як їх запустили. А от люди таких обстрілів не розуміли. Одного разу до нас приїхав якийсь «СБУшник», я ледь встиг збити його з ніг — і тут поруч впала касета «Граду». А він ображався, що я пошкодив йому костюм.

Загалом, коли в Пісках було дуже гаряче, я зрозумів, що є два варіанти: або ти постійно боятимешся загинути, або намагатимешся вижити. Маю на увазі емоційний стан. І я пам’ятаю, як одного дня просто уявив собі свої похорони, як на них прийшли мої батьки, як мене поховали — після цього мені стало легше й спокійніше виконувати завдання. Звісно, мені було страшно, звісно, я міг впасти під час обстрілу, але це було більше на рівні рефлексів.

До всіх цих подій я два роки навчався в духовній семінарії. Кинув її, коли побачив, що маю інше відчуття духовності — не краще, не гірше, просто інше. Але суть у тому, що в якийсь момент, коли нас обстрілював танк, а наша артилерія не могла відповісти через вимоги перемир’я, я відчув «сміх Бога». Це не про галюцинацію, а про внутрішній стан. Відчуття, що в нас така безмежна планета, стільки можливостей, ресурсів, а ми не можемо знайти спільної мови і вбиваємо одне одного. Бог сміявся над тим, що ми будуємо церкви з матеріалів, які йому не потрібні, бо за релігійною логікою він сам усе створив. Натомість могли б ці ресурси витратити на якісь благодійні проекти. Він сміявся над тим, скільки уваги ми надаємо своїй гордості і значенню самих себе, а за фактом між нами — людьми — і якоюсь мурашкою для Всесвіту мало різниці. Тоді я відчув любов до світу, якусь абсолютну любов, яка є параметром функції людини, як єдине, що варте уваги в житті. І тоді я став усвідомленим пацифістом, людиною, яка може вбити, захищаючи свою країну, друзів, близьких, але це вимушений захист без якоїсь агресії, хоча я дуже не люблю росіян.

Взагалі спочатку просто горів почуттям несправедливості й відчуттям, що маю бути тут, бо хто ж, якщо не добровольці. Але потім почав ставитися до цього, як до своєї роботи. А ще мені б дуже не хотілося, щоб війну побачили інші люди, які досі її не знали. Після того, як мені «прилетіло» вдруге, здоров’я залишалося все менше. А коли дали наказ виводити добровольчі батальйони з першої лінії, у нас була остання ротація в Піски. І врешті через кілька місяців, навесні 2016 року, я звільнився з підрозділу. Повернувся додому і довго відчував себе абсолютно мертвим.

Я не звертався до психіатра, тому не можу стверджувати, що в мене був ПТСР, лише психіатр може ставити такий діагноз, але у мене просто був шоковий стан, що є абсолютно нормальним для тих, хто повертається звідти. Тривати він може близько 2 років».

Вдома

«Я закрився в квартирі і кілька місяців не хотів спілкуватися навіть із батьками і сестрою. Вона намагалася прийти в гості, привезти якісь продукти — і я міг послати її матюками, бо нікого не хотів бачити. Тоді волонтери порадили мені піти на курси від ГО «Побратими». Для того, щоб, можливо, стати корисним для інших ветеранів, отримати знан-ня з бодинаміки (сучасний метод тілесно-орієнтованої психотерапії, 

заснований Лізбет Марчер у Данії в 1970-х роках). Після закінчення магістратури я збирався вступити в аспірантуру до медичної академії, щоб викладати філософію для студентів і писати кандидатську на тему архетипів в Україні, адже тема допомоги людям була для мене дуже важлива. Отож я вирішив пройти курси від «Побратимів». У результаті відсотків на 20 вони допомогли мені зрозуміти, що зі мною відбувається. А потім мене почали запрошувати тренером на різні події, працювати з ветеранами та їхніми родинами. Декілька років активно їздив на тренінги. І якщо бійці зверталися до волонтерів з якимись проблемами, я безпосередньо зустрічався з ними в Полтаві або зідзвонювався, якщо не могли зустрітися. Намагаючись зрозуміти їх, я водночас розумів себе.

А ще через деякий час мені захотілося почати малювати. Моя мама — художниця, але я ніколи цим не займався. Просто купив фарби — і почав малювати. Вже через рік у мене було десь 40 робіт, і волонтери запропонували зробити виставку, яку хотіли показати іншим ветеранам. Це стало для мене мотивацією, бо спочатку я нікому не хотів показувати свої картини. Але потім побачив, що це потрібна річ для інших. Виставка відбулася десь у 7—8 містах. Під час неї я проводив тематичні екскурсії із зануренням в колективне підсвідоме, спілкувався з людьми про природу травми й шоку.

