«Чудове це заняття — спілкування»

Карантин, самоізоляція, локдаун… З їхньою появою в нашому житті в багатьох людей з’явилося більше часу на роздуми, поглиблені пошуки себе, самовдосконалення. Однак і поговорити з цікавим співрозмовником теж хочеться. Тож ми запросили до редакції людину, відповідальну за культурний фон у нашому місті в прямому сенсі цього слова, — народного артиста України Германа Юрченка.

— Германе Юрійовичу, ви давненько не виступали в нашій газеті. Читачі це помітили й навіть вважають таке мовчання підозрілим.

— Так, останнім часом більше мовчу, бо починаю сумніватися, чи приносить користь одкровення. Читати ж пресу люди перестають, більше тягнуться до Інтернету. А я залишився переважно у ХХ столітті. Хоча відмовлятися від спілкування й для себе хибно.

— Але ж ми знаємо, що ви продовжуєте вести активний спосіб життя, займаєтеся творчістю…

— …і пізнанням себе, споглядаючи ніби збоку. Час такий настав. Та й совість моя не мовчить, адже тільки тоді, коли вона працює, людину виводить на вершину у професії й житті. А з «ампутованою» совістю можна залишитися й біля підніжжя гори.

— Півтора року тому до свого ювілею ви підготували документальний фільм про власне життя й закінчили його, підвівши творчий і життєвий шлях до того часу, коли почали працювати директором філармонії. Тобто до 70-х років минулого століття. Тепер багато ваших прихильників і друзів очікують на продовження стрічки. Чого варто чекати в новій серії? Напевно, там буде багато розповідей про зустрічі з артистами-легендами?

— Матеріал зібраний величезний. Усі найвідоміші артисти того часу  проходили «через руки» Полтавської філармонії. У 70—80-х роках ми організовували в середньому по 2,5 тисячі концертів на рік. Артисти зі всесоюзним і світовим визнан-ням визначали наш музичний смак, загальну культуру, які ставали нашим капіталом — моральним і професійним. Кожна зустріч із видатними артистами приносила радість і глядачам, і мені. Із багатьма ми дружили по чверть століття. Тому в новій серії фільму дійсно хочеться максимально чесно й повно розповісти про той неймовірний час, про віру в  справу, яку ми любили. Тоді в нашій концертній організації ми були по-справжньому єдиною родиною. Фільм, схоже, стане рікою пам’яті, яка все частіше проводжає тих, хто ставав епохою. Уся моя любов звернена до людей, яких знав і ціную.

— А ви так і назвіть фільм — «Ріка спогадів».

— Дякую, виручили. Переймався тим, як його назвати. Знову переконуюся, що будь-яка випадковість закономірна. Як кажуть, якщо життя запланувало зробити вас щасливим, то навряд чи вас щось врятує.

— Хто допомагає вам у роботі над фільмом?

— Відомі люди — звукорежисер Леонід Сорокін, фотохудожник Олександр Скрипник, екс-начальник обласного управління культури і консультант Петро Бондаревський.

— Нинішня обстановка, пов’язана з коронавірусом, як ніколи, показала, наскільки крихким може бути життя. Усе, що відбувається сьогодні в світі, особливо впливає на творчих людей. Як ви зберігаєте себе в цих умовах?

— Творчість — теж річ крихка. Тут головне — зберегти здоровий дух, адже якщо втратиш його, фізичного здоров’я теж не додасться. Тому намагаюся бути цікавим самому собі, йти в ногу з тими, хто прагне вгору, а не зупиняється. За можливості розфарбовую буденність яскравими фарбами.

— А як щодо депресії, самотності, які властиві творцям?

— Люди творчі й за кращих часів прагнули усамітнення. Коли хочеться заглибитися у творчість, відійти від загальних ідей, пофантазувати, створити щось своє, несхоже. А зараз тим паче варто обдумувати й готувати щось нове, що має втілитися в життя в майбутньому.

— Напевне, вам допомагають триматися в тонусі фестивалі мистецтв, які ви тепер проводите «онлайн»?

