Не втратив іскорки творчості

«Іронічний і синтетичний, цікавий не лише інопланетянам» — під такою назвою в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського відбувся вечір-портрет, присвячений 75-річному ювілею заслуженого журналіста України, члена Національної спілки письменників, автора прозових, гумористично-сатиричних творів, поетичних пародій та епіграм, перекладача з німецької, польської та болгарської мов Павла Стороженка. Привітати його прийшли колеги, друзі. І кожен із тих, хто брав слово, додавав якісь штрихи до колективного словесного портрета ювіляра.

«Його тонке почуття гумору просто вражало»

Заступник редактора газети «Полтавський вісник» Віталій Скобельський тривалий час працював із Павлом Стороженком в одному колективі. «Десь у 7 класі я заробив у колгоспі грошей і передплатив обласну «молодіжку» «Комсомолець Полтавщини», де Павло Сергійович вів гумористично-сатиричну сторінку «Вишнева ковінька», — пригадав він. — Певний час я навіть намагався рівнятися на нього у своїй творчості — можна сказати, що саме він спонукав мене до написання гумористичних творів. Працюючи в новосанжарській «районці», почав дописувати до «Комсомольця Полтавщини», відтак усі мої усмішки, гуморески, фейлетони проходили через руки Павла Стороженка. І він завжди дотримувався головного редакторського принципу: не нашкодь. Пишаюся тим, що в 1999 році саме Павло Стороженко, на ту пору редактор «Полтавського вісника», запросив мене на роботу до редакції цієї газети, отож можна сказати, що він став для мене своєрідним хрещеним батьком у журналістиці. Варто відзначити витриманість і тактовність Павла Сергійовича: за 7 років спільної роботи, попри різні ситуації, ніколи не чув, щоб він гримнув кулаком по столу. Із редакційної «планірки» усі ми, журналісти, виходили з хорошим настроєм, бажанням працювати. Можливо, тому за редакторства Павла Стороженка «Полтавський вісник» мав в області найбільший тираж. Завжди стежив за творчістю Павла Сергійовича й у журналі «Перець» — його тонке почуття гумору просто вражало. Деякі з тих фейлетонів пам’ятаю досі. Час від часу залюбки перечитую твори Павла Стороженка, вони досі не втратили актуальності. Показово, що він і сьогодні у професії, не втратив іскорки творчості». 

Із усмішкою на вустах Віталій Скобельський розповів гумористичну історію, пов’язану із заголовком до повісті, написаної за співавторства Павла Стороженка, — щоправда, у цьому разі гумористом виступило саме життя. «Чим можна привернути увагу читача? Звичайно ж, пригодницьким жанром. От ми з колегою Юрієм Волковим і написали пригодницьку повість «Смерть, яка влаштувала всіх», — відтворює події багаторічної давності Павло Сергійович. — Захоплююча колізія розігралася навколо цього заголовка. Треба ж було статися такому збігу, щоб на третій подачі (повість друкували частинами) помер Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв. У Радянському Союзі в такому разі із самого ранку транслювали сумну класичну музику. А обласна «молодіжка» вийшла з мальованим заголовком на 4-й сторінці «Смерть, яка влаштувала всіх». Збіг помітили — і нагорі порадили змінити заголовок. Ми з Юрієм Волковим напружилися й для наступних 7-ми частин видали нову назву «Гра за межами поля». Це помітили читачі. Один із них у листі до редакції єхидно поцікавився: «А чому це ви, шановні автори, поміняли заголовок? Перший теж був непоганий…»

Історичну містерію не осмілилися надрукувати навіть у журналі «Перець» 

Віталію Скобельському випала місія прочитати один із творів винуватця зібрання — історичну містерію про коливання Нестора Махна «Чий прапор над сільрадою», написану ще 1987 року. А Павло Сергійович принагідно зауважив, що ту містерію не  осмілилися надрукувати навіть у сатирично-гумористичному часописі «Перець», із яким його пов’язувала тривала співпраця, — компартія іще була в силі. Видав її лише російськомовний журнал «Блин», який проіснував недовго. «Мені було шкода, що «Перець» (а журналістика в столиці, без сумніву, була прогресивнішою за провінційну) цього твору не надрукував. А загалом у моїй журналістській практиці було й таке: повертаюся з відрядження, аж тут редактор чи його заступник каже, що писати нічого не треба. Тобто по телефону все вирішили швидше, аніж я доїхав. Я полюбляв жанр фейлетону, а загалом фейлетоністів було небагато. Бо працювати в цьому жанрі означало постійно бути під наглядом начальства, коли тебе стараються в чомусь обмежити, аби ти стулив пельку. Я ніколи не писав фраз — на афоризмах спеціалізувався мій давній приятель Юрій Меліхов. А тут якось у голову прийшла, як на мене, дотепна фраза: «У переломні роки найкраще почуваються безхребетні» — було це якраз у переломний період перед «перебудовою», і той вислів відбивав його суть, коли всі почали перелаштовуватися, як то кажуть, перевзуватися на ходу. А в редакції була така поліграфічна мода — набирати одну фразу, що визначала тему сторінки, крупним шрифтом. Ну, я й радий старатися. І що ви думаєте? Її зняли зі сторінки. Отак мені не дали відбутися як фразисту», — жартує Павло Стороженко.

Голова обласної організації Національної спілки письменників України Наталія Трикаш відзначила майстерність ювіляра в написанні пародій на поетичні твори: «Павло Сергійович настільки відчуває ритм іншого майстра пера, уміє підмітити якусь жартівливу деталь і влучно спародіювати її. Його пародії неможливо читати без сміху». 

«Пародія — це, по суті, пропаганда поетичної творчості, — вважає Павло Стороженко. — Щоправда, розуміють це далеко не всі. Були поети, які ображалися на мене через мої пародії. Натомість Михайло Казидуб на якихось зібраннях сам просив: «Пашо, прочитай пародію про мене». Зараз писати в цьому жанрі складно: дамби, що перекривають людську дурість, знесені, тож кожен автор може видати все, що завгодно. А дурість дуже важко пародіювати». 

Інтелектуал, яких мало

Наталія Трикаш додала, що нині вкрай мало людей пишуть літературні рецензії на твори інших авторів, натомість Павло Сергійович — один із небагатьох, хто підтримує цей жанр. А ще вона відзначила його блог «Щоденник грубіяна», який містить понад 700 публікацій і має 10 тисяч переглядів, причому його читають люди з усіх куточків світу. 

«Сатиричний короткий жанр, у якому працюю й нині, називаю «грубіянською епіграмою». Заразився ним тоді, коли тривалий час перекладав антологію оригінальних німецьких епіграм, що віддзеркалює всі етапи розвитку культури Німеччини, — пояснив головний герой дійства. — В епіграмах формулюю своє ставлення до тих чи інших явищ сучасного життя».

Поетеса, тележурналіст Інна Снарська, додаючи свої штрихи до портрета ювіляра, наголосила, що Павло Сергійович — інтелектуал, яких мало. «А ще мене просто вражає те, що він самотужки вивчив кілька іноземних мов. Це свідчить про його наполегливість», — резюмувала вона. 

На запитання, що мотивувало його вивчати іноземні мови, Павло Стороженко відповідає так: «Коли регулярно почав брати індивідуальні уроки німецької, дружина Олена все допитувалася, навіщо це мені. Я поділився з нею своїми наївними міркуваннями, які завершив прогнозом: будучи економічно відсталою, наша держава неминуче опиниться в зоні впливу іноземних держав. А які з них найближче? Правильно, Німеччина, Польща. Тож треба бути готовим. Вечорами я «зубрив» в оригіналі філософську трагедію Йоганна Вольфганга Гете «Фауст». Того часу багато перекладав для «Перця» із німецької, польської, болгарської мов твори з дотепних сатиричних журналів. Втім, із часом їх спіткала та ж доля, що й «Перець», — вони тихо зникли з читацького виднокола. 

Знання німецької подарувало мені тривалу дружбу з німцем Йоганнесом Капсом — людиною, яка збирала кошти й організовувала благодійні обіди для бідних та безхатьків на подвір’ї Макаріївської церкви, а також 26 років допомагала онкологічному відділенню Полтавської дитячої міської клінічної лікарні всім, чим могла. На жаль, ця історія допомоги була не такою простою — існували всілякі бюрократичні перепони, багато формальностей. Інколи мені було соромно й за своїх співвітчизників — траплялося, що ті хитрували чи обманювали».

Останнім часом Павло Стороженко взявся за написання спогадів провінційного журналіста, назвавши їх «Біля «Перцю» й не тільки» (із ними можна познайомитися в його творчому блозі). За словами Павла Сергійовича, це свого роду звернення до сучасних журналістів, які часто не розуміють, у яких обставинах доводилося працювати старшим колегам, котрі не могли писати прямо, мали зважати на нагляд. Він із посмішкою зізнається: «Писати спогади мені не хотілося. У певному сенсі це підбиття підсумків, підведення риски під зробленим, а я ж іще перспективний, у мене ще стільки планів! Та якось поступово мені стало приємно згадувати людей, із якими працював, відтворювати в уяві ситуації (смішні й не дуже), в які потрапляв. І як тут обійдешся без себе? Втім, ці спогади не вичерпують усього прожитого й пережитого. Я належу до тих лінивих оптимістів, які в будь-якому віці вважають, що в них усе попереду й вони встигнуть іще багато зробити. А ці спогади, власне, — лише проміжний результат».

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора