Ми не забули вас, великий корабеле

Голова громадської організації вважає, що виходець із хутора, що неподалік Опішні, Іван Вінник, котрий безпосередньо керував будівництвом усіх радянських авіаносців, є постаттю, яка заслуговує на народну пам'ять та вшанування на Полтавщині

З Іваном Вінником (ліворуч)  Віктора Токаря зблизило те, що обидва вони полтавці.
 
Іван Вінник (другий зліва) в останні роки свого життя разом із полтавцями  Григорієм Гладким, Віктором Токарем та миколаєвцем Валерієм Бабичем.
 

6 грудня виповнилося три роки відтоді, як не стало уродженця Полтавщини — Героя Соціалістичної Праці, почесного громадянина міста Миколаєва, людини з великим серцем Івана Вінника, котрий багато років життя присвятив кораблебудуванню, працюючи на тодішньому гіганті промисловості —  Чорноморському суднобудівному заводі, пройшов шлях від помічника майстра до головного будівельника авіаносних крейсерів, заступника директора. Іван Йосипович був єдиною людиною, яка безпосередньо керувала будівництвом усіх радянських авіаносців. В останні роки життя видатний кораблебудівник мешкав у скромній двокімнатній квартирі в Миколаєві, у теплу пору року багато часу проводив на заміській дачі, де вирощував 12 сортів винограду. А народився він на малому хуторі неподалік Опішні в селянській сім’ї й ніколи не забував про своє коріння — часто приїжджав сюди, аби вклонитися могилам батьків і відпочити тут, посеред природи, душею.

«Як відомо, без знання минулого немає майбутнього. На жаль, в Опішні постать Івана Він-ника невідома широкому загалу», — бідкається полтавець, котрий переймається тим, аби вшанувати пам'ять нашого славного земляка на Полтавщині. Це голова Громадської організації ветеранів та інвалідів ВМФ, військової служби й учасників АТО імені героя-підводника О. І. Марінеска — колишній військовий моряк, капітан 3-го рангу у відставці Віктор Токар (до речі, його рідний дід Дмитро Дикан, також моряк, служив на одному підводному човні з Олександром Марінеском). Віктор Васильович тривалий час приятелював з Іваном Вінником, спілкувався з ним.

«Я служив у Каспійській флотилії, а Іван Йосипович керував будівництвом важких авіаносних крейсерів на Чорноморському суднобудівному заводі в Миколаєві — завдяки таким керівникам, як він, як уродженець Кременчука Юрій Макаров, котрий був одним з організаторів суднобудівної галузі в СРСР, директором  згаданого вище заводу, нас поважали у світі. На той час це всіх нас об’єднувало — існувала свого роду співдружність корабелів і моряків. Адже якщо перші створювали судна і спускали їх на воду, то другі випробовували їх. Ми постійно перетиналися на якихось зустрічах, прийомах, конференціях. Могли й просто зібратися компанією за столом та перекинути по сто грамів за зустріч. Зблизило нас з Іваном Він-ником, мабуть, те, що обидва ми полтавці. Спогади про Полтавщину, малу батьківщину — то була улюблена тема великого кораблебудівника. Коли йшлося про це, його погляд теплішав. Як тільки траплялася відпустка, Іван Йосипович приїжджав на свій хутір — у мене склалося враження, що його сюди весь час тягнуло, як тягне людей до тих місць, де вони пережили щось дуже важливе у своєму житті. Побувати на батьківщині — то було для Івана Вінника велике свято. Це завжди відчувалося з його слів, — пригадує Віктор Токар. — Яким запам’ятався мені Іван Йосипович? Дивишся, було, в його очі — і розумієш, що перед тобою мудрий чоловік. Він ніколи не говорив зайвого, не мав схильності до багатослів’я. До того ж був простою, відкритою людиною».

Віктор Васильович розповідає, що досі спілкується з донькою кораблебудівника — Ольгою Іванівною. Мав розмову з нею й цими днями. Ольга Іванівна повідомила полтавцю, що недавно в Миколаєві на стіні будинку, де Іван Йосипович мешкав останні 26 років, встановили на його честь пам’ятну дошку, а ще з радістю поділилася, що не тільки її батько, а й зять із Полтавщини, зокрема з міста Заводського, що є центром Заводської ОТГ.