— Фестивалі, особливо в наш час, дають відчуття радості в житті. Усі діти, які беруть у них участь, талановиті. Бо такими їх приводить у цей світ Бог. Вони тягнуться до мистецтва від природи. Це надихає. А взагалі у талановитих людей не існує віку. Їм цікаве життя в усіх його проявах. Навіть в умовах карантину. Кожен учасник фестивалю (байдуже, скільки йому років — п’ять чи п’ятдесят) несе красу, просвітництво, віру в тих, хто готовий слухати й сприймати космічне.

— Окрім усього, ви ще й викладаєте на кафедрі хореографії в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка. Колись ви сказали, що робота в університеті — це ваше четверте дихання, що ви відкрили для себе «райський куточок» і почуваєтеся щасливим кожного разу, йдучи на лекції до студентів.

— Так, кафедра хореографії предстала переді мною дружною мистецькою родиною, налаштованою на постійний розвиток, без будь-якої думки про самозаспокоєння. Тут немає навіть натяку на те, що життя, навчання — суцільні розваги. Немає тієї трясовини, від якої старіють уже в 20 років. Тут досвід викладача через студента трансформується в майбутнє. Наші випускники стають творцями кожен на своєму місці, зберігаючи школу, традиції, духовну експресію. Кафедра має вигляд «грядки», на якій виростають плоди однієї породи. А порода ж ця шляхетна.

Як голова журі міжнародних і всеукраїнських фестивалів-конкурсів протягом багатьох років завжди вирізняю наші по-лтавські хореографічні колективи серед інших за ступенем віддачі, думкою, закладеною в композиції, майстерністю і, зрозуміло, відчуваю в цей час гордість. 

Зараз на кафедрі панує певне напруження через те, що відбувається процес чергової акредитації, яка може обернутися серйозною трансформацією не на користь освіті й культурі. В умовах загального духовного зубожіння, коли дитячі музичні школи, гуртки художньої самодіяльності в загальноосвітніх школах знаходяться в очікуванні вирішення їхньої долі, думати про те, що й нас можуть піддати «санкціям», а, простіше кажучи, розформувати, — жахливо. Подібний крок вважаю державним злочином.

— Германе Юрійовичу, вас часто можна побачити на концертах Полтавського симфонічного оркестру. Напевне, там теж черпаєте натхнення?

— Безумовно! Як будь-який прихильник музики. Також мені цікаво рухатися паралельно з тими людьми, які обрали для себе абсолютно чесний шлях у мистецтві — передати через художні образи справжні й високі цінності. Логічно вписуються в ланцюжок благотворного спілкування й зустрічі з народним артистом України, головним диригентом оркестру Віталієм Скакуном. Радий, що все активніше підключається до таких творчих бесід і молодий талановитий диригент та чудовий виконавець Єлізар Пащенко. Кожна  їхня нова робота демонструє розуміння краси вічного мистецтва й поклоніння йому, доводить осмисленість, закладену в кожному звуковому русі. Під час концертів нашого симфонічного оркестру в мене часто виникає відчуття, що це є «залишки раю на землі».

— Напевне, ви не обмежуєте кола свого спілкування лише музикантами, артистами.

— Будь-яка справжня творчість — це камертон культури. Коли «абсурдами примучена душа», як написала Ліна Костенко, ми намагаємося тягнутися до цікавих людей, близьких нам за духом. Мене приваблює спілкування з людьми слова. Їх часто називають «шукачами дії». Один із таких «шукачів», до речі, нещодавно вразив мене своїм «маленьким Ермітажем».

Із дитинства ми зачитувалися книгами, які відповідають гаслу: один — за всіх, і всі — за одного. Гасла на все життя, взятого з дуже зачитаного роману Олександра Дюма «Три мушкетери» — чемпіона світу за кількістю екранізацій. 

— Ця ваша думка підказує, що ви не оминули увагою й публікації в нашій газеті під заголовком «Один із мушкетерів», яку написав ваш друг — письменник Володимир Карпенко.

— Ви праві. Я відразу звернув увагу на назву статті й фото людини, яка завжди вражала мене своєю артистичною зовнішністю, статурою, упевненістю в собі, а часом — і різкістю своїх суджень. Яке точне попадання: а-ля Д’Артаньян! Це не той випадок, коли художника впізнають винятково за його беретом. Я познайомився з Анатолієм Гальченком, про якого говорив вище, на ювілейному вечорі Володимира Карпенка. Саме мені письменник довірив провести цей на диво душевний захід. Усі четверо друзів-мушкетерів тоді ще були разом. То був 2005 рік.

