Щастя у простих речах: перепробувавши чимало занять, Валерій Зельтін урешті-решт знайшов себе в різьбярстві

67-річний житель Дублянщини — історичної місцевості в Подільському районі Полтави — Валерій Зельтін (багато кому відомий за псевдонімом Хінакі) от уже майже 20 років поглиблено займається художньою різьбою по дереву. До цього ж, говорить, чим тільки не займався: був художником на Полтавському тепловозоремонтному заводі й рекламно-художньому комбінаті, виготовляв авторську керамічну плитку в кооперативі, виконував оздоблення будинків і ремонтував дахи, двічі їздив на заробітки в Польщу — коротко кажучи, ніколи не сидів без діла. Будучи кандидатом у майстри спорту із дзюдо, основну роботу нерідко поєднував із тренерською. А якось потрапив на роботу до майстерні талановитого полтавського різьбяра по дереву Романа Ругалова — і це різко змінило його життя. 

Починати щось нове ніколи не пізно

«Я робив там заготовки для різьби, — пригадує  Валерій Альбертович. — А коли траплялася вільна хвилина, піднімався на другий поверх до різьбярів і спостерігав за їхньою роботою. Цей процес мене настільки захопив, що, звільнившись, я сам зайнявся цим видом художньої обробки дерева й пошуком замовників».

І хоч на ту пору Валерію Зельтіну було вже близько 50 років, він іще раз довів, що починати щось нове ніколи не пізно. У будинку подружжя Зельтіних багато чого зроблено руками пана Валерія — він не лише власноруч майструє меблі, а й реставрує старовинні, даючи їм друге життя. А ще розмальовує стіни і створює вітраж на склі. Важко сказати, чого цей талановитий чоловік не вміє робити (до речі, одним із його хобі є й художня фотографія). Окрім  художніх  полотен Валерія Зельтіна, оселю прикрашають багато його різьблених робіт: тут тобі й невеликі скульптури, і дерев’яні картини, які впишуться в будь-який інтер’єр. Різьба майстра облагороджує меблі, двері тощо. Усе це можна роздивлятися годинами.

«У Валерія золоті руки, — хвалить різьбяра його  дружина — 62-річна Ольга Володимирівна. — Оце його панно побувало на колективній виставці робіт місцевих майстрів у Полтавському краєзнавчому музеї. А оця витіювата рама до дзеркала — одна з його останніх робіт». 

«Натомість оте котеня чи тигреня, яке згорнулося в клубочок, — моя найперша робота, якось побачив подібну в журналі й вирішив відтворити, — додає різьбяр. — Вазу у формі голови старця вирізав із деревини горіха. Серцевина в нього пустотіла — для вази якраз те, що треба. А оцю картину за репродукцією німецького графіка доби Відродження Альбрехта Дюрера вирізав із липи — як бачите, тонування надало їй такого ефекту, як нібито вона зроблена з міді».

Скільки різьблених руко-творних шедеврів вийшло з-під руки майстра за ці майже два десятиріччя, годі й порахувати. Багато їх осіло в помешканнях співвітчизників. А одну з них — чудернацьку рибу в різьбленій рамі — різьбяр продав навіть за кордон — жительці Ізраїлю. 

«Завершивши роботу, виставляю її знімок у «Фейсбуці», а ті, кому вона приглянулася, зв’язуються потім зі мною, — розказує Валерій Зельтін. — Звісно, якась копійка нам із Ольгою не зайва, адже отримуємо мінімальні пенсії. Хоч не можу сказати, що соцмережа активно сприяє продажу моїх робіт, — як правило, її користувачі  тільки «лайки» ставлять. Можливо, причина в тому, що наші люди збідніли, а такі роботи апріорі не можуть бути дешевими. Та велика декоративна риба в рамі настільки сподобалася дитячій письменниці й ілюстратору з Ізраїлю, що вона навіть усі кошти за неї наперед переказала, чим дуже нас із дружиною здивувала. Ми відправили цю роботу в Ізраїль якраз напередодні Нового року».

А от найбільшою роботою Валерія Зельтіна, за його словами, є кіот для ікони заввишки 2 метри, виготовлений для Свято-Троїцького монастиря, що в мі-

сті Охтирка Сумської області, — на його створення майстер витратив аж півроку. До великих робіт, виконаних на замовлення, належать зокрема й  дерев’яні скульптури замріяного блазня та лісовика, який зіперся на палицю.

«Поряд з інструментами завжди тримаю флакончик із йодом»

Пан Валерій зазначає, що спочатку вирізав роботи з дерева у звичайному гаражі, але це було не дуже зручно, адже взимку там холодно. Тож із часом, придбавши стару сусідську хату, облаштував майстерню там. Тепер радіє: хоч у ній деінде й обвалилася стеля, проте є пічка, відтак у холодну пору року можна підкидати в неї дрова й під тихий тріск вогню займатися улюбленою справою. Головне, говорить різьбяр, — аби пальці не мерзли. На запитання ж, із яким деревом полюбляє працювати найбільше, майстер відповідає: та з будь-яким. «Якщо потрібно зробити якісь складні завитки, віддаю перевагу дереву м’якших порід: липи, вільхи або ж  напрочуд  пластичної  шовковиці. Хоча й тут є свої нюанси: попри те, що деревина липи м’яка, вона дещо проблемна у шліфуванні. Деревина вільхи порівняно з нею трохи твердіша, зате шліфується ідеально. Пробував вирізати роботи і з деревини абрикоса: у неї дуже красива текстура, проте вона дуже підступна — її, буває, рве, навіть якщо вона суха, тож дуже важливо висушити її правильно. Загалом найнудніша для мене робота — шліфування, — зізнається Валерій Зельтін. — А от наскільки швидко просувається різьба — залежить від настрою. Якщо ж маю замовлення, тут уже з настроєм не рахуюся: вирізаю від ранку до вечора, аж поки не заболять шия, ноги (я ж працюю стоячи). Окрім усього, терпнуть пальці, бо стамеска перетискує нерви. Тож день—два дозволяю собі відпочити, а потім знову беруся за роботу».

Нині Валерій Зельтін вирізає для душі картину з дерева за відомою репродукцією «Поклоніння волхвів». Не вирізати зовсім не може та й не хоче втрачати відчуття різця. «Коли довго не працюєш, навички починають притуплятися, — запевняє. — А це може призвести навіть до травми. Буває й так, що от працюєш із деревом м’якої породи, яке ріжеться легко, а потім тільки-но перейшов на дерево твердої породи, раз — і руку розрізав. На початку моєї кар’єри різьбяра в мене було багато травм на руках. Тому й зараз поряд з інструментами, як бачите, завжди тримаю флакончик із йодом».

У домі Зельтіних панує творча атмосфера, адже дружина Валерія Альбертовича  не менш  талановита: вона і в’яже гачком, і виготовляє дуже симпатичні натуральні м’які іграшки. «У сім’ї все залежить від чоловіка, — вважає пані Ольга. — Якщо він творча людина, жінка, коли його кохає, і собі до нього тягнеться. Отак 44 роки й тулимося одне до одного —  можливо, тому в такому віці ще маємо добрий вигляд». Як тут не згадати про те, що шлюб створюється на небесах?

Пан Валерій досі не розлучається й зі спортом. Аби мати можливість постійно тренуватися, створив у себе на подвір’ї спортмайданчик із тренажерами. До того ж зайнявся будівництвом басейну з водоспадом.

«Мені все цікаво, так багато всього хочеться встигнути — шкода, що життя таке коротке. Я на схилі літ купив швидкісний велосипед. Як правило, за день долаю на ньому 5 кілометрів, а раз на тиждень — 20—25. Уже всі ближні райони об’їздив, тепер хочу  змотатися до Диканьки, поки надворі іще тримається більш-менш тепла погода», — ділиться мій співрозмовник.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора та з особистого архіву Валерія Зельтіна