«Коли видатного кораблебудівника не стало (він прожив 88 років), ми з колегами й однодумцями, аби вшанувати його пам'ять, купили в Опішні вазу місцевих гончарів і віддали граверу, який зробив на ній напис: «Івану Віннику — кораблебудівнику, творцю авіаносних кораблів — від вдячних полтавців». Із цією вазою вирушили до Миколаєва, де нас зустріли капітан 2-го рангу у відставці Владислав  Мацкевич та відомий кораблебудівник Валерій Бабич, — продовжує свою розповідь Віктор Токар. — Потім ми відвідали могилу Івана Йосиповича, поставили квіти біля надмогильного пам’ятника, згадали добрим словом. А вазу передали до Миколаївського музею суднобудування і флоту».

За словами мого співрозмовника, члени громадської організації, яку він очолює, уже тривалий час порушують питання про створення військово-морського музею в Полтаві. Місцева влада нібито й не проти, однак усе упирається в приміщення й фінансування. 

«Матеріалу для створення такого музею в нас більш ніж достатньо, — стверджує Віктор Васильович. — Не хочу нікого образити, але я бував у подібних музеях інших міст, де представлено набагато бідніший матеріал. Якби ці музейники побачили те, що ми зберігаємо в архівах, то просто позаздрили б. От, скажімо, маю написану власноруч Іваном Вінником його автобіографію, яка розпочинається з того, що майбутній кораблебудівник народився на хуторі поблизу села Міські Млини тодішнього Опішнянського повіту. Нещодавно ми відвідали той хутір (там справді дуже красиві місця), знайшли  могили батьків Івана Йосиповича, похованих поряд, — Софії Степанівни (1910—1944 рр.) та Йосипа Гавриловича (1887—1980 рр.), прибрали біля них, бо доглядати за їхньою вічною домівкою нікому. Проблема ще й у тому, що в сосновому бору, де знайшли свій вічний спочинок батьки видатного корабела, сталася пожежа, відтак одна з обгорілих сосен нахилилася якраз над цими двома могилами, і якщо вона впаде, то неминуче зруйнує їх. Поки цього не трапилося, треба те понівечене вогнем дерево прибрати. Тож хочу поспілкуватися із цього приводу з місцевим керівництвом».

А ще, вважає керівник громадської організації, добре було б вшанувати пам'ять Івана Вінника, присвятивши йому кімнату-музей або бодай куточок замість музею в селищі Опішня, адже хутір, родом із якого Іван Йосипович, усього за якихось 5 кілометрів звідти. «Відверто кажучи, я думав, що в Опішні має бути краєзнавчий музей, і був здивований, дізнавшись, що насправді є лише музеї чи садиби-музеї гончарства. Якби хтось із місцевих ентузіастів, людей, котрі люблять свій край, допоміг облаштувати кімнату-музей або куточок нашого видатного земляка, я готовий надати свої експонати, які зібрав. До того ж і вже згаданий мною кораблебудівник із Миколаєва, автор книг про радянські авіаносці, де є сторінки, присвячені й Івану Віннику, Валерій Бабич готовий передати матеріали, якими володіє (ми мали з ним про це розмову). Таким чином, можна створити своєрідне місце пам’яті, де люди могли б надихатися прикладом того, як багато досяг у своєму житті виходець із цих місць Іван Вінник, і пишатися своїм видатним земляком», — мріє Віктор Токар.

Колись, у вже далекому 2008 році, беручи інтерв’ю в Івана Йосиповича, спілкування з яким справило на мене незгладиме, незабутнє  враження, на йо-го аж занадто скромній заміській дачі, попросила в нього написати щось для земляків. «Дорогі мої полтавці! Дуже вдячний вам за те, що не забули мене, полтавського «галушника». Я горджуся тим, що народився й виріс на такій благодатній землі серед таких гарних і добрих людей. Завжди ваш Іван Вінник», — ось таке послання вийшло з-під його пера. Перечитуючи ці рядки, так і хочеться сказати: ми не забули вас, великий корабеле!

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото з особистого архіву 

Віктора Токаря

Газета "Вечірня Полтава"
Переглядів: 35 | Коментарів: 1


Додати новий коментар

Зображення користувача Iytzwh.

brand calcitriol 0.25 mg <a href="https://rocaltrtn.com/">rocaltrol 0.25mg tablet</a> calcitriol 0.25mg ca