Ріка пам’яті повертає мене до Володимира Пилиповича, творча дружба з яким розпочалася задовго до того його ювілею. Познайомив нас Махмуд Есамбаєв, котрий щороку приїздив із концертом до Полтави. Знову випадок! Володимир Карпенко добре знав легендарного танцюриста, написав про нього книгу, зберігає в пам’ять про великого артиста два мінерали, які той подарував письменнику, геологу за однією зі своїх освіт. Дізнавшись про етапи життя письменника — як романтичні, так і жорстокі, прочитавши його 6-томний роман «Амба», відчувши людську спорідненість, «чи міг би я не полюбить його сердечно», як писав Іван Франко.

На тому пам’ятному ювілейному вечорі, та й нині теж, мені не треба було слідувати негласному правилу догоджати письменнику. Він сам визначив сенс свого життя, доводячи й нам своїм романом, що тільки люди з кодексом честі можуть вистояти в найважчих ситуаціях. Саме  з таким внутрішнім стрижнем він створював і мужньо відстоював своє надзвичайно важливе дітище — роман.

Уже тоді я знав про винесений йому одним із мушкетерів, а саме — Анатолієм Гальченком «смертельний» вирок за те, що він, мовляв, «не мав права писати подібний твір, не відсидівши в «зоні». Але не надав особливого значення цьому докору. Тим більше, що був радий і щасливий за друга, який уже тоді був нагороджений за роман «Амба» премією імені Володимира Короленка. Я з особливим піднесенням читав на ювілеї уривки з ліричних відступів його роману, намагаючись передати всі відтінки й інтонації його слова. Але то було ще й на рівні сприйняття музичної душі. Пізніше, зміцнившись духовно, захищаючи свого друга, доводив його єсенінське вміння бачити велике на відстані, бути обдарованим (за Василем Сухомлинським) слухачем музики природи. Захищаючи красу змісту його слова, я міг наводити такі приклади, як бесіда Льва Толстого з Максимом Горьким з приводу того, чи був Володимир Короленко музикантом. «Мабуть, так», — відповіли вони самі собі…

Зараз мені близька формула визначення таланту й генія. Талант, прагнучи заявити про себе, цілиться в десятку. Геній іде далі в бажанні докопатися до прихованих таємниць людської душі — побачити в кожній людині Боже творіння. А хто ми — визначить час. Як мислячий поет, Анатолій Гальченко визнав свою помилку. Інтелігентно, аристократично покаявся й залишився зі своїми друзями-мушкетерами — Володимиром Мирним, Іваном Нечитайлом, Володимиром Карпенком. 

У пам’яті звучать слова Анатолія Гальченка з його неопублікованих віршів, які я прочитав 15 грудня минулого року в скромному співчутті за ним:

«Живу — не могу нажиться…

За прочих судить не берусь…

И так до последнего вздоха…»

Також не можу не сказати про Нінель Георгіївну — дружину письменника Володимира Карпенка, котра все життя була поряд із ним, зберігала в сім’ї моральність і справедливість, за які її чоловік запекло боровся у своїй творчості. Разом вони не побоялися витратити багато сил і часу на пошуки істини. До речі, Нінель Георгіївна чудово грає на фортепіано, пише вірші й музику. Чи не є такі дружини для творчих людей тією базою й фундаментом, без яких вони просто не відбулися б?

Не хочу скупитися й на добре слово на адресу людини, котра вчить нас на власному прикладі того, що любов до своєї 

роботи — запорука довголіття. Нині Володимир Пилипович завершує перекладати українською свій вистражданий шеститомник «Амба». Книга зазвучить по-новому завдяки розкішності української мови.

Дякую моїй улюбленій газеті за запрошення до розмови й можливість висловити свої думки. Свого часу відомий хірург Микола Амосов сказав: «Чудове це заняття — спілкування». Повністю з ним погоджуюся.

Оксана КЛОЧКО

«Вечірня Полтава»

Фото Євгена ПРИСЯЖНЮКА