Коли малював, зрозумів одну дуже важливу для себе річ: неважливо, де ти перебуваєш і в якому стані, у тебе є один класний ресурс — вміти бути тут і зараз. І, може, це прозвучить абсурдно, але якоюсь мірою життя в такому стані стає для тебе нескінченним. Адже ти перебуваєш у конкретному моменті, не маєш минулого й майбутнього і не озираєшся на смерть, яка постійно ходить поруч.

Після служби почав думати про кожний прожитий день. І тепер я постійно ставлю собі запитання: куди я йду, чому саме сюди, чи справді мені це потрібно? Війну не можна ідеалізувати. Але саме стан, до якого вона призводить, виступає каталізатором, посилюючи всі відчуття, з одного боку, і ламаючи твоє его — з іншого, оскільки після повернення його треба будувати спочатку.

Спершу я був дуже закритим від суспільства, потім почав шукати роботу. Пробував працювати менеджером, але у мене було дуже багато агресії. І я подумав, що це не те, чим мені треба займатися. Далі якийсь час працював адміністратором в одному закладі, де до мене з розумінням поставилися власники, таким чином підтримавши. Якось один знайомий надіслав мені інформацію, що проводиться набір на курси з програмування і там є місця для ветеранів. Пройшовши відбір, я почав навчання — і мені це «зайшло».

А потім мене знову трохи «піднакрило», то був січень—лютий 2017 року. Тоді якраз були бої в Світлодарську, і мені захотілося знову все кинути й повернутися на війну. Я приходив на навчання, там усі усміхалися, і я усміхався, якщо була якась весела ситуація, але всередині відчував порожнечу, питаючи себе: «Що ти тут забув? Чому не на фронті?» Я відчував провину через те, що живий, а інші — ні. Постійно вагався: піти на фронт за контрактом чи залишитися тут. Мені постійно снилися мої загиблі товариші, які казали уві сні: «Сідай поруч із нами». Думаю, то було почуття сорому перед ними».

Повернення до реанімації

«Пізніше сталася ситуація, яка поставила крапку в моїх сумнівах. На той момент я чітко розумів, що ніколи більше не буду громадським активістом, принаймні в тому вигляді, як це було раніше, бо банально виріс із цього. Але в Полтаві почалася забудова громадського простору — то була єдина арка до будинку, в яку могли в’їхати пожежні автомобілі або «швидка». На перших акціях я побачив багато політиків і подумав, що там вистачає людей та розголосу. А потім, коли туди приїхала охорона в амуніції і з дубинками, зрозумів, що мешканцям цього будинку може загрожувати небезпека. Написав побратимам — і ми вирішили туди прийти. Протестувальники почали демонтувати незаконну забудову, яка перекрила єдиний вхід до будинку. Я усвідомлював: якщо зараз полтавці дозволять просто так забудувати цю арку, то далі, як гриби після дощу почнуть рости й інші незаконні забудови, які вже ніхто не зможе спинити. Оскільки до війни у мене була своя кузня, побачив, що люди не зовсім правильно працюють з інструментом, почав допомагати — і в якийсь момент на усіх, хто зібрався, налетіли представники охоронної фірми. Вони почали бити дубинками й арматурою не тільки чоловіків, а й жінок, літніх людей. Я зчепився з ними. Здається, спочатку мені щастило: відкинув убік когось із нападників, які були без зброї, але потім дістав перший удар ножем. Після цього зрозумів: усе, що я можу зробити, — це максимально відтягнути охоронців забудовника на себе, щоб інші спробували якось відійти. І в результаті боровся на ногах, поки не зазнав понад 10 ножових поранень. Мене били кілька людей, зокрема зі спини. А я боровся один проти кількох озброєних нападників, після чого просто впав. Охоронці продовжували добивати мене на землі. Арматурою, ногами. Кричали: «Убивай!». Для мене досі залишається загадкою: навіщо все це було треба? Мені незрозуміло, чому в мирному місті забудовник застосовує силу і хоче до смерті порізати людей... Це риторичне питання. Звідти мене витягли мої побратими. Після чого на місці мені надали першу допомогу — тоді на акції були дівчата, які їздили на Схід волонтерами-медиками, і в них із собою була крапельниця — це і врятувало. Я з усіх сил чіплявся за свідомість. То було вкрай важко. Відчував, що ось-ось — і зникну. Потім друзі викликали якогось військового лікаря до лікарні. Виявилося, що поранення були не хаотичні, — нападники чітко розуміли, куди треба бити. А далі була реанімація і дуже важка операція. І після цих подій повертатися на війну здоров’я вже не дозволяло.

Я і досі не можу сказати, що  реабілітувався. У мене наполовину працює легеня — дихати важко. Арку ми тоді відстояли, але суд за цією справою триває досі. Варто зазначити, що до відповідальності притягнули не замовників, а лише виконавців. І якщо мешканців будинку били 15—20 осіб з охоронної фірми, то звинувачення отримали лише ті, хто різав ножами. Але для України це не дивна ситуація. Тому в ній я намагаюся зробити все, що в моїх силах.

