Художник-графік, який працює в унікальній естампній техніці: «Найідеальніший матеріал для друку — не до кінця оброблена шкіра»

Цими осінніми днями, які в усі часи надихали на творчість та філософські роздуми художників і поетів, у приміщенні Полтавського літературно-ме-моріального музею І. П. Котляревського відкрилася виставка творчого доробку полтавського митця, представника особливого напрямку в художньому мистецтві Олексія Соболевського, яка триватиме місяць. Здобувши професійну освіту в Кримському художньому училищі й Київському державному художньому інституті (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), відомий графік працює зокрема і в унікальній техніці естампа — відбитка з певної форми-матриці (в Україні все менше й менше митців вдаються до неї через складність і тривалість цього процесу). А ще запалює творчу іскру в молодих серцях, викладаючи графічне мистецтво на образотворчому факультеті Луганського національного університету імені Т. Г. Шевченка, який у зв’язку з «гарячими» подіями на Донбасі переїхав до Полтави. Роботи Олексія Соболевського були представлені на багатьох як всеукраїнських, так і міжнародних виставках (зокрема в Токіо, Празі тощо). А от щодо персональних, то нинішня виставка — лише третя в його житті. Усе тому, що художник не надто полюбляє «світитися». «Для мене це такий стрес», — зізнається.

Через карантинні обмеження на відкриття виставки завітало не так багато людей. Втім, це компенсувалося великою кількістю приємних, щирих, добрих слів, сказаних на адресу художника.

«Це якраз той подвижник, який працює самовіддано й натхненно, будучи дуже самокритичним, думаючи не про кількість, а насамперед про якість своїх робіт, — похвалив митця голова Полтавської обласної організації Національної спілки художників України Юрій Самойленко. — Це дуже переконливі роботи. Ясно, що Олексій Соболевський давно доріс до звання заслуженого художника України. Його творчість треба споглядати дуже уважно — і щоразу це все цікавіше й цікавіше».

«Хоч і не вперше бачу ваші роботи, але знову вражена. Ви, без перебільшення, є однією з най-яскравіших зірок у сузір’ї полтавських митців, і ми щасливі, що є вашими сучасниками, — сказала, звертаючись до винуватця події, провідний науковий співробітник музею Євгенія Стороха. — Ви зуміли донести до нас розуміння вашої нелегкої праці, дуже непростих мисленнєвих пошуків. Я вітаю з цією виставкою не стільки вас, скільки всіх нас. Ми будемо щасливі прожити цілий місяць серед ваших робіт, досліджувати їх, помічаючи якісь малі деталі».

Займатися офортом мріяв іще в художньому інституті

Роботи на цій справді розкішній виставці не об’єднані якоюсь темою. Це підтверджує й сам автор: «Захотілося зобразити перлину українського архітектурного модерну — будівлю Полтавського краєзнавчого музею — зобразив. Захопився історичною тематикою — і от вам готова композиція «Гайдамаки». Нерідко перед тим, як взятися за роботу, занурююся в іншу епоху, аби зрозуміти її, вжитися в неї, вивчаю одяг, зброю тощо. Узагалі з кожною роботою в мене пов’язані якісь спогади. От, скажімо, задумав створити цілу серію робіт із ляльками-мотанками, які з давніх-давен були оберегами нашого народу. І коли перша з них під назвою «Новорічні свята» була готова, виставив її в Інтернеті, після чого мав шквал критики від майстринь, які виготовляють ці ляльки: і одяг, мовляв, не такий, і орнамент. Тож я зрозумів, що не надто глибоко розбираюся в обраній темі, і в результаті відмовився від задуму щодо цілої серії таких робіт. А з роботою «Чумацький шлях» пов’язана своя історія. Це було якраз перед падінням берлінської стіни. Ангела Меркель, яка на ту пору була молодим політиком із НДР, у межах офіційного візиту відвідала Київ. А тоді чомусь були в моді неформальні відвідини закордонними політиками майстерень наших художників. До однієї з таких майстерень і завітала пані Ангела Меркель у супроводі свити. А я якраз друкував там свої роботи — напросився до колеги, бо нічого свого не мав, а хотілося ж щось розтиражувати, продати. Побачивши мою роботу тільки-но з друку, пані Ангела дуже схвально відгукнулася про неї, тож мені не лишалося нічого іншого, як подарувати їй своє творіння. Вона у відповідь презентувала мені конверт з якоюсь ексклюзивною маркою (на жаль, я його загубив). Так, був і такий епізод у моєму житті».

