У ній було стільки всього дивного, цікавого…

Вона завжди робила лише те, що вважала за потрібне, і так, як, на її думку, було правильно. У ній було стільки всього дивного, цікавого: якась одержимість своєю роботою, наукою, постійно народжувалися все нові й нові ідеї. Вона була своєрідним генератором ідей. Незабутній Петро Сливка говорив: «У ній стоїть якийсь моторчик». Цей моторчик не давав їй перепочити ні на мить. От усе їй було потрібно: схеми, календарі й календарики, буклети, брошури, книжки — і все це швидко, бігом, на вчора.

Згадуючи її зараз із душевним щемом, розумію, що ніде й ніколи більше не буде такої Олени Байрак, цього вулкана, цунамі, живчика, якій до всього було діло, яка й секунди не сиділа без роботи. Наприклад, був такий епізод: ми їхали у Михайлики на день народження Антоніни Антонець, і Олена всю дорогу обрізала і вставляла в альбом фотографії — готувала подарунок Антоніні Семенівні і встигла вчасно. Вона завжди встигала, хоч і останньої  миті. Так було й на мій ювілей. Удвох із Віктором Самородовим вони мали вести ювілейний вечір. Напередодні домовилися, що завчасно проведемо репетицію, але Олена не була б Оленою, якби не влетіла до зали за десять хвилин до початку. Похапцем розпитала, хто за ким виступає і… вперед. Віктор Миколайович засвітився лише на початку церемонії, а далі вона перехопила ініціативу — і пішло-поїхало: слайди, музика, фільми, пісні, імпровізації — ледве вклалися у три години. Після цього навіть не лишилася на фуршет: справи, справи — «хлопот невпроворот».

Була в неї одна рідкісна риса — вона любила робити подарунки з будь-якого приводу й ніколи не забувала привезти якийсь сувенірчик з Єгипту, Кривої Руди чи Омельника. Це могла бути гілочка ялиці, кілька листочків гінкго, жменька кизилу, статуетка кота (знала, що я люблю кішок), календарик або диск із піснями в її виконанні. Було в неї таке непереборне, дуже настирне бажання робити людям свято, хоч малесеньке, а за певного збігу обставин — і велике. Вона була відмінницею, «комсомолкою», ентузіасткою в житті й тому мала всіх, хто потрапляв у поле зору, «облагодетельствовать». Дивно, як її на все це вистачало. А ще ж були наука, поезія, музика, донечки Людмилка і Світланка, внучечка, Петя, Євгенія Євгеніївна, книжки, екологічні проекти, Омельник, Крива Руда — і безліч нездійснених тепер планів.

Пригадую один цікавий момент — як ми їздили в дендрологічний парк «Софіївка» домовлятися про видання книжки до ювілею його директора Івана Косенка. У Івана Семеновича є чудова традиція, якій він ніколи не зраджує. Кожного ранку о 7.00, незважаючи на погоду й пору року, він обходить парк, а це небагато й немало — сім кілометрів. Приїхали ми надвечір, зайшли попередньо переговорити з директором, переночували в готелі на території парку, а ранком вирішили приєднатися до Івана Семеновича. Але Олена Миколаївна трохи схитрувала — відправила мене, а сама подалася фотографувати софіївські красоти. Директору такий попутник, звісно, був не до снаги (якась невідома жінка причепилася хтозна чого й навіщо), він, знай собі, крокує звичним маршрутом, а я слідом мало не підтюпцем біжу. Потрібно сказати, що ще за радянських часів я бувала у «Софіївці», тож було з чим порівняти, і знала про трагедію, яка сталася буквально на другий день директорства Івана Косенка (тоді прорвало дамбу, потік води разом зі снігом, камінням і землею понісся вниз, змітаючи все на своєму шляху). Тож поступово ми розговорилися, я зробила немало світлин, хоча Іван Семенович фотографуватися не дуже любив. Усі вони згодом увійшли до книги «Софіївко», тобою я живу!..»

Виконавши програму-міні-мум і програму-максимум, ми рушили додому. Поїздка була довгою й доволі виснажливою, тож я мріяла якомога швидше потрапити додому. Та де там: Олена Миколаївна сказала, що необхідно заїхати до Кривої Руди, бо вона там посадила якесь чудо-дерево, тож потрібно подивитися, чи воно прижилося. І от ми глухої ночі намагаємося знайти дорогу до Кривої Руди. Ніде нікого, у селах ліхтарів немає, усі селяни вже давно спати полягали, а ми никаємо темними безлюдними вулицями. Урешті-решт все ж дісталися Криворудського парку. Олена з Віктором Самородовим подалися углиб заростей, я — за ними, а Петро Петрович залишився в авто. І от мої ботаніки шарудять у темряві по кущах, про щось своє ботанічне говорять — шукають, шукають, та ніяк не знайдуть. Темінь, нічого не видно, ноги плутаються у траві, гілки шарпають за одежу, тож я вирішила повернутися до Петра Петровича, щоб почекати в авто. Виходжу на дорогу, глядь — ані Петі, ані автомобіля. «Мобілка» поїхала з ним. Що робити? Мабуть, потрібно повертатися до ботаніків. А з цього боку парк більше схожий на старезний ліс: дерева височезні, трава густезна, повно кущів, але робити нічого — мушу йти. Потихеньку прошкую стежкою, кликати соромно, йти страшно, нічого не видно, аж ось попереду заблимали маленькі синенькі вогники. Хух, трохи відлягло, аж тут бачу: назустріч суне якась здоровенна темна фігура (точно, у страху очі великі). Ну все, думаю, добігалася. Аж тут фігура озивається голосом Павла Бабарики: «Ганно Петрівно, мене Олена Миколаївна послала вас зустріти!» Отака історія. Досі пам’ятаю цей випадок настільки виразно, наче то було вчора.

А ще була чудова поїздка у шишацькі степи (Олена Миколаївна мала мрію зробити там заказник), де я вперше побачила казкову квітку — луговий клематис. День був такий ясний, світлий, радісний. Я назнімала чимало цікавих сюжетів, серед яких і один віщий — Олена й Петро вдвох ідуть за обрій, а над ними — безкрає синє небо. Якби то знати, що віщує нам доля.

Згадую ту ніч, коли дізналася про аварію. Кума Петра Петровича — Віолетта Зосімова — написала у «Фейсбуці», що Петя Сливка в реанімації, я відразу ж зателефонувала Олені Миколаївні, вона не відповідала, тоді я написала SMS-повідомлення, а потім Віолетта розповіла, що Олена загинула миттєво. То було страшенно несправедливо, цього просто не мало статися. Я й зараз відчуваю її як живу, її тепло, її подих. І як все-таки її не вистачає. У Бога свої плани щодо всіх нас. Але нам, смертним, не зрозуміти його промислу. 

Зараз підростає ще одна внучечка Олени Миколаївни із символічним ім’ям Квітка. Тож хай росте й розкошує ваш квітник, дорога, незабутня Олено Миколаївно. Світла вам пам’ять.

Ганна ГРИБАН, 

директор видавництва «Дивосвіт»