Стати художником у 80 років? Можна!

Краще пізно, ніж ніколи — цей відомий вислів дав назву першій персональній виставці живопису полтавця Павла Черненка, яка демонструвалася у відділі мистецтв Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського і присвячена 80-річчю автора.

Свої перші картини Павло Іванович написав ще у 1957 році. Про ті часи нагадують декілька вцілілих робіт. На виставці головною картиною стала робота «Троянди», написана на фанері. Наступні шість десятиріч Павло Черненко не брав до рук пензля. Йому було не до малювання, адже багато й важко працював, щоб забезпечити сім’ю. Не шукав легких шляхів, не ішов на компроміси із совістю заради вигоди чи потрібних зв’язків. Такими були сходинки до нинішнього статусу успішного чоловіка.  До улюбленої ж справи повернувся лише у 2019 році і за два роки написав понад 70 картин маслом — 65 із них представлені на виставці.

Перші спогади дитинства пов’язані з війною й голодом

25 грудня Павлові Черненку виповниться 80 років. Йому є що згадати й про що розповісти дітям, онукам, правнукам. Він і досі до дрібниць пам’ятає день визволення Полтави від фашистів у 1943 році. Тоді вони з мамою Марією Семенівною жили на вулиці Пушкіна й часто ходили до Корпусного парку збирати листя. Із нього розпалювали багаття й пекли картоплю… Тієї вересневої днини у парку було багато людей у військовій формі. Вони стріляли з гвинтівок, автоматів, пускали в небо салюти. Стояв такий шум і галас, що маленький хлопчик злякався, і мама повела його додому...

«Під час голоду 1946—1947 років ми їли молочай, калачики, квіти акації, об’їдали клей на вишнях у садках. Благо, що тоді в місті було багато садків і парків, — поділився спогадами Павло Іванович із відвідувачами своєї виставки. — Хліб у родині бачили рідко. Мама різала його на маленькі  шматочки і пір’їною намазувала на нього олію. Під час голоду то був такий делікатес, як нині червона риба».

Усе життя Павлу Івановичу таланило на хороших і добрих людей. Із теплотою і вдячністю згадує свого вчителя математики в середній школі № 17 Парфентія Феня. Він був прекрасним знавцем свого предмета, а ще добрим, гуманним і водночас вимогливим до учнів. Павло обожнював математику, вона давалася йому настільки легко, що домашнє завдання встигав виконувати під час перерви між уроками. Пригадує Павло Черненко і «життєві університети» від Парфентія Васильовича. Якось школярів відправили до підшефного колгоспу допомагати збирати врожай. І от увечері хлопці зібралися за сільською школою, в якій ночували, жартували, курили цигарки, аж тут нагодився математик. «Вчителя я не помітив. Коли він уже порівнявся зі мною, я швидко сховав недопалок у кишеню… Педагог сказав лише одну фразу, а я її й досі пам’ятаю: «Павле, пропалиш штанці!». От такий Математик із великої літери нас навчав», — розповідає Павло Іванович.

Родина Павла Черненка була музичною і співучою. Батько-самоук грав на балалайці, мандоліні, скрипці, гармошці й гітарі. І сина навчив. Мама співала в хорі у філармонії. Часто Павло виступав із батьками перед численними родичами. А ще умів майстерно тьохкати…

«Життєві університети» Павла Черненка

Після школи Павло відразу пішов працювати в автопарк до батька, бо той захворів, а родині, де підростала й менша сестра Інна, потрібні були гроші. На декілька місяців став вантажником. Потім працював на турбомеханічному заводі. Там у нього була відповідальна робота, яка вимагала від учорашнього школяра особливої уваги, точності й філігранності. Дуже допомагало й уміння малювати. Поряд із досвідченими робітниками Павло виготовляв моделі для лиття.

Незабаром із заводу його провели до армії. Полтавцю поталанило служити в батальйоні зв’язку в групі радянських військ у Німеччині. У місті Штендаль, яке входило тоді до складу Німецької Демократичної Республіки, доля посміхнулася Павлові знов, бо там познайомився з гарною дівчиною Тамарою з Курська, котра працювала в їдальні військового шпиталю. До Полтави повернувся уже з коханою дружиною.

Після того Павло знову пішов працювати на свій завод, але, з’ясувавши, що в чергу на квартиру молодих фахівців не ставлять, вирішив заробляти на житло для сім’ї самотужки. Тільки не знав тоді, що на це йому знадобиться цілих 16 років життя… Працював на Півночі, на Кольському півострові, на заготівлі лісу в Карелії. Довелося попрацювати і пожити родині й у Монголії, де донька Анжела пішла до 1-го класу. Був у його трудовій біографії і Чорнобиль у 1986 році. Після роботи там у Павла Івановича стався інсульт, на деякий час зник голос, права рука не слухається й досі, але це не заважає йому творити красу на полотні. Разом із дружиною виростили сина Олександра та доньку Анжелу. На жаль, дружина у 2002-му, а син у 2015 році пішли за межу вічності...

Цікавинки різножанрової виставки

Заробітки в різних куточках України, Радянського Союзу та в Монголії  відкривали перед по-лтавцем ще й незвідані краї, давали змогу познайомитися з природою та звичаями, культурою місцевого населення. Тож тепер багато екзотичних для наших країв звірів можна побачити на картинах Павла Черненка. Зображені вони в природному середовищі, у притаманних їм позах, русі («Ведмеді на рибалці», «Рись», «Мені зверху видно»). Ціла серія диких тварин та птахів живе на його живописних полотнах. Картини автора випромінюють динаміку, енергію, почуття. А його пейзажі, навпаки, заспокоюють, дарують відчуття умиротворення й гармонії. «Твори земляка залишають незабутні враження, це почерк професійного майстра. Тут і реалізм, і казковість, і фейєрверк яскравих кольорів, і цікаві поєднання. Цей молодий душею художник, життєлюб через свої картини дарує глядачам позитив», — поділилася своїми враженнями член творчого товариства «Художник» Тетяна Сівкова.

Прекрасні в художника і серія жіночих портретів та автопортрет. На цьому наголосила завідувачка відділу мистецтв Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені І. П. Котляревського Марія Лагода. Центральне місце на стіні, де розташовані ці полотна, займає портрет доньки Анжели, яка ініціювала грудневий вернісаж живописця. Хоч художник і зізнався, що портрети йому писати найважче, проте на представлених у бібліотеці роботах вдало передано характер, індивідуальність і навіть стан душі рідних його серцю людей, що вдається далеко не кожному навіть професійному художнику.

Своєю виставкою «Краще пізно, ніж ніколи» Павло Черненко довів, що є справжнім художником, а не початківцем. Про це зазначила педагог, яка навчає правнучку Павла Івановича, Юлія Петренко. Вона назвала митця «полтавським самородком» і додала: «Ви нас надихаєте! Я розповідатиму про вас своїм учням і ставитиму за приклад!».

Оксана КРАВЧЕНКО