Після закінчення художнього інституту у складні 90-ті роки минулого століття, коли на наших теренах твори художників стали незатребуваними, Олексій Соболевський перебрався до Праги й заробляв на життя малюванням: спочатку писав олійними фарбами, потім акварельними, а тоді захопився й офортами. Із того празького циклу тиражних робіт у художника збереглася тільки одна. Усі інші осіли в приватних колекціях — митець пригадує, що вони чудово продавалися: «Якось, даючи інтерв’ю, я згадав один кумедний випадок зі свого життя у Празі: одного разу акварель із зображенням Києво-Печерської лаври в мене купили дві дівчини. Коли поцікавився в них, звідки вони, ті відповіли: з Лаосу. А взагалі я навіть не знаю, у яких країнах знайшли прописку мої роботи. От уявіть собі, отаких відбитків графічного малюнка «Прага» було приблизно триста — у мене лишився тільки один, решта ж десь гуляють по світу».

Техніка офорту, за словами Олексія Валерійовича, подобалася йому ще в художньому інституті — уже тоді він мріяв про власне обладнання для друку (на жаль, купити його в ту пору суцільних дефіцитів було нереально). У 1998 році пан Олексій при-їхав до Полтави, де проживали його батьки, і, придбавши квартиру, осів тут. Обладнавши маленьку майстерню, обзавівся друкарським верстатом — отак і почав займатися офортом.

На найменшу офортну роботу витрачає не менше місяця, а на велику — буває,  й рік

«Офорт вважається королем графіки — у цій техніці можна виконувати складні високохудожні речі. Відомий живописець, офортист, великий майстер світлотіні, найбільш яскравий представник «золотого» століття голландського живопису Рембрандт ван Рейн першим довів, що в офортній техніці можна створювати шедеври, після чого розпочався розквіт цього різновиду гравюри на металі, — «просвітлює» мене Олексій Валерійович. — Хоч загалом я люблю й акварелі, і портрети. А чому вирішив виставити саме роботи, виконані в естампній техніці? Бо хочу, аби полтавці дізналися, що це за техніка і який широкий діапазон можливостей вона відкриває. В естампі є своя культура — тут не можна помилятися, а тому доводиться дуже довго працювати над ескізом, вимальовуючи кожну лінію, потім — над формою-матрицею, що є дзеркальним відображенням графічного малюнка, і тільки після цього з допомогою верстата отримуєш твір друкованої графіки. На найменшу таку роботу витрачаю не менше місяця, а на велику — буває, й рік». 

От зараз над однією роботою художник-графік працює вже півроку. Це знову ж таки зображення будівлі нашого краєзнавчого музею — пан Олексій хоче зробити його іще кращим за зроблене раніше, тобто, по суті, перевершити самого себе.

Багато робіт, представлених на виставці, монохромні. Автор погоджується, що віддає перевагу монохромії, хоч при цьому полюбляє вводити й інший колір. «У роботі «Гайдамаки» моїм завданням було якомога точніше передати не лише обриси тієї доби, а і якусь емоцію, тому, як бачите, я ввів червоні плями (більше кольору й не треба) — вони створюють своєрідну напругу. Натомість оця робота — «Веснянки» — повна протилежність «Гайдамакам»: тут практично немає чорного кольору. Створити кольоровий відбиток, звичайно, набагато важче. І друкувати таку роботу доводиться значно довше».