Суди увесь час переносять. А представники іншої сторони постійно намагаються зі мною домовитися. Виходять навіть на моїх знайомих. Одного разу мені подзвонив мій побратим, з яким ми разом воювали в Пісках, і сказав, що давно не бачилися, мовляв, давай зустрінемося. Приходжу на зустріч, а він там стоїть з якимсь чоловіком у схожому на 90-ті роки образі. І той мені: давай поговоримо про хлопців, які тебе різали, ти їх пробачиш, а ми компенсуємо завдану шкоду. Я подивився на побратима і подумав: «Братику, це справді ти?..» Той випадок був для мене, наче ще один удар ножа у спину.

Під час подій біля арки був іще один поранений, теж учасник АТО Дмитро Юденко. І зараз та сторона повсякчас намагається домовитися з нами, пропонує компенсувати моральну шкоду, якщо ми відмовимося від звинувачення. Але наша позиція завжди незмінна — максимальний термін, а моральна шкода — це на розгляд суду або паралельно з відбуванням покарання і визнанням провини. Я вважаю, що в цій ситуації не може бути іншого варіанту, окрім максимального терміну. Це прецедент — якщо винуватців виправдають, будь-хто із забудовників у схожій ситуації розумітиме, що можна різати людей».

«IT BRO»

«Після тих подій почав шукати місце, де зможу бути корисним і створюватиму щось нове. Після того, як пройшов IT-курси, разом із побратимом ми вивчили досвід закладу «Veterano Pizza» й інших ветеранських бізнес-ініціатив — і вирішили спробувати зробити щось подібне для тих, хто воював, в ІТ-сфері. Так у 2018 році запустили проект «IT BRO». Наразі він має три вектори діяльності. Перший — це веб-розробка. Головна його цінність, яка відрізняє нас від конкурентів у тому, що ми буквально вояки для ваших веб-проектів. І будемо «битися» на їхньому боці на всіх етапах розробки. Ми не працюємо з російськими компаніями від слова «ніколи». І маємо соціальну складову в нашому бізнесі.

Другий вектор — це навчання, адже це дуже крутий інструмент адаптації. Ми запустили IT-курси. У нас пройшли навчання понад 300 ветеранів з усієї України, із них 10—15 відсотків знайшли роботу. Зараз ми маємо 2 нові потоки, де викладають волонтери, проукраїнські ментори-розробники з великим досвідом. На їхні курси лише за тиждень подали заявки понад 340 учасників бойових дій. Це чоловіки і жінки з багатьох регіонів України та десятків різних підрозділів віком від 18-ти до 60 років.

А третє — це соціальні проекти. Наприклад, до нас звернулася школярка, яка подавала роботу на конкурс Малої академії наук. Ми допомогли їй безкоштовно зробити портал з астрономії. Коли почалася пандемія коронавірусної інфекції, ми й волонтерам допомогли з порталом. Іще паралельно працюємо над двома веб-проектами, які є практичними для студентів курсів, на яких вони бачать результат і роблять соціально важливі речі.

Є ще один момент — це питання пам’яті про друзів. Наш курс для ветеранів безкоштовний. І якби він проводився для такої кількості людей у комерційній установі, вийшла б доволі велика, як на мене, сума. На ці гроші можна було б купити якийсь гарний пам’ятник комусь із бійців. Але в нас є свій погляд на те, як зробити так, щоб про цю людину знали інші. Наш курс зроблено в форматі гранту, і назвали ми цей грант іменем нашого побратима, який загинув у Пісках, Григорія Матяша.

Для нас він був дуже хорошим другом. І ніхто не думав, що саме він може загинути, бо він був дуже кльовим вояком, який постійно навчався, їздив на курси зі стрільби, тактики, можна сказати, був завжди попереду. Ми подумали, що назвати грант на його честь стане вшануванням його пам’яті. І я побачив, що багато ветеранів, які подають за-яви на цей курс, заходять до «Вікіпедії» і читають його історію. Отже, це працює.

Щодо мрій, то мені хотілося б, щоб проект «IT BRO» згодом перетворився на середню за розмірами компанію, що дасть багато робочих місць ветеранам, які хочуть розвиватися в цій сфері. Нещодавно один зі студентів курсів сказав, що «IT BRO ACADEMY» — для ветеранів такий собі пошук дзену в програмуванні, постійний шлях саморозвитку. Цю цінність мені і хочеться плекати в проекті. Всередині команди ми щодня продовжуємо навчатися нового. Думаю, окрім веб-розробки, із часом додамо до своєї практичної діяльності нові послуги. А навчання для ветеранів хочемо перетворити на ком’юніті, де учасники АТО/ООС зможуть навчатися постійно».

Віка ЯСИНСЬКА

«Цензор.НЕТ»