Один із мушкетерів пера

15 грудня виповнилося 85 років від дня народження Анатолія Гальченка — члена Національної спілки письменників України, автора 10 поетичних збірок, занесеного до «Енциклопедії сучасної України», ла-уреата літературної премії імені Леоніда Бразова. Які мушкетери в ХХІ столітті?! Поет! Вище середнього зросту, худорлявий, але гарної статури, із творчою зачіскою поета до плечей. У фігурі й ході, у погляді карих очей та ледь квапливій, темпераментній мові — іронія й весела впевненість. Одно слово, у молодості — відважний д'Артаньян, а в зрілому віці — письменник.

Познайомився я з Анатолієм Гальченком у 1967 році в гуртожитку Московського Літературного інституту імені Горького при Спілці письменників колишнього СРСР. Земляка студент-старшокурсник зустрів привітно. І потекли місяці та роки зустрічей. Поодинокі в молодості й усе частіші в зрілості. Обидва ми лише через десятиріччя після закінчення Літінституту поповнили лави членів НСПУ. Багато що можна розповісти про творчу людину. Чого варта лише історія прийому Анатолія Гальченка до Спілки письменників. 18 років його документи з опублікованими книгами пролежали, так би мовити, під сукном у НСПУ за радянської влади і вже в незалежній Україні.

Поділитися ж хочу тим, що знають одиниці. Найближчі. Тим, що яскраво характеризує творчу людину. Непересічну особистість. Років сорок тому Анатолій одним із перших прочитав рукопис мого роману «Амба». Зважаючи на строкаті сторінки, читач-рецензент працював сумлінно. Чому й  рецензент? Вважаю, що око професіонала завжди, як прикордонник, перебуваючи навіть у відпустці, пильнує, змушуючи взяти до рук олівець —  зброю письменника, своєрідний автомат Калашникова. Природно, кожен читач чи критик по-своєму сприймає й бачить твір. Зазвичай автор, отримуючи прочитаний рукопис або книгу, стикається з численними позначками. Мислячий автор, позбавлений манії величі, звичайно ж, не береться виправляти рукопис, але уважно й довго аналізує зауваження. Дивним для мене виявилися не поради професіонала-читача, а винесений «смертний» вирок: «Ти не маєш права писати подібний твір. Не «сидів». Сам не пройшов через жахи в'язниці та зони».

Текла річка часу. Нарешті з 1990 року довгоочікуваними птахами полетіли до читачів давно написані мною книги. Багато разів при нагоді просив оголити свою шпагу хороброго та чесного мушкетера, привселюдно озвучити свою оригінальну думку про роман. Уявляв, яке живе, цікаве і плідне обговорення почнеться у залі! Але річка часу продовжувала шлях спокійним руслом, а то й розливаючись плесами...

2003 рік — урожайний. Побачила світ книга Миколи Костенка «Тропами царя зверей», присвячена історії написання багатостраждальної «Амби». Роман відзначено того ж року премією імені Володимира Короленка НСПУ, а 2005-го його авторові присвоїли звання Почесного громадянина Полтавського району. У зв'язку із цим у Полтавському клубі письменників відбувся вечір, приурочений цим датам.

День 19 січня видався морозним. Лютувала й завірюха, чи то нагадуючи про тернистий шлях винуватця урочистостей, чи то випробовуючи на міцність його шанувальників. Осоромили поціновувачі красного письма ще молодого Діда Мороза — у мармуровому залі було велелюдно. Я підійшов до Анатолія Васильовича на початку заходу й  попросив виступити.

Як і очікував, відважний «мушкетер» не захотів оголити шпагу критика. Лише після виступу кандидата філологічних наук, доцента, завідувачки кафедри української літератури Полтавського національного педуніверситету імені В. Г. Короленка Віри Мелешко, яка назвала роман «Амба» першою і єдиною епопеєю в Україні, «д'Артаньян» рішуче оголив нещадну шпагу.

— Карпенко — провокатор!!! — підвівся Анатолій, як справжній актор, витримуючи паузу.

Як відомо, тримати паузу здатні лише великі майстри сцени. У залі, здавалося, вибухнула бомба. Я радів, стримуючи дружину, готову розлюченою тигрицею кинутися на «кривдника», а шанувальники красного письма застигли, як у відомій гоголівській німій сцені з «Ревізора». Радів і побратим по перу, насолоджуючись ефектом:

— Близько сорока років автор першої і єдиної в Україні епопеї просив мене не за кулісами, а зі «сцени» озвучити своє ставлення до роману. Вважав і вважаю, що наш винуватець урочистостей не має права писати про сталінські табори. Не може людина, не відбувши терміну, правдиво передати жахи й тим паче тонкощі того кривавого часу!

Переважна більшість присутніх не погодилася з подібним трактуванням. Поціновувачі літератури знають, що краще за всіх описали пологи не жінки-письменниці, а великі майстри пера Лев Толстой та Максим Горький. За теорією Анатолія Гальченка, не мають права грати на сцені й у кінофільмах актори пілотів і вбивць, шахтарів і хірургів... Нагніталася обстановка в залі. Довелося «провокаторові» охолоджувати шанувальників: 

— Погоджуся з тобою, дорогий мій колего по перу, і спалю своє дитя за однієї умови: ти не маєш права на критику, адже теж не «сидів». 