Мені пощастило відвідати святая святих художника — його майстерню в батьківській хаті на Дублянщині. У своїй стихії Олексій Валерійович почувається, мов риба у воді. Мене ж тут дивує все. Дивом є вже хоча б те, що художник-графік працює й у техніці обрізної гравюри на дереві або ксилографії, яка досі дуже популярна в Японії (японські гравюри не сплутаєш з будь-якими іншими). Це коли кліше створюється на зрізі дерева твердих порід. Пан Олексій демонструє мені зразки таких кліше як на поздовжньому зрізі, так і на поперечному (оскільки останній більш твердий, це дає можливість проробляти деталі). А от використовує він для цього висушену деревину груші (сушить її сам), яка, до речі, сохне всього… по 2 сантиметри на рік. На відшліфовану поверхню дошки наносить малюнок, після чого лінії цього малюнка обрізає з обох боків гострим ножем (цей процес нагадує різьблення по дереву). Потім зверху накатує валиком фарбу й насамкінець тиражує малюнок із допомогою граверного верстата, що працює за принципом преса.

Технологія, якій чотириста літ, практично не змінилася

Окрім усього, у своїй творчості герой цього матеріалу вдається й до такого різновиду станкової графіки, як ліногравюра. Ця техніка схожа з торцевою ксилографією, тільки ліногравюра створюється через вирізання малюнка на лінолеумі чи подібних полімерно-пластичних матеріалах. «Ліногравюра мені цікава тим, що може бути яскравою й лаконічною. І якщо хочу створити щось осяйне, соковите, то однозначно вдаюся до цієї техніки. Серед її переваг є й те, що лінолеум витримує значне тиражування зображення. Водночас у цій техніці мені бракує дрібних деталей. Тому переважно працюю в офорті», — пояснює Олексій Соболевський. 

Художник-графік визвався продемонструвати мені й сам процес, попутно коментуючи основні моменти: «Технологія, якій 400 літ, практично не змінилася, бо тут важко іще щось придумати. Як бачите, віддаю перевагу мідній пластині, бо цинк, на відміну від міді, порівняно м’який, він швидше зношується, а тому наступні відтиски стають усе гіршими й гіршими. Таким чином, я беру мідну пластину й покриваю її тонким шаром спеціального стійкого до кислоти лаку. Після цього голкою роблю малюнок, а заглиблення елементів зображення посилюю через травлення металу кислотою — як бачите, тепер пластина нагадує ювелірний виріб. Після цього витравлені місця заповнюю спеціально приготовленою фарбою. І нарешті на офортному верстаті друкую відбиток на зволоженому папері. Оцих двох верстатів для високого і глибокого друку мені цілком вистачає для того, аби всі свої задуми втілити в життя. До речі, у тому ж офорті багато різних підтехнік. Я навіть пробував поєднувати високий друк із глибоким — це іще один технічний прийом, якого не вчать в інституті й до якого доходиш сам, якщо хочеш добитися несподіваного ефекту».

Є іще одна знахідка, що належить саме цьому художнику. Одна з його робіт під назвою «Погляд у минуле», що експонується на виставці, надрукована на… шматку натуральної шкіри. «Найідеальніший матеріал для друку, який зустрічав у своєму житті, —  це не до кінця оброблена шкіра, — стверджує Олексій Валерійович. — Коли робиш відбиток на папері, у формі-матриці лишається незначна кількість фарби. Коли ж друкуєш малюнок на унікальному матеріалі, про який ідеться, знімаєш форму, а там порожньо — уся фарба з неї перейшла на поверхню шкіри». 

«Тепер ви знаєте, що таке мистецтво друку, — говорить насамкінець пан Олексій. — Так, я обрав нелегкий шлях (не дивно, що всі роботи, представлені на виставці, виконав упродовж понад 20 років), але він мені до душі. Адже тиражні техніки дають ефект, якого неможливо добитися, створивши просто графічну роботу».

До речі, нині можна познайомитися і з офортними роботами учня Олексія Соболевського — Дениса Зозулі. Вони представлені на виставці в полтавському пабі «Сто доріг». «Чи не всі роботи Дениса з філософським підтекстом. Він дуже талановитий, тільки не говоріть йому про це, щоб не зазнався», — посміхається вчитель.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора