«Саме життя для всіх нас пише п’єси, де кожна дійова особа — головна!»

Сьогодні полтавці знають Ніко Лапунова як головного режисера Полтавського театру ляльок, сценографа, актора за прекрасними постановками вистав для дітей і дорослих. Він має чудову фахову освіту — навчався у Дніпропетровському державному обласному театрально-художньому коледжі, Харківському державному університеті мистецтв імені Івана Котляревського. Навчаючись на останньому курсі, у 2000 році почав працювали актором Дніпропетровського театру ляльок, пізніше — актором Херсонського театру драми та музичної комедії імені Миколи Куліша, Маріупольського міського театру ляльок, Криворізького театру драми та музичної комедії імені Тараса Шевченка, Кримського академічного українського музичного театру… Він є членом Національної спілки театральних діячів України, Міжнародної спілки діячів театру ляльок (УНІМА-Україна), лауреатом І Всеукраїнського фестивалю театрального мистецтва «Данапріс-2007» у номінації «Краще музично-пластичне вирішення вистави «Портрет Еліаса». Ніко Лапунов поставив десятки вистав у різних театрах України і не лише. Окрім того, він має велике коло мистецьких інтересів і захоплень. І саме з них ми почали розмову.

— Ніко, вас називають людиною-оркестром через світ захоплень і реалізацію своїх здібностей у різних напрямках мистецтва та літератури. А з чого починалося формування вас як творчої особистості?

— Мабуть, з оточення, в якому ріс. Я народився в місті Верхівцеве, що на Дніпропетровщині. Там знаходиться важливий залізничний вузол, де мій тато Іван Федорович працював залізничником. Мама Ніна Самуйлівна була оператором ЕОМ. Ще в шкільні роки я почав цікавитися краєзнавством та історією України. Одним із перших краєзнавчих досліджень було вивчення історії місцевої річки Суха Сура, яка починала свій шлях під нашою вулицею Некрасова. Колись ця річка була повноводною, і навесні, коли вода в ній піднімалася, то затоплювало всі погрібники. Але в мої шкільні роки вона обміліла, пересохла й врешті перетворилася на ставки, що розміщені по колу. А ще у Верхівцевому археологи знайшли поселення і могильник бронзової доби, про які нам у школі не розповідали. Цікавили мене й кургани, яких багато в сусідньому селі Козинка, де були знайдені «кам’яні баби», створені у XI—XIII століттях.

У селі Козинка останні роки свого життя провела моя бабуся Марфа Пантелеймонівна, яка була родом із Полтавської губернії. Саме вона навчила мене вишивати ще до школи. Пізніше навчався петриківського розпису в Будинку піонерів. Від молодої вчительки, яка його викладала, дізнався, що в Петриківці ніколи не було кріпацтва, тому в основі розпису лежать яскраві, позитивні кольори, а в сюжетах зображуються святкові побутові сценки із життя українців. 

— Ви грали і ставили вистави в багатьох театрах України. Яких героїв доводилося показувати зі сцен і якою була перша режисерська робота?

— Грав Бальзамінова, Балду, факіра, фотографа, півня, звіздаря… Першою роботою як режисера й сценографа стала постановка «Маленького принца» — найвідомішого твору Антуана де Сент-Екзюпері в Маріупольському муніципальному театрі ляльок. Ставив вистави у Тернополі, Дніпропетровську, Сімферополі, Миколаєві, Кривому Розі, а ще у російському місті Уфі та литовському — Паневежисі. Загалом на сценах різних театрів створив понад 40 вистав. 

— Однією з перших ваших робіт як режисера, сценографа й актора стала інсценізація легендарного роману Патріка Зюскінда «Парфюмер. Історія одного вбивці». Як вам вдалося передати на сцені аромати в цій оригінальній моновиставі?

— Я грав Парфюмера. Фактично на сцені був один актор і чотири дівчини з балету передавали аромати. Ароматами слугували кольорові шарфи танцюристок. У фінальній сцені я одягнув плащ, пошитий грубою ниткою з тканин чотирьох кольорів. Забирав у Лаури пуанти (щоб стати на пуанти, мені знадобилося два тижні) і виконував на них танок. Цю виставу показував у Харкові та Полтаві в 2005—2006 роках.

— До 2014 року ви жили в Криму, вас знали як актора і режисера Кримського академічного українського музичного театру, режисера арт-центру «Карман» і викладача. А чим іще доводилося займатися?

— Іще працював актором у Сімферопольському приватному театрі ляльок «Буріме», де поставив вистави «Червона шапочка», «Відважний Бояка» і «Русалочка Наміко». Викладав у Кримському театрі ляльок, де головним режисером та директором був Борис Азоров. Там виступали на сцені такі професіонали, як Оксана Дмітрієва — нині головний режисер Харківського театру ляльок, Олексій Шило — нині актор Московського театру ляльок, Сергій Забродін — тепер викладач Київського циркового училища… У театрі панувала чудова атмосфера, працювалося цікаво й легко. У 2008 році написав тексти пісень до дитячого мюзиклу «Принцеса-лебідь» для Кримського академічного українського музичного театру. Також доводилося організовувати і проводити ювілеї народних артистів, у 2007—2009 роках був стилістом міжнародних фестивалів «Крок назустріч» для дітей з обмеженими можливостями у Санкт-Петербурзі. Пізніше, у 2015—2016 роках, був тренером різноманітних проектів, як то «Соціально-освітній центр відповідального батьківства» у Миколаєві. 

— Ніко, ви працюєте в театрах ось уже 21 рік. Розкажіть, будь ласка, про одну театральну днину з вашого життя, насичену подіями.