— Я з дитинства дружив зі «шпаною». І з тими, хто «сидів», —  посмішка переможця заграла на губах критика. — Один «угар» зробив дві «ходки». Прекрасно знаю той світ.

— Працюючи геологом і на практиці, я спілкувався з колишніми «зеками», які ходили на зону по 5—7 разів. У відомого в експедиції бурмайстра Сані загальний термін сягав під 40 років. За півроку їли кашу й пили чай з одного казанка. Спали в одному наметі. Але посилаюся на політв'язня з лиховісним 18-річним стажем Варлама Шаламова. У своїй книзі «Спогади», виданій у 2000 році, на поставлене журналістом подібне запитання, який твір, на його думку, найкраще зображує потойбічне пекло, створене людьми для собі подібних, письменник, який пройшов земне пекло, приголомшив відповіддю. Мовляв, кращий твір на табірну тему ще не написаний, і напише його той, хто не «сидів». Хто зможе філософськи осмислити той кривавий час: «...У певному сенсі письменник повинен бути іноземцем у тому світі, про який пише. Лише тоді він може поставитися до матеріалу критично, (буде) вільний у своїх оцінках. Коли досвід неглибокий, письменник, віддаючи побачене й почуте ним на суд читача, може справедливо розподілити масштаби... Не можна добре розповісти про те, що знаєш близько».

Коли здавалося до друку друге перевидання книги Марічки Зелень «Азимут Землянина» про автора «Амби», я запитав Анатолія Васильовича, чи змінив він думку про моє право писати роман про в’язнів. Несподівано побратим по перу мовив: «Після тривалих роздумів, зважаючи на слова Варлама Шаламова, визнаю, що був неправий».

Хочу випередити підозрілого маловіра. Часто, особливо в наш оманливий час, покаяння й визнання своєї неправоти бувають нещирі. Неможливо запідозрити в нещирості нашого д'Артаньяна, знаючи його характер, а в цьому разі — тим паче, адже слова Анатолія Гальченка ствердив і Микола Костенко. Із ним він вів дискусію на цю тему протягом мінімум трьох п'ятирічок.

Без сумніву, цей випадок яскравіше за яскраве розкриває характер нашого товариша по цеху. Характер впевненої в собі людини і літератора-професіонала. Адже усвідомлення своїх помилок — найважче, із чим доводиться боротися людині. Інколи криваво боротися. Шкода, коли подібні відверті й талановиті люди занадто рано йдуть від нас. 

Анатолій Гальченко був наймолодшим із четвірки полтавців — членів НСПУ 1935 року народження, але першим відійшов у вічність. Наша трійка: Володимир Мирний (нині покійний), Іван Нечитайло та Володимир Карпенко — тоді була особливо засмучена. На жаль, у 2016-му залишив мушкетерів пера і Микола Костенко — наш де Тервіль...

Вірю, що поетичний доробок Анатолія Гальченка, його творчий та життєвий шлях допоможуть майбутнім поколінням духовно збагатитися, і не тільки Красним письмом... Зрозуміло, це красиві слова журналіста й водночас голісінька правда. На одній із презентацій Анатолій Васильович назвав мене «лицарем прекрасної дами на ймення література». Свою думку він пояснив так: «Для мене й більшості письменників література — це хобі, а для Володимира Карпенка — життя. Якщо Володимирові Пилиповичу запропонували б зробити вибір: життя чи література, то він віддав би перевагу літературі».

Минули десятиріччя. Цьогоріч у «Літературній Україні» редактор Сергій Куліда використав наведені вище слова Анатолія Гальченка для короткого, як постріл заголовку: «Лицар літератури» (у автора була назва «Замість життя обрав літературу»). Більше, ніж щиро дякую Анатолієві Васильовичу та Сергієві Володимировичу за щедрий, але відповідальний подарунок на мій ювілей. Так що ще раз дякую, Толіку, тобі за себе й за тих ще невідомих, кого ти ощасливиш, як і мене.

Хочу подякувати і дружині Анатолія Гальченка — Раїсі Олександрівні. Вона не просто зберігає пам’ять про свого коханого чоловіка, якого обожнювали в родині. Пам’ятає його, як у неї якось вирвалося з душі, кожну мить; пам'ятає прекрасного поета, веселого життєлюба з гострим словом. Багатьом шукачам натхнення потрібно «поточити й пошліфувати свою пам'ять та совість», особливо нашому братові — людям мистецтва. Іще раз спасибі тобі, Раю! Ти не тільки пам'ятаєш, а й робиш усе можливе й неможливе, щоб ім’я Анатолія Гальченка в наш швидкоплинний час не забували й інші. Шкода, що особливо багато «забувах» є поміж  колег та можновладців у високих кріслах, яким за їхнім статусом належить пам’ятати… Бажано добре й довго пам’ятати, особливо хуторян!

Володимир КАРПЕНКО,

письменник