Олена Щербань підбила проміжний підсумок свого життя біобібліографічним покажчиком «Берегиня українського коду»

Хто знає вдачу відомої в Україні етнологині, доктора історичних наук, господарки етносадиби «Лялина світлиця» в Опішні, засновниці фестивалю «Борщик у глиняному горщику» Олени Щербань, той не здивується, що з виходом бібліографічного покажчика своїх наукових статей вона не зволікала до солідних 70—80 років. Бо зазвичай саме тоді науковцям видають подібні каталоги. Пані Олена ж узяла справу в свої руки і видала біобібліографічний покажчик «Берегиня українського коду» до власного 40-річчя. Таким чином, говорить, зробила своєрідний науковий звіт перед спільнотою, у якій живе. Тим паче, що показати було що — у каталозі представлено майже 250 наукових і науково-популярних статей, написаних і надрукованих автором за 20 років наукової діяльності. Але найголовніше, що спонукало Олену Щербань до виходу каталогу, — бажання зробити приємне своїм батькам і підтримати їх.

— Минулого року моя мама перенесла дві серйозні операції, і я подумала, що, коли видам свою книжечку, це додасть їй позитивних емоцій.  У каталозі зробила присвяту своїм батькам із запрошенням на моє 80-річчя, коли я маю намір вручити їм другий том цього видання і матиму звання академіка, — розповіла Олена Щербань. — Презентація мого біобібліографічного покажчика відбулася в дуже тісному колі родичів. Ми зібралися на мій перший невеличкий ювілей в Опішні, приготували качану кашу, шпундру, пироги, мама спекла святковий калач і душевно так посиділи. Коли батьки побачили результат моєї праці, зібраний у каталозі, то мама просльозилася, а тато довго, як для нього, мовчав, а потім заглибився у читання, забувши про гостей і свято.

— Тобто сюрприз для батьків удався. А ви самі задоволені цим виданням?

— Звичайно, адже це підсумок моєї роботи за 20 років, упродовж яких мені пощастило сформуватися як особистість. Я своїми руками сотворила бренд «Олена Щербань». Беру активну участь у житті своєї опішнянської, а також зіньківської і полтавської громад, презентую нас, полтавців, як красивих, класичних, мудрих людей, котрі шанують свої традиції, знають мову, культуру й історію. Окрім того, я кандидат і доктор історичних наук. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Гончарні школи Опішні» і докторську — на тему «Глиняний посуд у народній культурі харчування українців Наддніпрянщини».

Наприкінці січня цього року подарувала Полтавській обласній науковій бібліотеці імені Івана Котляревського 500 книг зі своєї домашньої бібліотеки. Із них 250 — це ті книги й журнали, де опубліковані мої на-укові й науково-популярні статті. Тобто увесь мій доробок від першої до останньої статті. Тепер усі вони зберігаються у відділі крає-знавства.

— Ваш біобібліографічний покажчик вийшов дещо нетиповим як для таких видань. У нього красива обкладинка, також надрукована ваша більш розлога біографія. Чи довго працювали над його впорядкуванням?

— Я зібрала свій біобібліографічний покажчик днів за п’ять, хоча зазвичай люди витрачають на нього набагато більше часу. Історія мого покажчика особлива ще й тим, що я почала писати список своїх статей ще в 1999 році, будучи студенткою Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. І впродовж наступних 

20 років додавала до нього кожну нову на-друковану статтю з маленькою анотацією. Тож ця моя праця полегшила роботу й мені, і співробітницям бібліотеки, які виступили упорядницями мого біобібліографічного покажчика. Вони ж, до речі, і назву йому придумали — «Берегиня українського коду». А в 2007 році після закінчення докторантури я почала писати свою біографію, й важливі її віхи також опинилися на сторінках мого покажчика. Це теж трохи нетрадиційно, бо зазвичай біографію науковця подають дуже сухо.

А ще на першій сторінці я розмістила фото зі своїм найменшим сином, бо тішуся з того, що маю не лише три хати, а й трьох синів. Як я жартую, кожному сину — по хаті. Саджаю великий сад, багато популяризую все українське, хоча дехто вважає, що це не на часі через війну й економічну кризу. Я ж переконана, що полтавська старовина не повинна забутися, і нині я єдина не лише в По-лтавській, а й у сусідніх Харківській та Сумській областях етнологиня, яка, захистивши докторську дисертацію, продовжує польові етнологічні експедиції. Хоча зазвичай доктори наук після захисту дисертації припиняють цим займатися. А я — ні, бо люблю це, ціную наших пращурів і пам’ять про них.

Оксана КЛОЧКО

«Вечірня Полтава»