Народний артист України Герман ЮРЧЕНКО: «Бог недаремно подарував українцям землю разом із піснею»

9 жовтня відомий артист і просвітянин Герман Юрченко відсвяткував свій день народження. І хоч цей рік для нього не ювілейний, привітання надходять і досі. З огляду на авторитет і комунікабельність Германа Юрійовича цей факт не видається дивним. Адже у свій 81-й день народження іменинник працював у журі міжнародного фестивалю, який тривав упродовж усього дня. Загалом же він має такий темп життя, що йому часто заздрять навіть удвічі молодші колеги. Як йому це вдається? Про це ми й говорили з доцентом кафедри хореографії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, заслуженим діячем мистецтв України, народним артистом України Германом Юрченком.

— Після 80-ти кожен день народження святкуєш, немов ювілей, — поділився Герман Юрійович. — Колись я чув таке твердження, а тепер переконуюся в його правдивості. Лев Толстой якось сказав, що «у вісімдесят років життя тільки починається». Жартував, звичайно, але щось у цьому таки є. А Шарль Азнавур був переконаний, що «у вісімдесят треба працювати, як у тридцять. Ну, хоча б як у сорок». 

Чим старшим стаю, тим більше відкриваю в собі філософа. Бо ретельніше аналізую й осмислюю життя. Я завжди любив докопуватися до суті відомих фраз знаменитих людей. Зараз, так би мовити, опрацьовую вислів Козьми Пруткова: «Що скажуть про тебе інші, коли ти сам про себе нічого сказати не можеш?» Мені є що сказати, і я роблю це зокрема й у другій серії фільму про своє життя.

Першу серію презентував на своєму ювілейному вечорі минулого року. Нині працюю над другою і продовжую розглядати своє життя ніби збоку. Вивчаю себе з усіма своїми талантами та недоліками, успіхами й поразками і переконуюся в тому, що життя людини перевіряється не лише часом, а й совістю. У ньому немає дрібниць — усе визначає долю, особливо час. Дуже важливо, в які роки ти живеш, у якій країні, в якій сім’ї виховувався і в якій школі навчався. 

Вважаю, що мені пощастило жити в епоху геніїв — у 60—70 роках ХХ століття, коли в нашій країні був розквіт культури та яскравий період вільнодумства. Для людини завжди є важливим той потік, у який вона потрапляє, головне на життєвому шляху — не допустити охолодження серця й душі. Важливо підтримувати ту температуру любові, яку тобі дає Бог у перші хвилини народження. Бо живемо ж лише раз.

Оцінюючи своє життя, думаю, що прожив його наповнено. Мені довелося пожити в багатьох містах, тож тепер розумію, що все це було недаремно. Адже кожне з них формувало мене як особистість. Народився я в Іркутську, до першого класу пішов в Усурійську, шкільні роки минули в Гродно, Ризі, а також Польщі, у консерваторії навчався в Харкові, а потім нарешті опинився в Полтаві. Розпочав знайомство з містом із музею-садиби Володимира Короленка, де нашу молоду сім’ю поселили, коли ми з дружиною приїхали сюди за розподілом. Думаю, це теж було невипадково, адже через глибоке знайомство з творчістю й життям Володимира Галактіоновича я почав вивчати й розуміти Полтаву, щоб закохатися в неї назавжди.

— А коли саме відбулося ваше найбільше творче зростання?

— Воно відбувалося постійно, починаючи з дитячих років, коли мама привела мене до музичної школи. У школі я був членом редколегії стінної газети, брав участь у виставах, сам давав концерти на перервах — грав твори Людвіга ван Бетховена на фортепіано. У музичному училищі ми організовували «капусники», у консерваторії я знімав фільми як кінооператор, у Полтаві ставив вистави як режисер, грав у КВК, організовував концерти на різноманітних майданчиках — від Співочого поля до стадіонів, уже будучи директором обласної філармонії. Ми проводили велику роботу з популяризації українського мистецтва в заходах Українського земляцтва в Києві та Москві. Свого часу разом зі своїм заступником Олексієм Андрієнком у філармонії придумали фестиваль «В гостях у Гоголя», який тепер дуже популярний у театрі. А скільки ще було визначних і пам’ятних концертів, фестивалів, проектів, творчих звітів Полтавської області в Києві. Усього не перелічити. Я завжди працював із бажанням зробити кожен концерт, виступ, зустріч якнайкраще й не підвести своїх керівників, які мені довіряли. Завжди мав порозуміння з міським головою Полтави Анатолієм Кукобою, начальником обласного управління культури Петром Бондаревським. Перед ними було б соромно, якби я зробив щось не так, як треба. Воістину все склалося за Максимом Рильським: «Праця в творчість перейшла».

