Школа, училище, технікум, інститут, академія

На рубежі ХІХ—ХХ століть Полтавська губернія належала до тих регіонів Російської імперії, де землеробство не лише забезпечувало основні потреби жителів краю в сільськогосподарській продукції, а й експортувало значну її частину до центральних регіонів Росії та країн далекого зарубіжжя. Проте природно-кліматичний потенціал цього регіону використовувався вкрай неефективно, що зумовлювало періодичну нестачу продуктів харчування в безземельних та малоземельних родин із непривілейованої частини населення краю й навіть голодовок 1833-го  та 1892 років. Як підтвердження висновку про низьку ефективність господарювання безпосередніх сільськогосподарських товаровиробників не лише полтавської, а й усіх інших подібних територіально–адміністративних одиниць Російської імперії, можна навести факт, на який посилалися учасники Полтавської агрономічної наради 25 листопада 1912 року: прибуток з однієї десятини (близько 1 га) землі в Данії та Англії сягав 800 руб., тобто був у 16 разів більшим за аналогічний показник Полтавщини. Причин такого становища кілька: 1) малоземелля й безземелля, які охоплювали, за різними оцінками, від 60-ти  до 90% дрібних сільськогосподарських товаровиробників; 2) викупні платежі за землю та високий рівень оподаткування непривілейованих станів; 3) низький рівень грамотності населення, який, згідно з інформацією Полтавського сільськогосподарського товариства за 1986 рік, у полтавському селі становив лише 14%. Беручи до уваги вищезгадані обставини, створене в 1865 році Полтавське товариство сільського господарства, починаючи з 80-х років ХХ століття,  час від часу ставило питання про необхідність якомога швидшого розширення освіти загалом і сільськогосподарської  зокрема. На Полтавщині перепис 1897 року нарахував 278 944 особи шкільного віку, з яких у різних школах (міністерських однокласних та двокласних, сільських початкових, церковно-приходських та школах грамоти) на початку ХХ століття закінчили увесь належний курс навчання лише 18 303 особи  або 6,56%. Посилаючись на статут Полтавського сільськогосподарського товариства, у якому було сформульовано його мету  — «сприяти загальними зусиллями облаштування господарств у Полтавській губернії на принципах раціональності», воно всіляко сприяло освітнім прагненням громадськості. Уперше ідея необхідності відкриття на Полтавщині шкіл сільськогосподарського профілю прозвучала на засіданні Полтавського товариства 5 листопада 1881 року з вуст його президента А. І. Заборинського. Піклуючись про поширення освіти в середовищі непривілейованих станів, Полтавське губернське земство, починаючи з 1888 року, стало відраховувати  зі свого кошторису по п’ять тисяч рублів на рік для купівлі у приватних власників відповідної ділянки землі. Спочатку планувалося відкрити школу садівництва та городництва у селі Вороньки Лохвицького  повіту, однак виникла проблема: там не було потрібної для абітурієнтів двокласної  міністерської школи. Обгрунтовуючи план відкриття школи садівництва та городництва саме в Полтаві, член правління товариства П. П. Старицький у своїй доповіді від 6 грудня 1889 року вказував на те, що в Лохвицькому повіті вже планується відкриття подібного навчального закладу в селі Жабки, тоді як увесь схід Полтавської губернії не має жодної професійної сільськогосподарської школи. Доповідач наголошував на необхідності відкриття школи садівництва та городництва саме в Полтаві тому, що це місто є адміністративним і торговим центром губернії. Було вказано на дві умови функціонування такої школи. По-перше, вона мала працювати на комерційній основі, а по-друге — під безпосереднім і постійним контролем губернського земства та керівництвом людей науки з  місцевого сільськогосподарського товариства та дослідного поля. На думку П. П. Старицького, найкращим варіантом була б купівля потрібної такій школі ділянки землі поблизу дослідного поля, тим більше, що така ділянка площею  

47 десятин землі з будівлями може бути куплена за 15 000 руб. у поміщика Л. А. Хитрово. У наступних роках Полтавське сільськогосподарське товариство в тісній співпраці з губернським земством та місцевою державною адміністрацією продовжувало обговорення проблем розвитку регіональної агрономічної освіти. При цьому ентузіасти цієї справи поступово схилялися до того, щоб організувати в Полтаві не садово-городню школу, невдалий досвід функціонування якої у 1817—1820 роках полтавці добре па-м’ятали,  а установу найвищого агрономічного рівня. Цьому питанню сільськогосподарське товариство 1 червня 1894 року присвятило спеціальне засідання. Було заслухано грунтовну доповідь земського економіста Н. Г. Кулябко-Корецького, у якій той переконував схвалити ідею відкриття в Полтаві не вищезгаданої школи, а агрономічного інституту. Вказуючи на переваги Полтави порівняно з іншими претендентами на такий інститут (Кременчук, Ніжин, Курськ і Воронеж), доповідач зазначив, що на території європейської частини імперії навряд чи знайдеться кращий у сільськогосподарському значенні регіон. «Усі види зернових рослин, відомих у Європі, вирощують тут більшою чи меншою мірою. Поряд із цим тут практикують вирощування багатьох видів волокнистих і масляних рослин: льону, коноплі, рапсу, рижею, суріпи, гірчиці, соняшнику, а городництво й садівництво з давніх-давен є улюбленим заняттям місцевого населення». До переваг Полтави  автор доповіді зараховував і такі об’єктивні фактори, як «сприятливий клімат, відносну дешевизну життя, зручне транспортне сполучення залізницею та інші переваги, які є цінними для будь-якого нового навчального закладу». Після обговорення доповіді товариство ухвалило: 1) порушити перед міністром землеробства й державних маєтностей клопотання про те, щоб у місті Полтаві або на найближчих до неї околицях якнайшвидше відкрити вищий агрономічний навчальний заклад; 2) для детальної мотивації цього рішення обрати комісію з компетентних осіб; 3) просити полтавські губернські земські збори, повітові земські збори й Полтавську міську думу підтримати перед урядом це клопотання й запропонувати останньому «певну матеріальну допомогу з місцевих коштів у розмірі, що відповідали б тим великим витратам, які повинен понести уряд при облаштуванні запланованого навчального закладу». Проте єдине, на що спромігся уряд, так це надати дозвіл на відкриття школи садівництва та городництва найнижчого, другого розряду. Це сталося 20 грудня 1894 року, коли міністр землеробства й державних маєтностей затвердив «Статут Полтавської нижчої школи садівництва та городництва 2-го розряду, заснованої в передмісті міста Полтави «Павленки» Полтавським губернським земством». Мета цієї школи полягала в тому, щоб «розповсюджувати серед народу переважно через практичні заняття основні знання в галузі садівництва й городництва, а також столярного та теслярського ремесла, які використовуються у процесі сільськогосподарського виробництва». Термін навчання — три роки. Бюджет установи мав складатися зі щорічних асигнувань Міністерства землеробства й державних маєтностей, загальна сума яких становила 1 500 руб.; внесків приватних осіб і громад за навчання їхніх стипендіатів; прибутків, які школа отримуватиме від продажу продукції садівництва та рослинництва, і коштів губернського земства. Прийом учнів планувався в січні, а випуск — у грудні. Викладання відповідних предметів мало здійснюватися особами з вищою або середньою освітою і як виняток —  практиками без згаданої освіти. Статут школи визначав і розмір оплати праці педагогів: керівник закладу, як і викладачі мав отримувати 400 руб. на рік, тоді як учитель Закону Божого — 150 руб., а керівник церковного співу — 50 руб. 100 руб.  щорічно виділялося на закупівлю необхідного для забезпечення навчального процесу обладнання. Реально ж навчальний процес у школі розпочався 8 вересня 1895 року, що дає підстави нині відзначати 125-ліття зародження вищої сільськогосподарської освіти в Полтаві. До першого класу мали право вступати учні, які закінчили двокласні навчальні заклади Міністерства народної освіти, тоді як до підготовчого класу на конкурсній основі зараховували учнів, які мали за плечима лише курс так званої «народної школи», тобто вміли читати, писати та знали чотири арифметичні дії: додавання, віднімання, множення й ділення. Попечителем, тобто почесним керівником школи  з 23 лютого 1895 року було призначено президента Полтавського сільськогосподарського товариства та одночасно управителя По-лтавського відділення державних Дворянського й Селянського земельних банків Дмитра Квітку. Станом на 1900 рік рівень оплати керівника школи та педагогічного персоналу було підвищено. З урахуванням доплат губернського земства управитель школи  як керівник закладу та викладач спеціальних предметів отримував 1 250 руб. на рік, а викладачі — 750 руб. Із відомих причин найбільше уваги в школі приділяли вивченню російської мови (13 годин на тиждень). Далі йшли арифметика та садівництво (по 12 годин кожен із предметів); Закон Божий, городництво з грунтознавством (по 8 годин); географія (5 годин); історія та фізика (по 4 години). Усі інші предмети, як то: чистописання, ботаніка, геометрія з кресленням, мінералогія, хімія, фізика та ентомологія — по 2 години на тиждень. На початок 1900—1901 навчального року в підготовчому класі нараховувалося 14 учнів; у першому класі — 20, другому — 13, у третьому — 10, разом — 57 осіб. Контингент учнів, вік яких коливався від 13-ти  до 21 року, складався з представників різних станів, як то: дворян (4 особи), духовенства (3), купців (1), міщан (5), козаків (16), селян (27), і один учень належав до іноземних підданих. Досить суворим був розклад занять, які навряд чи витримали б сучасні студенти. Так, влітку учні виходили на роботу о 5-й годині ранку; о 7-й годині був сніданок, після якого — роботи в саду до 11 години. Обід — о 12-й годині, а о 16.00 —  вихід на роботи, які тривали до 20.00. Таким чином, виходило, що влітку учні працювали по 9 годин щодня. В осінньо-зимовий час вони  продовжували вставати о 5-й годині ранку. У проміжну часу від 6-ї  до 7-ї  години учні готувалися до занять. О 7-й годині ранку пили чай, а о 8.30 — розпочиналися заняття у класах, що тривали до 12-ї години. Далі — обідня перерва, що тривала (разом із відпочинком) до 14.00, після чого до 17.00 тривали  практичні роботи й заняття ремеслом. Із 17.00 по 19.00 —  відпочинок та вечеря; із 19.00 по 21.00 — підготовка уроків на наступний день.

У 1900 році на регіональній виставці садівництва й городництва у місті Харкові Полтавська школа садівництва та городництва була відзначена як  зразковий навчальний заклад з отриманням почесного диплома. Успішна робота педагогічного колективу школи дала підстави Міністерству землеробства й державних маєтностей підвищити її статус із другого ступеня до першого. Поряд із вдосконаленням навчального процесу зміцнювалася й матеріальна база школи. Користуючись при відкритті школи лише приміщенням для проведення занять та ділянкою площею  18 десятин  землі, станом на 1 січня 1908 року  школа вже мала у своєму розпорядженні нерухоме майно, загальна вартість якого наближалася  до 100 000 руб. Зміцнення матеріальної бази та налагодження навчального процесу дали підстави місцевому земству звернутися до Державної думи з пропозицією все ж таки відкрити в Полтаві агрономічний інститут. Депутати від полтавського регіону зібрали серед членів думи 139 підписів на підтримку відповідного клопотання. У записці від 5 травня 1909 року вони  звертали увагу уряду на актуальність питання про відкриття  інституту в Полтаві напередодні 200-ліття битви зі шведами, адже на території України, «цієї житниці усієї Росії, немає установи, яка б давала працівників-керівників для підняття земельної культури на потрібну висоту». При цьому як  вагомий  аргумент  думці вказали на готовність Полтавського земства подарувати для інституту ділянку землі площею 80 десятин та виділити на потреби новоствореного навчального закладу 300 тисяч руб. Проте подібні справи вирішувалися не думою, а тогочасним урядом. Так клопотання 139 депутатів потрапило до канцелярії головного управляючого землеустроєм і землеробством А. В. Кривошеїна, який із відповідними коментарями у свою чергу спрямував його прем’єр-міністру П. А. Столипіну, зауваживши, що потреба у вищому агрономічному навчальному закладі в південному регіоні імперії дійсно є, проте обрання Полтави як місця нового агрономічного інституту він вважає передчасним. Мотивуючи своє рішення, А. В. Кривошеїн посилався на те, що уряд уже отримував клопотання про відкриття агрономічного інституту від Харківського сільськогосподарського товариства, Катеринославського та Лубенського земств. Причому останнє теж звертало увагу на своєчасність цього питання «на знак 200-ліття полтавської  перемоги». Як би там не було, однак фактом залишається те, що уряд Петра Столипіна не дав згоди на заснування в Полтаві агрономічного інституту. Причини такого рішення могли бути різними, проте не варто  забувати головного: негативного ставлення імперського уряду до будь-якої, зокрема й  агрономічної освіти на території  національних окраїн з їхніми  традиційними сепаратистськими налаштуваннями щодо метрополії. У цьому зв’язку можна згадати резолюцію цариці Катерини ІІ на клопотання гетьмана України Кирила Розумовського щодо відкриття в колишній столиці Гетьманщини — Батурині — університету: «Колониальным народам университеты иметь запрещается». Навряд чи можна назвати суттєвим кроком до вдосконалення професійної сільськогосподарської освіти ухвалу уряду підвищити рівень Полтавської школи садівництва та городництва до статусу училища у 1912 році. Станом на початок 1913 року, окрім управителя,  в училищі працювали 6 викладачів, якщо не рахувати протоієрея Михайла Філіпенка, який відповідав  за проведення щоденних (вранці і ввечері) молитв. Життєдіяльність училища забезпечували кучер, два сторожі, троє робітників, службовець у приміщенні училища та троє працівниць на кухні. Загальний контингент учнів сягнув 85 осіб. Склад учнів у 1913 році, порівняно з попереднім періодом, майже не змінився. Як і раніше, у їхньому середовищі переважали козаки (47,2%). За ними йшли селяни (34,8%), міщани (13,2%), дворяни (3,6%) та почесні громадяни (1,2%). Із 85 осіб найбільше (62,3%) навчалося за власні кошти, тоді як 15 осіб (17,6%) були стипендіатами Полтавського губернського земства. 17 осіб  навчалися за рахунок інших спонсорів, як то: Полтавського (8 осіб), Гадяцького (2 особи) та Хорольського (1) повітових земств. У першому класі за власний кошт навчався й випускник Карлівської двокласної школи Міністерства освіти —   майбутній академік Трохим Лисенко. Навчальний план училища, порівняно з курсом школи першого та другого рівня, не лише охоплював більшу кількість предметів, а й передбачав на них і більшу кількість уроків. Серед нових предметів відзначимо, наприклад, бухоблік, загальне землеробство, латинську мову, плодівництво, декоративне садівництво, технічну переробку продуктів, бджільництво та правознавство. Однак головна відмінність усе ж полягала в різкому збільшенні кількості годин на вивчення навчальних предметів. Так, якщо на ботаніку у школі відводилося 2 години на тиждень, то в училищі — 4, на геометрію та хімію було — 2, стало — 4, на фізику та історію замість колишніх 4-х годин  — 5.

Із точки зору сьогодення  доречним, як нам здається, є аналіз змісту гуманітарної освіти в Полтавському училищі садівництва. Її центральною віссю було вивчення історії Росії, зміст якої мав яскраво виражений імперський характер за  повного  ігнорування інших народів, окрім російського. Зважаючи на сучасний світогляд вищого керівництва Росії, складається  враження, що її лідери навчалися за програмою навчальних закладів часів російських імператорів XVIII—XIX століть. Так, абсолютна більшість незаангажованих вітчизняних, а також зарубіжних фахівців вважає, що в ІХ столітті ніякої Росії не було, тоді як навчальна програма тогочасних навчальних закладів орієнтувала учнів на вивчення «російських слов’ян у ІХ столітті». Далі акцент робився на діянні князів, царів та їхні завоювання інших територій з обов’язковою позитивною оцінкою підкорення (читай: грабежу) так званих «інородців». Що стосується історії України, то програма передбачала  лише згадку про Богдана Хмельницького та «підданство Малоросії». Ось із такими знаннями вітчизняної історії входила в дорослий світ після училища 18-річна молодь.

У процесі підготовки цієї публікації було виявлено  цікаву інформацію щодо використання на практиці одержаних у Полтавській садово-городній школі знань. Протягом 18 років (1895—1913 роки) успішно закінчили увесь курс навчання 159 осіб. Відповідну інформацію маю  щодо 70 випускників, з яких інструкторами садівництва стали працювати 29 осіб (18,2%); садівниками у приватних маєтках — 24 (15,1%); помічниками інструкторів садівництва — 18 осіб (11,3%); учителями у 4- і 2-класних школах Міністерства народної освіти  — 7 осіб (4,9%); продовжили навчання в інших закладах  5 осіб (3,1%); стали викладачами садівництва в сільськогосподарських школах  4 особи (2,5%); влаштувалися управителями приватних маєтків 2 особи (1,2%), а один випускник залишився працювати в рідній школі.

Аналіз процесу становлення вищої сільськогосподарської освіти у місті Полтаві та характеристика змісту навчального процесу дає підстави для висновку про те, що Полтавська школа садівництва та городництва за увесь час свого існування до 1920 року, коли на її базі було сформовано сільськогосподарський технікум, а у 1929 році й відповідний інститут, попри зазначені недоліки, усе ж змогла забезпечити якісну професійну освіту своїх випускників, частина з яких (за прикладом уже згадуваного Трохима Лисенка) стала кваліфікованими педагогами, знаними у своїй країні фахівцями агрономічної сфери. 

Із точку зору подальшого дослідження історії Полтавської школи (училища) садівництва та городництва певну цікавість становить і з’ясування участі школи в регіональних та загальнодержавних сільськогосподарських виставках, про що сьогодні нам відомо дуже мало. 

Микола ЯКИМЕНКО, 

доктор історичних наук, професор, член громадської організації «Полтавське товариство сільського господарства»