— У 2012 році в Кримському академічному українському музичному театрі я ставив балет «Тщетная предосторожность». Із керівництвом театру  домовилися, що я безкоштовно працюю як художник із костюмів та художник-постановник, при цьому на два місяці залишаю театр і їду до Уфи ставити мюзикл  «Снігова королева». Усе йшло добре, але в день прем’єри з’ясувалося, що домовленість виконана лише мною. Керівництво ж театру мене не відпускає, хоча я вже купив квиток на літак. Питання стоїть так: або я пишу заяву на звільнення, або ж продовжую працювати. Перед прем’єрою балету я подав заяву... У партію Марселіни вклав усі сили… Треба зазначити, що на сцену тоді я вийшов уперше після серйозної аварії (у Сімферополі на тролейбусній зупинці Ніко Лапунова збила автівка. — Авт.). Після вистави до мене підійшов хірург, котрий зробив мені шість операцій за два роки. Він сказав: «Якби я знав, що ти себе настільки не берегтимеш, то навіть не «збирав» би тебе». Так, танцювати було непросто, ще й зважаючи на те, що партію Марселіни я виконував у дерев’яних черевиках, кожен з яких важив по кілограму.

Уночі вилетів із Сімферополя в Республіку Башкортостан. Це було наприкінці жовтня, й після теплого Криму Уфа зустріла мене 28-градусним морозом. В аеропорту на мене ніхто не чекав, хоча така домовленість була. Російських рублів із собою не було, тож постала проблема, як дістатися до Російського драматичного театру. Холодно було неймовірно, але перетерпів. Нарешті мене таки знайшов водій і відвіз до театру…

Мюзикл «Снігова королева» я таки поставив. До нього створили 150  дорогих костюмів й розкішні декорації з органічного скла, які імітували льодяні брили й палаци, вони мали дуже ефектний вигляд, під дією світла змінюючи колір... 

Поставивши мюзикл, повернувся до Сімферополя і пішов працювати у театр «Буріме». Проте це вже інші днини й роки. А балету «Тщетная предосторожность», до речі, жодного разу більше не показали…

— На початку нашої розмови ви розповідали про те, що бабуся навчила вас вишивати, коли ви були ще маленьким хлопчиком. Варто зазначити, що і в цьому виді рукодільного мистецтва ви сягнули неабияких висот, створюючи речі «от кутюр». Розкажіть, яке місце у вашому житті займає вишивка?

— Бабуся Марфа Пантелеймонівна навчила мене вишивати полтавською гладдю. «От кутюр» опанував самотужки. Саме завдяки вишивці я зміг подолати біль та зневіру, коли опинився в лікарні після аварії. Тоді почав вишивати хрестиком чорно-сіро-білими нитками піджак у стилі Одрі Хепберн. Використав понад 50 відтінків. Робота зайняла 5 місяців (пізніше саме цей піджак започаткував колекцію «от кутюр», яку Ніко Лапунов показав у Барселоні. — Авт.).

У травні 2014-го бабуся померла, я тоді ще жив у Криму і не зміг виїхати на материк, щоб попрощатися з нею. Тож вирішив зібрати у себе вдома друзів і пом’янути бабусю. Скуповуватися на базар пішов у вишиванці, яку вишила Марфа Пантелеймонівна. Я носив цю сорочку влітку 13 років, доки жив у Криму. І в той день люди, котрі мене знали, у яких я роками щось купував, вважали за потрібне сказати мені щось гидке. Здавалося, ще трохи — і на мене кинуться з кулаками за вишиванку. Тоді я вже остаточно вирішив, що в Криму не залишуся… 

Переїхав до Києва й організував школу вишивки «Гільдія «Золота нитка». Майстер-класи в ній давали такі відомі майстри народної творчості, як Ірина Зайцева, Ірина Годяцька, Андрій Єрмаков, Юрій Мельничук, Людмила Руссу. Двічі на показах «от кутюр» у Барселоні представляв свої колекції вишитого одягу на Міжнародному арт-фестивалі «Вишиванка як код нації». У створенні колекції використав старовинні і складні техніки вишивки: люневільську і нормандську, золоте шитво, вишивку козацької старшини, а також офорт на тканині, виконаний у співпраці з українською художницею Тетяною Бахтовою. У 2018 році брав участь у пробному показі, а наступного року на фестиваль мене запросили вже особисто.

Із вишивкою не розлучаюся, бо це моє хобі. У 2019 році в По-лтаві вишив костюм Святого Миколая для нашого театру.

— Після нещодавньої чудової прем’єри «Леді в лавандовому» хочеться запитати: що чекає на дорослого глядача в Полтавському театрі ляльок цьогоріч?

— Я вперше звертаюся до творчості Тараса Шевченка. Ставитимемо виставу «Великий льох» про епоху козацького бароко. Тарас Григорович у поемі-містерії, написаній у 1845 році в Миргороді, втілює свою філософську  концепцію історії України. Вона просотана глибоким болем поета через втрату української державності. За алегоричним змістом у творі великий льох — це великий скарб: незалежна Українська держава. Поема складна, адже вона є найбільш містичною з усього, написаного Кобзарем. На друге півріччя плануємо постановку іще однієї вистави для дорослих. Це буде комедія про епоху Відродження. 

— Дякую, пане Ніко, за інтерв’ю й бажаю, аби усі ваші плані втілилися в життя.

Оксана КРАВЧЕНКО

для «Вечірньої Полтави»

Фото з особистого 

архіву Ніко Лапунова