Для мене завжди було надзвичайно важливо не загубити не лише відчуття любові, а й внутрішнього щастя. Щастя завжди на боці того, хто задоволений. А мені пощастило робити те, що я люблю. Господь послав мені музику. Вона моя богиня, а моє покликання — захистити вічне (класичну музику) для людей. Музика — це як відчинені двері у Всесвіт, розмова з Богом. Ти все життя розшифровуєш шифрограми, закладені в її нотах і партитурах.

Іще одним подарунком Бога вважаю повернення Слова. Я дуже заїкався до 25 років, натомість тепер говорю дуже багато. Немов Господь готував мене до нинішніх «Уроків доброти» — за допомогою музики і слова робити щось богоугодне. 

Якщо коротко, то нині можу охарактеризувати себе таким чином: за вихованням залишився в 60—70-х роках, чесність узяв із ХХ століття, до нових реалій звикнути не можу. Я російськомовний патріот України з величезною любов’ю до Полтави.

— Германе Юрійовичу, на нинішніх місцевих виборах ви балотуєтеся в депутати до Київської районної й міської рад. Чому вирішили піти в політику?

— Бо політика — це теж мистецтво. Тільки для одних — це мистецтво обману, порожніх обіцянок, а для інших — об’єднання нації навколо єдиних цінностей. Я переконаний, що державу можна створювати тільки любов’ю — до землі та її людей. 

Із 1997 року я член Аграрної партії України. Щасливий від того, що застав епоху геніїв землеробства. Учителем в умінні цінувати землю, свою грядку, розуміти, що тотемом України є хліб і колос, хліб і пісня, вважаю одного із засновників Аграрної партії України й незмінного керівника Полтавської обласної організації впродовж багатьох років Петра Ківшика. Пригадую легенду про те, як Бог зібрав дітей і роздав їм іграшки. Коли всі задоволені розбіглися, Він побачив у кутку сумну дівчинку. Запитав, чому вона плаче. Дівчинка відповіла: «Я україночка й не отримала іграшки». На що Бог відповів: «Я ж дав тобі найкращу в світі землю. Ну, коли ти все одно плачеш, то одержуй ще й пісню». Тож праця на землі й пісня в Україні завжди йдуть поруч.

Вважаю своєю власною мі-сією служити людям не лозунгами, а реальним підвищенням їхнього духовного рівня через культуру навчання дітей, молоді, підтримку мистецьких колективів, організацію фестивалів. Через захист музичних шкіл, Полтавського симфонічного оркестру, обласної філармонії, творчості в школах, соціальних сфер у галузях освіти, медицини, культури. Місцева влада має підтримувати, як ніколи, сферу культури, щоб виховувати дітей добрими, порядними, розумними. Щоб наповнювати людей ізсередини правильними речами. Правильно говорять, що будь-яка агресія, навіть «булінг», виникає від невігластва. А всесвітньо відомий академік Дмитро Лихачов узагалі розставив акценти в цьому питанні, зазначивши, що «перемогти корупцію можна лише культурою». 

А знаєте, як тлумачиться слово «культура»? Як обробіток землі! Ми знаємо, що українці своєю працею здатні навіть у пустелі створити житницю, маючи надзвичайну культуру землеробства. Я бачив це неодноразово в Україні, пересвідчився в цьому й перебуваючи в Канаді та спостерігаючи за життям українців там. 

Завдяки зусиллям саме Аграрної партії й аграріям, які вийшли й перекрили центральні магістралі країни, був призупинений розпродаж української землі, якого так прагнули нинішні керівники країни. Пам’ятаючи народну мудрість, що земля без уваги залишається сиротою, треба її не продавати, а робити реальним сектором економіки, обробляючи, розвиваючи переробну галузь, створюючи робочі місця й достойні умови життя. Таке розуміння приходить тільки через підвищення загального рівня культури людей. І я готовий працювати заради цього, віддаючи весь свій досвід і сили.

— Давайте завершимо нашу розмову традиційним афоризмом. 

— «Послужити Богу на землі — велика честь».

Оксана КЛОЧКО

«Вечірня Полтава»